Розділ 2 Важкий шлях України до Великої Європи

Будапештські меморандуми, 1994

З моменту розпаду Радянського Союзу Вашингтон дуже занепокоївся наявністю ядерного арсеналу в Україні, Білорусі та Казахстані, які отримали його в результаті ліквідації СРСР. Знищення ядерної зброї в нових державах, які відокремилися від Росії та не підпадали під існуючі міжнародні домовленості, стало пріоритетним напрямком зовнішньої політики США у відносинах із переліченими країнами. Москва також прагнула позбавити своїх нових сусідів статусу ядерних держав. Білл Клінтон (який став президентом США у січні 1993 року) та Борис Єльцин декларували багатообіцяючі заяви стосовно «економічних стимулів» та сприятливого політичного клімату в світі для України, тільки б та погодилася відправити ядерні ракети та боєголовки на територію Російської Федерації.

Вашингтон, серед іншого, чинив і політичний тиск. Було скасовано офіційний візит Клінтона до Києва для зустрічі з президентом Кравчуком. Проте, якщо під тиском двох наддержав у Білорусі та Казахстані ядерну зброю вдалося вилучити ще в 1992 році, Україна роззброюватись не поспішала, перш за все під впливом лідера Українського народного руху (партії) В’ячеслава Чорновола, що переконував Кравчука не роззброювати молоду державу. Саме Чорновіл висловив вголос побоювання щодо загрози з боку Росії, вимагаючи гарантій безпеки від міжнародного співтовариства.

Ці гарантії були надані у 1994 році. 5 грудня у Будапешті, під час зустрічі на найвищому рівні, було підписано Меморандум про гарантування безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виготовляти й не купувати ядерної зброї. У відповідь США, Великобританія та Росія обіцяли Україні:

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України;

— підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою або ж її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України;

— підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі будь-які переваги;

— підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;

— підтверджують щодо України їх зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасника Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки і Україна проводитимуть консультації у разі виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань.

Пізніше під цим документом підписалися: Франція, Канада та Китай. А Україна, крім пропозиції про посередництво в перемовинах про безпеку з Росією, отримала від Європи та США ще й бонусну пропозицію — взяти участь в програмі «Партнерство заради миру» та розпочати співпрацю з НАТО. Здавалося, ніщо більше не загрожувало безпеці України. Її суверенітет та недоторканість мали надійні гарантії з боку міжнародного співтовариства.

У 2009 році, після вторгнення російських військ у Грузію, екс-секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін закликав переглянути Будапештський меморандум як такий, що не виправдав надій, та скликати міжнародну конференцію з метою «розпочати процес демілітаризації Чорного моря»[22]. Сьогодні очевидно, наскільки був тоді правий Горбулін й наскільки актуальними стали його припущення тепер. Він прагнув, щоби у конференції взяли участь не лише країни-гаранти, але й інші провідні країни світу, для прикладу, Німеччина. Після окупації Криму та денонсування в односторонньому порядку російсько-української угоди про Чорноморський флот (у травні 2014 року), Росія — одна з країн-гарантів Будапештської угоди — навряд чи на таку конференцію з’явиться.

Президент Леонід Кучма

Під час передвиборчої кампанії 1994 року гасло Кучми «За союз України з Росією» відіграло провідну роль. Ностальгуючи за старим життям, коли всі були рівно бідними, проте щасливими, слов’янська душа сприйняла Кучму за найкращого кандидата, що вказував українцям єдино правильний шлях — «Вперед, в минуле!» Проте дійсність виявилась іншою: перетворення України на заповідник радянщини до планів Кучми не входило. Саме за його президентської каденції почали формуватись та набирати сили потужні фінансово-промислові клани, створювалися нові політичні партії, наприклад, Партія демократичного відродження України, що органічно переросла в Народно-демократичну партію України, негласним куратором та ідеологом якої був сам Кучма.

Відчувши в собі вдосталь сили після масової приватизації державного майна, нова фінансово-промислова еліта заповзялася «купувати» депутатів-лобістів. Спостерігаючи, як такі депутати захищають не стільки інтереси замовників, як свої власні, лідери фінансових кланів й самі почали задивлятись на політичні крісла, які — у поєднанні з діловими позиціями — обіцяли ще більші прибутки, ніж «чистий» бізнес. Навіщо покладати надію на когось, коли можна самому керувати країною та приймати вигідні для власного бізнесу закони.

До речі, про закони. У 1995 р. вийшов указ президента України про створення фінансово-промислових груп «з метою сприяти структурній перебудові економіки України, прискоренню науково-технічного прогресу, підвищенню конкурентоздатності» український товарів. Даний законодавчий акт надав необмежені можливості тим ФПГ, що були близькі до владних структур та, фактично, створювались ними. Антимонопольний комітет за згоди Кабінету Міністрів України отримав право надати ФПГ статус легітимного монополіста, якщо ця група брала на себе зобов’язання підтримувати державні програми з розвитку пріоритетних галузей економіки України[23]. Найважливіше — ФПГ користувалися фінансовими пільгами, зниженими податками, що фактично дозволяли їм відмивати гроші у великих масштабах. Важливим елементом при створенні ФПГ була наявність «власного» комерційного банку, через який проводилися всі фінансові операції. До наглядових рад таких груп вводили державних чиновників високого рангу.

Фактично всі великі ФПГ України об’єднувалися в Союз промисловців та підприємців, який мав право вносити свої пропозиції щодо підготовки економічних законів та лобіювати їх в парламенті. Керівники України, наприклад Кучма та колишній міністр Анатолій Кінах, після виходу у відставку займали посади голів згаданого союзу. Зрощення влади з бізнесом було більш ніж очевидним.

Необхідно підкреслити, що ці групи, контролюючи підприємства, що виробляли в радянські роки левову частку українського ВВП, не збирались вкладати серйозних інвестицій в розвиток економіки нової України, як не збирались і впроваджувати нові технології та інновації у виробництво, хоча таких винаходів в країні було більш ніж достатньо. ФПГ намагались максимально зменшити витрати контрольованих ними підприємств, поступово витісняючи державну частку в їхній власності, приватизуючи їх практично безоплатно.

Прагнучи оволодіти максимальним спектром владних можливостей, ці групи консолідувалися через неформальні стосунки. Саме цим фактом пояснюється непрозора структура власності груп, утворених в період дії даного указу (його відмінили у 1999 році). Прикладами таких кланово організованих груп є ФПГ «Фінанси і Кредит», ФПГ «Приват-Інвест», ФПГ «УкрСиббанк».

Однією з провідних фінансово-промислових груп в Україні стала «Систем Кепітал Менеджмент» (АТ «СКМ»), заснована у 2000 році для управління активами гірничодобувної, металургійної та енергетичної галузей під головуванням Ріната Ахметова (одного з найбагатших людей в Україні). Протягом наступних років в складі групи «СКМ» з’явилися нові напрямки у бізнесі, було проведено корпоративну реструктуризацію, у перебігу якої активи АТ «СКМ» в межах окремих галузей були об’єднані у спеціалізовані холдинги. Також створювалися дочірні компанії за кордоном, в тому ж переліку й у Лондоні. До складу групи увійшло більш як 100 підприємств, на яких працювало понад 300 тисяч людей.