Розділ 1 Україна: екскурс в історію

Третя світова: Битва за Україну

Україна: екскурс в історію

З погляду історії, Україні не пощастило. Через своє розташування у центрі Європи вона опинилася між чотирма різними пластами цивілізації — західним та східним, північним та південним. Для України така позиція перетворилася — якщо не на трагедію, то на вічну проблему. Від початку власного існування, народам, що населяли цю територію, доводилося давати відсіч то західним, то східним сусідам. На неї сунули з півночі скандинавські племена, з півдня — кримські татари та турки. Україна постійно знаходилась у пошуках союзників задля порятунку. Однак те, що Україна є серцем Європи, обумовлювало стратегічний шанс стати зоною миру, а не конфліктів, мостом взаєморозуміння та партнерства між цивілізаціями, різноманітними за своїми ментальними засадами, культурою, релігією та традиціями.

Проблема України полягала в тому, що вона постійно була частиною іншої країни або провінцією чужої імперії. Тільки «з третьої спроби»: після Богдана Хмельницького в 1654 році, проф. Михайла Грушевського у 1917 році, розпаду СРСР у 1991 році — Україна отримала врешті-решт свою незалежність. Що являє собою Україна сьогодні? Одну з найбільших країн Східної Європи, другу після Росії європейську країну (603,5 тисяч квадратних кілометрів), співмірну з Францією та Німеччиною. Станом на 2014 рік — Україна нараховує до 43 млн постійних мешканців, посівши таким чином тридцять перше місце в світі. Територіально населення розподілено нерівномірно. Найбільш густо заселені індустріальні східні (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська) та аграрно-індустріальні прикарпатські області (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька). Відносно нещільно залюднені окремі райони українських Карпат, Полісся та південних областей (Волинської, Житомирської та Херсонської).

Україну віддавна населяють народності різного етнічного походження. Сьогодні на цій землі мирно співіснують українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, татари, болгари та інші — всього понад сто великих та малих національностей. Українці є титульною нацією, що складає більшість населення країни — близько 78 %. Українці домінують практично у всіх регіонах, за виключенням Криму. Росіяни складають другу за чисельністю групу населення України — близько 18 % й населяють в основному східну та південну області країни. Потім ідуть білоруси, молдавани, кримські татари та болгари. Православне населення статистично переважає (88 %) та належить до низки конфесій: Української православної церкви (Московського патріархату), Української православної церкви (Київського патріархату) та Української автокефальної православної церкви (переважно українська діаспора за кордоном). Канонічний статус (визнання з боку автокефальних соборних (давніх) православних церков) має лише Українська православна церква (Московського патріархату). Багаторазові спроби об’єднатися та створити єдину соборну церкву успіхами поки що не увінчалися. Загальна кількість католиків (включно з греко-католиками) в країні досягає 4,8 млн людей. Мусульмани мешкають переважно в Криму (кримські татари) та, за різними даними, нараховують від 500 тис. до 1,2 млн людей.

На півдні Україна омивається Азовським та Чорними морями; на заході межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою, на півночі та північному сході — з Білоруссю та Росією. Найдовший сухопутний кордон України з Росією та Білоруссю — трохи більше трьох тисяч кілометрів. Морські кордони з Росією складають 1355 кілометрів, однак до сьогодні вони не врегульовані. Географічний центр Європи (за вимірюваннями, проведеними, з одного боку, військовім відомством Австро-Угорщини у 1887 році, а з другого боку — радянськими вченими після Другої світової війни) знаходиться на території сучасної України, недалеко від міста Рахів Закарпатської області.

Після розпаду Радянського Союзу, до 1994–1996 років, Україна стала третьою після США та Росії ядерною країною. Саме Україна показала світу, що людству можна та потрібно відмовитися від ядерної зброї і сконцентрувати свої зусилля на мирному розвитку. Саме країна знаменитої княгині Ольги, великого князя Ярослава Мудрого та «вільного козацтва», що не побоялося свого часу кинути виклик турецьким султанам, країна гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького та митрополита Петра Могили, українських гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Мазепи — у 1994 році знайшла в собі мужність відмовитися від ядерної зброї, заручившись гарантією територіальної цілісності найбільших країн світу — Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю.

Україна — країна не лише легендарного футбольного тренера Валерія Лобановського, знаменитих футболістів Олега Блохіна та Андрія Шевченка, не тільки відомих на весь світ боксерів братів Кличко — абсолютних чемпіонів світу, але й не менш відомих поетів та письменників Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі України, філософа Григорія Сковороди та ще зовсім молодих поетів і письменників, науковців та амбіційних політиків нового покоління. Україна справедливо може пишатися і своїми науковцями, нобелівськими лауреатами — фізіологом Іллею Мечниковим та економістом Саймоном Кузнецем. Світову відомість здобули інженер Євген Патон, хірург Микола Амосов та багато інших. Аби зрозуміти суть процесів, які відбуваються в Україні, необхідно звернутися до історичних джерел, до витоків української традиції.

Що таке «Україна»?

Назва «Україна» має своє історичне пояснення. Термін вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 року і, на думку багатьох дослідників, походить від давньоруського слова «окраїна», що спочатку застосовувалося для позначення прикордонних (рубіжних) земель Київської Русі, потім — Польської держави, а опісля й Російської імперії. Саме цим визначенням користувались хроністи та історики давніх часів. До кінця XIII століття цей термін траплявся в літописах і означав різні «України»: землі, що межують з ляхівськими, від Волині в басейні Лівобережжя по середній течії Південного Бугу, північно-східну частину Галицької землі та Переяславської землі (частини Київської та Чернігівської земель, що межувала зі степом). У XVI столітті терміном «Україна» позначали прикордонні землі поміж Великим Литовським князівством та Османською імперією (землі запорізьких козаків та Дикого поля). Траплялися також терміни «Українська Малоросія», «Литовська Україна», «Польська Україна», проте вони не прижилися. Після утворення Новоросійського краю частіше трапляється термін «Малоросія», що означував українські землі, розташовані на південному сході[1].

Внаслідок цього найбільш вживаним став термін «Слобідська Україна». З цим терміном пов’язують прикордонні, «окраїнні» території, про які писав і професор Грушевський. Відповідно під «окраїнністю» розумілася не відсталість, як наполягають російські антиукраїнські пропагандисти, а специфіка прикордонних регіонів, оскільки землі Дикого поля та Запорізької Січі перебували на стику одночасно трьох імперій — Російської, Османської та Речі Посполитої.

З кінця XVI і включно до XVIІІ століття «Україна» стає конкретним географічним поняттям, рівноцінним назвам інших історико-географічних регіонів (Волинь, Поділля, Сіверщина, Червонна Русь, Запоріжжя). У XVIІІ столітті це поняття набуває статусу загальновідомого, нарівні з церковним терміном «Малоросія». На противагу «окраїнному» терміну, деякі українські історики та лінгвісти висувають версію про те, що назва «Україна» походить від слова «край», «країна»[2]. При цьому наголошується, що в українській мові терміни «україна» та «окраїна» завжди чітко розрізнялись за змістом[3]. «Україна» — як окрема та незалежна територія, а «окраїна» — тільки прикордонна територія. Однак в міру зростання національного самопізнання українців поняття «Україна» стало не тільки географічним терміном, але й позначенням самобутнього етнічного простору, що став соціально та культурно самодостатнім на межі ХІХ та ХХ століть[4].

Откуда єсть і пішла земля українська?

Перші Homo erectus (людина прямоходяча), на думку вчених-археологів, з’явилися на території України мільйони років тому, мігруючи з Передньої Азії через Балкани та Центральну Європу — «справжні європейці». Потім, більш ніж 150 тисяч років тому, з’явилися і інші «європейці» — неандертальці, а 30 тисяч років тому назад — кроманьйонці, майже наші сучасники. Важливе місце в історії України посідає трипільська культура в IV–III тис. до н.е. в Дунайсько-Дніпровському межиріччі, найбільший розквіт якої припадає на період між 5500 та 2750 роками до н.е. Ареал її розповсюдження — правобережна Україна, Молдова, Східна Румунія, а також Угорщина. Трипільська кераміка займала одне з визначних місць в тогочасній Європі за довершеністю обробки та розпису[5]. Деякі українські дослідники вважають, що саме трипільці можуть бути «прабатьками» українців. В будь-якому разі, їм вдалося переконати в цьому президента України Віктора Ющенка.

Археологи до сьогодні сперечаються стосовно присутності кіммерійців у Південній частині України та в інших регіонах, проте багато авторів пов’язують «кіммерійську епоху» (друга половина VIII–VII століття до н.е.) з Північним Причорномор’ям. На зміну кіммерійцям у VII столітті до н.е. приходять скіфи, що витіснили попередників з українських степів. Вважається, що скіфи створили своє перше державне утворення — Скіфську державу, що полягла під ударами сарматів в 200 році до н.е. Паралельно зі скіфами давні греки в Північному Причорномор’ї починають засновувати свої перші колонії (Херсонес, Ольвію та ін.). В ІІІ столітті до н.е. з північного заходу на територію України переселяються готи та створюють тут своє королівство. В 375 році н.е. готи зазнають поразки від гунів, що прийшли з глибин Азії та переселяються за Дунай, на територію Римської імперії, де з часом засновують свої королівства. Держава гунів, зазнавши поразок від римлян, швидко втрачає силу та розпадається. Після нашестя гунів гегемонія над нинішньою територією України у кінці V століття переходить до слов’янських племен. Лівобережна частина України разом з Таврією попадають в залежність від Хазарського каганату. В наш час північно-західні області України вважаються найбільш ймовірним місцем зародження східних слов’ян: русичів, полян, древлян, сіверян, бужан, тиверців, уличів, волинян та інших.

Часи Київської Русі та її розпад (882-1240)

Саме ці племена й стояли біля витоків давньоруської держави, спочатку зі столицею в Нижньому Новгороді, а потім в Києві, відомої під назвою Київська Русь. Ця держава займала, як на той час, величезну територію — від Таманського півострова на півдні, ріки Дністер та верхоріччя Вісли — на заході, й до верхоріччя Північної Двіни на півночі. Очевидно, через це Карл Маркс порівнював її територіальні розміри з імперією Карла Великого.

Київська Русь — це колиска православного християнства: тут у 988 році князь Володимир охрестив своїх підданих. На чолі Церкви стояли митрополити, що призначались Костянтинопольським патріархатом. Син Володимира — Ярослав, відомий у світі як Ярослав Мудрий, зумів зберегти кордони Київської Русі, розвинути торгові зв’язки з візантійцями, хазарами, скандинавами, народами Європи та Азії. Вважаючи династичні шлюби важливим елементом середньовічної дипломатії, Ярослав Мудрий, якого жартома називають «тестем Європи», був одружений на Інгігерді — дочці шведського короля Олава, зумів успішно видати заміж і своїх дочок: Анастасію — за угорського короля Андраша, Єлизавету — за норвезького короля Гардрада, а Анну, відому як Анна Київська, — за французького короля Генріха І (Анна стала королевою Франції). Відповідно Ярослава Мудрого справедливо можна вважати одним з перших прибічників інтеграції України до Європи.

Взагалі, за період існування Київської Русі, включно до її розвалу, можна нарахувати більше 100 династичних шлюбів, левову частку яких складали русько-польські шлюби, русько-половецькі, русько-угорські, візантійські, німецькі, литовські, болгарські, норвезькі, англійські, австрійські та хорватські. Як бачимо, вже тоді Київ прагнув приєднатися до Європи.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочалися міжусобні війни між князями окремих удільних князівств Київської Русі. І хоча Володимиру Мономаху вдалось ненадовго укріпити центральну владу, дезінтеграція Русі виявилась незворотною. До того ж половці здійснювали постійні набіги на південні кордони Київської Русі, і значна частина населення була змушена шукати спасіння на більш спокійних ростово-суздальських землях, де були засновані нові міста. В російській історії замовчується той факт, що коаліція з одинадцятьох руських князів, очолювана Мстиславом Андрійовичем, сином володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, взяла штурмом Київ у 1169 році й піддала його дводенному нищенню. Як свідчать джерела, два дні суздальці, смоляни та половці грабували та спалювали «мать городов русских». Велику кількість киян взяли в полон. Із монастирів та церков воїни антикиївської коаліції забирали не лише дорогоцінності, але й святині: ікони, хрести, дзвони та ризи. Половці підпалили найстаріший у київських землях Печерський монастир. Софійський собор, що мав статус кафедрального храму митрополії, був пограбований нарівні з іншими храмами. «И было в Киеве у всех людей стоны, и печаль, и скорбь неутешимая».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Третя світова: Битва за Україну» автора Фельштинський Ю.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1 Україна: екскурс в історію“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи