Розділ 2 Важкий шлях України до Великої Європи

У жовтні 1996 року в Києві була заснована газета «День». Заснував її Євген Щербань, український олігарх та політик середини 1990-х, у 1995–1996 роках найбагатший олігарх Донбасу, головний акціонер найбільшого українського холдингу «Індустріальний Союз Донбасу», який об’єднав сотні величезних підприємств Донецької та Луганської областей. І 3 листопада 1996 року Щербаня вбили (за рік до цього, 15 жовтня 1995 року, був убитий попередній «господар Донбасу», найбагатший олігарх Донбасу Ахать Брагін). Обидва вбивства були вчинені «бандою Кушніра». Виконавці з часом були вбиті або ж затримані. Проте замовників згаданих вбивств виявити так і не вдалося.

Щербаня вбили на злітному полі донецького аеропорту. Він повертався з Москви на власному Як-40 з ювілею Йосипа Кобзона, відомого співака, бізнесмена, агента КДБ СРСР зі стажем. В підготовці замаху брали участь не менш ніж десятеро людей. Безпосередньо вбивство виконали два злочинці (ймовірно, з солнцівської ОЗГ) — Вадим Болотських («Москвич») та Геннадій Зангеліді («Звір»). Болотських та Зангеліді проникли на територію аеропорту, використовуючи автомобіль з фальшивими службовими документами, при собі в них була авіаційна та міліцейська форми. Коли Щербань вийшов з літака, Болотських вистрелив йому в потилицю, а Зангеліді — певно панікуючи — з автомата почав безладно розстрілювати тих, хто супроводжував «замовленого». Після цього обидва кілери заскочили до автівки й зникли. Автівку вони спалили за містом. Окрім Щербаня, загинули також його дружина, авіатехнік та бортінженер літака (останній помер у лікарні від отриманих поранень). Під час перестрілки Зангеліді випадково зачепив Болотських, внаслідок чого останньому зробили підпільну операцію.

Саме після цього вбивства на перші ролі в Донбасі вийшло альтернативне донецьке угрупування — Ріната Ахметова та Віктора Януковича, а переважна частина майна Євгена Щербаня опинилася у власності Ахметова, який, внаслідок описаних подій, став найбагатшим олігархом не лише Донбасу, але й усієї України.

Операцію розробляв ватажок групи Кушнір. Його, як організатора злочину, арештували в Україні, помістили в СІЗО міста Донецька, де його було вбито просто в камері за загадкових обставин. У 2000 році в Росії вдалося заарештувати та екстрадіювати до України Болотських (Зангеліді на той час вже був мертвим). У 2003 році Болотських був засуджений до пожиттєвого ув’язнення волі, та при цьому стверджував, що за вбивство винагороди не отримував, а виконував завдання лише через прохання «друзів».

Отже, вбивство готували в Москві, виконували москвичі. Щербань повертався в той день із Москви, зі свята агента КДБ-ФСБ Кобзона. Вбивця Болотських, він же «Вадік» (також «Москвич»), вважався спеціалістом з диверсійних акцій, провчився трохи більше року в міліцейській «вишці» в Росії на антитерористичному «профілі», пізніше пішов в армію, служив у внутрішніх військах. Після армії рік пропрацював охоронцем московського кооперативу, пізніше сліди його загубилися — і виринув він вже як головний спеціаліст з диверсій, в оточенні такого собі «Синяка» (Синякіна) — авторитета з Москви, який «під дахом» російських спецслужб торгував зброєю.

Вбивство Євгена Щербаня стало однією з найгучніших справ в історії незалежної України. Журналіст Сергій Кузін (автор книги «Донецька мафія») переконував, що Щербаня та Брагіна вбили на замовлення російських злочинних груп, що прагнули контролювати приватизацію на Донбасі. На користь цієї версії говорить і той факт, що Вадим Болотських був причетним до обох убивств — Брагіна та Щербаня. Колишній прем’єр-міністр України Віталій Масол (на посаді прем’єр-міністра був двічі — в часи УРСР у 1987–1990 роках та в перші роки незалежності у 1994–1995 роках) заявив, що, на його думку, Щербаня вбив Віктор Янукович: «Я, наприклад, вважаю, що Щербаня вбив Янукович. Прибрав його зі свого шляху. Це ж Донецьк… Я Щербаня знав. Він приходив до мене, коли я був прем’єром. Попросився бути моїм позаштатним радником. Я йому навіть пропуск видав. Він мені подобався своїм здоровим глуздом. І тут Щербаня вбивають. Директор шахти Ампілов, якому я три будинки побудував, розповів, як цю справу провернули».

У справі Щербаня чомусь немає показів Ріната Ахметова, який був партнером Брагіна та Щербаня в Індустріальному Союзі Донбасу і який більше за інших виграв від вбивства конкурентів.

Проте була ще одна людина, яка несподіваним чином виграла від вбивства Щербаня: Марчук, який отримав після смерті Щербаня щойно створену ним газету «День». Це була єдина інформаційно-аналітична щоденна газета зі сформованою аудиторією. Зробивши з газети опозиційну, Марчук зумів заангажувати і висококласних авторів, замінив старого головного редактора — Володимира Рубана — на нового: шеф-редактором видання призначив прес-секретаря Ларису Івшину (вона згодом стала його дружиною).

Поступово Марчук стає відомим та впливовим парламентським політичним діячем. На парламентських виборах у березні 1998 році він представлений як № 2 у списку Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) і вдруге обирається депутатом Верховної Ради. З травня по грудень 1998 року він очолює парламентську фракцію СДПУ(о). Тоді ж він вирішує взяти участь у президентських виборах й, можливо, стати наступним президентом України.

Другим небезпечним конкурентом Кучми спочатку значився Павло Лазаренко, прем’єр-міністр України з травня 1996 по червень 1997 року. Після відставки він перейшов в опозицію до Кучми і в 1998 році разом з очолюваною ним партією «Громада» пройшов до Ради.

Проте в президентській кампанії Лазаренко участі не взяв. 9 лютого 1999 року генпрокурор України здійснив подання до Верховної Ради про позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості, 15 лютого Лазаренко втік з України, а 17 лютого 310 із 450 депутатів проголосували за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканості та видали дозвіл на його арешт. 20 лютого Павло Лазаренко був затриманий в аеропорту Нью-Йорка за порушення візового режиму та за підозрою щодо незаконного в’їзду до Сполучених Штатів. У відповідь Лазаренко запросив у США політичного притулку, проте замість притулку у 2000 році отримав обвинувачення у здирництві, відмиванні грошей та шахрайстві. За різними свідченнями, на момент арешту Лазаренко мав на американських рахунках від 114 до 477 млн доларів. Вкраденою вважалася сума від 200 (за даними ООН) до 320 млн доларів (за даними генпрокуратури України). В результаті Лазаренка заарештували в США, присудили тривале тюремне ув’язнення та багатомільйонний штраф. Українська влада неодноразово зверталася до США з проханням видати Лазаренка, але американська сторона відмовляє в екстрадиції, посилаючись на відсутність між Україною та США відповідного договору. Так, за велінням долі, генпрокуратури та Кучми, Павло Лазаренко з президентських перегонів-99 вибув.

Тепер залишалось розібратися з Кучмою, і Марчук став на шлях, що його можна було потрактувати не інакше як державну зраду. З весни 1999 року почалися таємні записи розмов у кабінеті президента України. Один з учасників цієї спецоперації — офіцер охорони Кучми Микола Мельниченко — згодом неодноразово згадував, що почав записувати Кучму з власної ініціативи ще у 1998 році. В це важко повірити. Більш безініціативної та обережної людини, ніж Мельниченко, природа не створювала. Записи 1998 року ніколи нікому пред’явлені не були. Сам Мельниченко вказував на те, що йому допомагали «свої люди» і що ці «свої люди» виводили його, в свою чергу, на Марчука:

«Кучма боявся, дуже боявся двох людей — Лазаренка та Марчука. Дуже сильно боявся. І в першу чергу він боявся Лазаренка. Найбільше. Вони обговорювали питання щодо нейтралізації та знищення Лазаренка. З Лазаренком я не спілкувався… Проте, після того, як Лазаренка арештували… коли він поїхав до Америки… залишався Марчук. Тобто, Марчук — людина, яка після Лазаренка представляла найбільшу небезпеку для Кучми. От я і став шукати виходи на Марчука. Але сьогодні люди, які мені допомагали перебувають у безпеці, і я не хочу розголошувати їхні прізвища — через кого я вийшов на Марчука… Я виходив на Марчука досить довго, більше місяця, а можливо і більше двох місяців. Через своїх людей я виходив на Марчука».

Цілком слушно припустити, що ідея завербувати співробітника охорони Кучми та записати розмови в кабінеті президента для використання отриманої інформації проти Кучми під час передвиборної президентської кампанії 1999 року прийшла в голову або Марчукові, або ж комусь з його московських кураторів. Останні у тому ж 1999 році просували на президентську посаду в Росії товариша Марчука з КДБ підполковника Володимира Путіна. У разі перемоги з 2000 року КДБ отримало б владу не тільки в Росії, але і в Україні. Мельниченко пригадує:

«Який був задум? Потрібно було зібрати докази, які б вказували, що Кучма дійсно злочинець, і що така людина не може знаходитися на посаді президента України. І записи ці — як один з речових доказів всього цього… В мене вже була досить непогана колекція записів та була інформація, що підтверджувала, що Кучма порушує Конституцію та Кримінальний кодекс… Наша зустріч з Марчуком відбулася на початку весни 1999 року. Я відрекомендувався, показав посвідчення, тоді я перебував у званні капітана, і посада у мене була — старший офіцер безпеки Управління державної охорони України. Я йому відрекомендувався, я йому сказав: так і так, я такий-то, і маю докази, що Кучма — злочинець. Я записую Кучму і хотів би, щоб Кучма не був президентом, бо він злочинець. І запитав поради у Марчука. Ми вели розмову тет-а-тет. …По телефону я не зміг розговоритися з Марчуком, тому що його телефони прослуховувалися. Прослуховувалися як міські, так і урядові телефони. Оскільки він був конкурентом Кучми на президентських виборах. …Мені Марчук був ближчий за духом, оскільки він як-не-як із спецслужби…

Він спитав: як з грошима? Я сказав: дуже важко з грошима… Дечого для підтримки він тоді дав… тисячу марок однією купюрою… щоби купити батарейки, на один день, на один день батарейки коштували… там специфічні батарейки використовуються, в цей диктофон СБУ… приблизно 1,5 долара одна батарейка… Тоді потрібно було 6 батарейок. Тобто, 10 доларів просто в день на одні батарейки йде. На касети… 100 доларів в день. Щоб… купляти ці касети — 100 доларів касета…»

Так що рік роботи обходився Мельниченку тільки у витратах на батарейки та касети в 40 тисяч доларів. Хтось мав би їх постійно видавати.

«Тоді ми призначили наступну зустріч, — продовжує розповідати Мельниченко, — Він мені намалював місце, де ми повинні зустрітися. Він намалював його на… на Конституції України. До речі, його малюнок зберігається в мене до тепер — де ми повинні зустрітися і як. Ну, Марчук каже, що зло потрібно прибирати — і будемо прибирати. Ну, тоді в мене крила виросли, і було узгоджено, що максимум після першого туру президентських виборів Кучми, ну, за допомогою й даних записів, Кучми не повинно бути… Я з Марчуком зустрічався — я не можу сказати, скільки разів: разів з десять я зустрічався з ним. В різних місцях. Ну, це те місце, яке він намалював. Ми обмінялись інформацією, обумовили, в який спосіб ми зможемо один одного знайти. Це були і пейджери, і умовні знаки, і мобільні телефони. Він дав мені свій таємний мобільний телефон, яким користувався тільки для спілкування зі мною. Це все відбувалося… на початку весни 1999 року… Я активніше почав працювати і записувати Кучму. У нас була впевненість, що Кучма як президент відбуває вже останні місяці, ну максимум — це жовтень-листопад 1999 року…

Зустрічались ми досить цікаво. Був у той час у Марчука водій Толя, здається. І я чекав в обумовленому місці. Того дня приїхав джип Марчука, проте самого Марчука не було. Дверцята відчинились і я побачив цю людину. Я сів, і ми поїхали відриватися від хвоста. Ми призначали зустрічі дуже пізно, десь близько дванадцятої ночі або о першій ночі, або ж о другій годині ночі — коли переконувалися, що машин немає і хвоста немає. Отож на схилі це місце було — як спускатися вулицею Банковою до театру Лесі Українки. Фу, соррі, до театру Франка. Біля метро — Інститутська або ж Банкова. Уже не пам’ятаю — зверху йде. Я там чекав, джип зупинився, я швиденько сів, і нас відвезли, джип відвіз на зустріч з Марчуком. Я йому всю цю інформацію виклав, він був дуже вдячний. Ми домовились, що зустрінемось наступного разу в іншому місці — поряд з комісією Верховної Ради України, там, неподалік від нашого управління. І час ми узгодили, щоб це вже було десь уже близько, ну, десь після другої ночі це було, точно… Одна з таких інформацій, яка… була передана… коли я вів записи, це був, здається, місяць травень… Зайшов до Кучми Рябець — голова Центральної виборчої комісії, Михайло Рябець. Він доповідав Кучмі, в який спосіб Рябець через Центральну виборчу комісію не допустить Марчука до участі в президентській кампанії. Я це все прослухав, був шокований, що вони збираються Марчука зняти з реєстрації, точніше, не зняти, а не допустити до реєстрації як кандидата в президенти. Я зв’язався з Марчуком — і ми терміново зустрілися. Я передав йому цю касету. Скажімо так, в той момент ще по своїх каналах, через своїх людей, на яких я виходив, через яких ми терміново зв’язались з Марчуком в тому місці, яке він намалював, і я передав йому касету, розповів схему. Марчук дуже подякував. І… каже: все, будемо на зв’язку. Ми обумовили — де ми зустрінемося наступного разу. Тобто, ми змінювали кожного разу місце нашої зустрічі… Для прикладу, сьогодні ми зустрічалися на Севастопольській площі, завтра зустрічалися поряд з театром Лесі Українки…»

Марчук думав про свого агента Мельниченка найменше з усього. Понад усе — про себе та перемогу на президентських виборах. Отримавши від Мельниченка касету, він подзвонив до Рябця і сказав, що він знає про плани Кучми не допустити його до виборів. Особисто Мельниченко дізнався про це випадково, коли прослухав ще через день запис розмови Рябця з Кучмою в його ж кабінеті: