Розділ 2 Важкий шлях України до Великої Європи

АТ «СКМ» працює в Україні, Росії, США, Італії, Великобританії, Швейцарії та Болгарії… У 2011 році було прийнято рішення про розподіл функцій власності та стратегічного управління бізнесом. В результаті проведених перетворень АТ «СКМ» сконцентрувалася на стратегічному управлінні бізнесом, а функція володіння корпоративними правами всіх активів (і українських, і зарубіжних) була передана SCM Holdings Limited опосередковано, через АТ «СКМ».

На сьогодні ФПГ розділили між собою сфери впливу по всій території країни. Провідними вважаються угрупування Донецька та Дніпропетровська. Кожне з них має свої партії та своїх політичних лідерів. Донецьк традиційно підтримав Партію регіонів України під головуванням Віктора Януковича, а Дніпропетровськ — партію «Батьківщина», лідером якої стала Юлія Тимошенко. Саме вони довгі роки визначали політичний клімат в країні, періодично здійснюючи то «оранжеві», то «біло-голубі» революції, головною метою яких був перерозподіл фінансових ресурсів та захоплення вищих держаних посад.

Одразу ж після розпаду СРСР та проголошення незалежності України більша частина суспільства, особливо молодь, сподівалася, що країна обере європейський шлях. Певний оптимізм щодо цього надавали й публічні обіцянки тодішнього українського керівництва. Після закінчення першого президентського терміну Леонід Кучма, висуваючи у 1999 році свою кандидатуру на другий термін, висунув в якості передвиборного гасла євроатлантичну інтеграцію України. Навіть міністра закордонних справ тоді змінили. МЗС України очолив затятий прихильник євроатлантизму, представник України в НАТО Борис Тарасюк. Основними дипломатичними зусиллями України стали спроби схилити ЄС до підписання асоціації про членство та отримати бодай якийсь обнадійливий сигнал стосовно європейської перспективи України. У Верховній раді був створений Комітет з європейської інтеграції, а в Кабінеті Міністрів України — ціле міністерство з тих самих питань.

Проте Європа не поспішала. Продовжувалось співробітництво України з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру», проводилися численні саміти Україна — ЄС, на яких детально аналізувались конкретні кроки України в напрямку виконання Маастрихтських та Копенгагенських критеріїв євроінтеграції. На всіх самітах Європейська комісія неминуче повторювала одне й те ж: ми підтримуємо наміри та бажання української влади інтегруватись до європейських структур. При цьому на всіх рівнях та на всіх зустрічах із представниками ЄС українське керівництво не демонструвало ентузіазму щодо перспектив вступу України до НАТО, але незмінно погоджувалось з перспективами вступу до ЄС. Зокрема дана проблема обговорювалася у 1997 році на перемовинах голови Верховної Ради і лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза та прем’єр-міністра Болгарії Івана Костова. Коли Костов сказав, що Болгарія прагне вступити одночасно до ЄС і в НАТО, Мороз відповів: Україна не готова вступити до НАТО, але готова вступити до ЄС.

На словах керівництво України було готове до цього. На практиці — ні, й нічого конкретного для цього не запроваджувало. Україна, як відомо, повинна провести велику та важку роботу з адаптації українського законодавства до європейського, бути справді демократичною країною, що гарантує свободу слова, виборність виконавчих органів, розширити місцеве самоуправління, забезпечити незалежність судів та свободу преси. Не кажучи вже про відповідність економічним критеріям ЄС.

Разом з тим в країні тривала системна криза економіки. В результаті першого етапу масової приватизації був розкрадений та припинив своє функціонування унікальний науково-технічний та промисловий потенціал України. Правляча еліта також не дуже поспішала відбудовувати нову державну машину. Європа мовчки спостерігала за цим і, фіксуючи безпорадність та безпечність українців, далі загальних обіцянок не йшла. Внаслідок управлінської кризи в середині та в кінці 1990-х років почалося падіння ВВП та гіперінфляція. До серпня 1996 року валюта девальвувала в 100 000 разів. Україна значно перевищила рівень аналогічних проблем у Росії та Білорусі. Відповідно спад виробництва в Україні виявився значно глибшим, аніж в сусідів.

Все це робило розвиток української державності більш проблематичним, а кризу — затяжною. Поляризація у суспільстві посилилася. Багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими. Олігархія захопила всі щаблі виконавчої влади та парламент. Влада стала вкрай болісно сприймати критику. Про Європу забули, а про європейський вибір України — тим паче. Проте про Україну не забувала Росія.

Євген Марчук — президент, що не відбувся

Власне, Росія про Україну пам’ятала завжди — принаймні по лінії спецслужб. Важливим російським агентом в Україні був невтопний генерал КДБ, а пізніше — український політик, Євген Марчук.

Марчук народився в Україні у 1941 році, закінчив Кіровоградський педагогічний інститут ім. Олександра Пушкіна, де навчався протягом 1958–1963 років на спеціальності «вчитель української мови та літератури і вчитель німецької мови». Вже у студентські роки був завербований КДБ. Після закінчення інституту став оперуповноваженим обласного управління КДБ, потім старшим оперуповноваженим, заступником начальника відділу, начальником відділу, замісником начальника управління, начальником інспекції КДБ УССР. Працював у П’ятому управлінні КДБ (боротьба з дисидентством), очолював П’яте управління КДБ УРСР. У 1988 році був призначений начальником управління КДБ у Полтавській області. У 1990-му, вже генералом, був призначений першим заступником керівника КДБ УРСР. З червня по листопад 1991 року обіймав посаду державного міністра УРСР з питань оборони, державної безпеки та надзвичайних ситуацій. На цій посаді він зустрів серпневий заколот 1991 року. Відтак повністю й беззастережно підтримав путчистський ДКНС (Державний комітет з надзвичайного стану).

Зрозуміло, після провалу путчу Марчук… залишився на своєму місці і у листопаді 1991 року був призначений першим головою Служби безпеки України (СБУ), місцевої правонаступниці КДБ УССР. Тоді ж він присвоїв собі звання генерал-лейтенанта, а у серпні 1992 року — генерал-полковника. На посаді керівника СБУ Марчук залишався до 1994 року. 23 березня 1994 року, очікуючи нового кар’єрного злету, він присвоїв собі звання генерала армії України. У липні 1994 року Марчук залишив посаду голови СБУ і був призначений віце-прем’єром з питань державної безпеки та оборони в урядовому кабінеті Віталія Масола. Раніше даної посади не існувало. Її створили виключно для того, щоби призначити на неї генерала Марчука.

З 31 жовтня 1994 року Марчук став першим віце-прем’єром, головою Комітету при президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, а 6 березня 1995 року був призначений на посаду виконуючого обов’язки прем’єр-міністра України. 8 червня 1995 року він став прем’єр-міністром і обіймав цю посаду до 27 травня 1996 року, після чого був відправлений у відставку з унікальним формулюванням «за формування власного політичного іміджу».

Цікаву замальовку про призначення Марчука прем’єр-міністром залишив у своєму інтерв’ю директору української секції радіо «Свобода» Роману Купчинському Микола Мельниченко, офіцер охорони президента Кучми, що брав участь в проекті з несанкціонованого запису кабінетних розмов свого шефа:

«Коли Кучма призначив Марчука прем’єр-міністром, я був здивований, який розкішний банкет влаштував новопризначений прем’єр-міністр для так званої політичної еліти в зоні державних дач в Пущі. Там, справді, столи ломилися. Я собі [поставив] питання: за чий рахунок цей банкет влаштували? Я був вражений! Тоді я зрозумів, що щось, мабуть, тут не так. Можливо, дійсно потрібно дякувати президенту за те, що він призначив на посаду прем’єр-міністра? Я був дуже сильно вражений».

Мельниченко дещо несподівано розставив акценти: виходило, що Марчук в такий спосіб дякував Кучмі за призначення, хоча яка користь була для Кучми від цього бенкету?

Які саме сили проштовхували Марчука, залишається загадкою. Однак, саме тому, що сили ці в очевидний спосіб не проявлялися, можна припустити, що цими силами були колеги Марчука по його старій службі в КДБ. Себто спецслужби Росії.

Професійно Марчук був винятково непридатною людиною. З 1991 по 1994 роки, коли Марчук очолював СБУ, це відомство жодного разу не спромоглося відслідкувати та порушити жодної справи за фактом розкрадання державної власності, де б фігурували вищі державні посадовці. Президент Кучма, хоча і призначив його на посаду прем’єр-міністра, свого висуванця також не любив:

«Опинившись за столом головуючого, — згадував Кучма, — Марчук проявив повну відсутність смаку до щоденної господарської роботи та бажання її виконувати, невгамовну любов до багатослів’я… Спочатку я списував це на рахунок бажання Марчука самостійно розібратися у всіх проблемах, досконало, як він любив говорити, «з лабораторною точністю», зібрати щодо них вичерпну інформацію. Проте скоро запідозрив, що він просто не хоче, просто боїться приймати рішення, а страх базується на нерозумінні економічних механізмів, спробах дистанціюватись від будь-яких непопулярних кроків. Очевидно, тривала робота в КДБ навчила Марчука лише збирати інформацію (переважно для того, щоб на її основі рішення приймалися іншими!), проте запроваджувати зібране в інтересах економіки він не вмів. На вулиці літо, потім осінь 1995 року. Вперше почали накопичуватись значні борги по пенсіях та зарплатах, і ростуть кожного місяця. Виробництво падає. А Кабмін реально не встигає за ситуацією, гальмує з прийняттям рішень, неадекватно реагує на проблеми промисловості та сільського господарства. Можливо, це — елементарна некомпетентність? Така ж, як, для прикладу, рішення голови Державної комісії з грошової реформи Марчука восени 1995 року, всупереч рекомендаціям експертів, не вводити гривню?»

Звичайно ж, неможливо втриматися, щоб не спитати: навіщо ж призначати таку непридатну людину прем’єр-міністром? Але Кучма навіщось призначив.

Будучи прем’єр-міністром України Євген Марчук, припускаючи ймовірність своєї швидкої відставки, у грудні 1995 року взяв участь у довиборах народного депутата Верховної Ради України від одного з округів і пройшов до Ради. Марчук залишався депутатом до квітня 1998 року, очоливши в парламенті фракцію з моветонною назвою «Соціально-ринковий вибір».