Розділ 1 Україна: екскурс в історію

Колонізація земель Новоросії набула масового характеру з кінця XVIII століття під керівництвом князя Потьомкіна, який для цього отримав від імператриці Катерини ІІ практично необмежені повноваження. За час його урядування до Новоросії приєдналось історичне Запоріжжя, а також було збудовано новий адміністративний центр, названий в честь великої імператриці — Катеринослав (1776). У 1783 році Новоросія збагатилась ще й Кримом.

Після останнього третього поділу Польщі в 1795 році Галичина відійшла до Австрії, а східна частина Правобережної України — до Російської імперії. Кримське ханство, яке 1774 року отримало статус незалежної держави, через десять років цей статус втратило. Понад те, на приєднаних степових територіях колишньої Запорізької січі, Північного Причорномор’я і Таврії замість козацьких та татарських поселень утворилися нові поселення та міста, заселені росіянами: Запоріжжя (1770), Кривий Ріг (1775), Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ — 1776), Херсон, Маріуполь (1778), Севастополь, Мелітополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1794), Луганськ (1795) та ін.

Російський цар Павло І своїм указом від 12 грудня 1796 року відродив Новоросійську губернію, де повітовими містами стали Бахмут, Катеринослав, Єлизаветград, Костянтиноград, Маріуполь, Ольвіополь, Павлоград, Перекоп, Ростов, Сімферополь, Тирасполь, Херсон. Вона проіснувала до 1802 року, після чого була розділена на Миколаївську і Таврійську губернії.

У 1803 році Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство проіснувало аж до 1873 року. Саме на ці землі царська влада закликала «задунайських» переселенців-слов’ян, що були під гнітом Османської імперії, а також підприємливих поляків, німців, французів, шведів та швейцарців з Європи, масові переселення яких припадають на початок ХІХ століття. Переселенцям гарантувався статус вільних колоністів, звільнення на двадцять років від податків та служби в армії. Варто зауважити, що корінного російського населення на цій, тоді ще не залюдненій, території не було, адже замість татар та ногайців сюди переселили «задунайських» переселенців-слов’ян, які поступово асимілювалися з місцевим населенням — молдаванами та влахами, циганами та євреями. В одній тільки Херсонській області українців налічувалося 71 %, а російського населення — тільки 5 %[10].

Після 1917 року слово «Новоросія» перестали вживати, бо значна частина її земель була включена більшовиками до складу Української РСР. У незалежній Україні цей термін також не припав до душі «новоукраїнцям» з переважно радянським менталітетом. Прийнятнішим став термін «південно-східна Україна», що мав реальне підґрунтя. Проте поняття «Новоросії» знову актуалізувалося в 2014 році, коли на сході України створили самопроголошений конфедеративний союз Донецької та Луганської народних республік під загальною назвою «Новоросія», незважаючи на те, що ці території ніколи не входили до складу історичної Новоросії. На цей «бренд» також претендують прибічники федералізації в Одеській та Миколаївській областях.

Ще одним регіоном, що знаходиться під прицілом не лише російських та українських політиків, але й міжнародного співтовариства, є Донбас.

Історично — це регіон, до якого входять північна частина Донецької (без Приазов’я) та південна частина Луганської (за виключенням північної частини — Слобожанщини) області України (так званий Малий Донбас). Великий Донбас включає в себе також частину Дніпропетровської (Україна) та Ростовської (Росія) областей. На початку XVIII століття на цій території почали промислову розробку Донецького кам’яновугільного басейну площею близько 60 тис. кв. км із загальними запасами вугілля 140,8 млрд тонн і заляганням пластів на глибину 1800 метрів.

Сюди, на Донбас, мігрували чорнороби та галузеві спеціалісти з Олонецької, Липецької та Ярославської губерній для роботи на чавуноливарних заводах. Основними центрами видобутку стали Донецьк, Красноармійськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Ровеньки, Красний Луч та інші. Основну масу переселенців також становили українці з правобережної України. За результатами першої ревізії (перепису) населення в Російській імперії, 85 % жителів Новоросії становили українці, або ж, як їх тоді називали, «малороси»[11]. Проте головними інвесторами цього регіону в той час були бельгійці, що розпочали видобуток вугілля та побудову металургійних заводів. Цю територію називали «десятою бельгійською провінцією» неспроста. Росія, що стала заручницею своєї власної відсталості, відчинила двері іноземним інвесторам з Європи та Америки, які привнесли нові технології у виробництво якісного металу, якого так потребувала російська військова промисловість, а зігнані з бідних сіл селяни виконували роль дешевої робочої сили. Таким чином, тісне переплетення історичного розвитку, інтересів та господарства обох областей України — Донецької та Луганської — обумовили неформальне об’єднання їх у спільний історико-культурний та економічний регіон.

Третім важливим історичним регіоном на північному сході України є Слобожанщина. Сьогодні цей термін вживається як загальна назва частин Харківської, Сумської, Полтавської, Луганської та Донецької областей, з українського боку, та Білгородської, південних районів Курської та південно-західних районів Воронезької областей Росії. Сама назва походить від типу поселення — слобода (свобода), що мала значну більшу кількість привілеїв, на відміну від населених пунктів глибинних областей Росії[12].

У ХVI–XVIII століттях цей прикордонний край Московської держави за підтримки царської влади активно заселяли — переважно вихідцями знову ж таки з правобережних українських земель, що перебували під владою Речі Посполитої та біглими селянами з Росії. Мігранти заселялися задля вартової та військової служби поблизу фортець Білгородського прикордоння, перекриваючи в такий спосіб шлях татарам до центральних областей Московської держави[13].

Всі ці регіони — Слобожанщина, Новоросія, Донбас та Крим — входять до складу південного сходу України, густо заселеного та промислово розвинутого.

Українське питання у ХІХ столітті

До кінця XVIII — початку ХІХ століть до так званої «Великої України» в складі Російської імперії ввійшли такі регіони: Слобожанщина, Новоросійський край, Правобережжя з Подніпров’ям, землі війська Запорізького, Донбас та Таврія (разом з Кримом). Після численних міграцій, як внутрішніх, так і з зовнішніх, населення цієї території утворювало строкату етнічну палітру народів — українців, росіян, євреїв, поляків, сербів, болгар, німців. Більшість міських мешканців становили євреї, рясно розселені по всій території Правобережжя та Поділля.

Після черги адміністративно-територіальних реформ ця багата та велика територія була поділена на дев’ять новостворених губерній Російської імперії: Чернігівську та Полтавську (колишня територія Гетьманщини); Харківську (колишня Слобожанщина); Катеринославську та Херсонську (Новоросія); Київську, Волинську та Подільську (Подніпров’я та Правобережжя). Окрім того, етнографічно до України можна віднести й північну частину Таврійської губернії. Немало українців населяло й прикордонні повіти Бессарабії (теперішнє Придністров’я).

ХІХ століття відоме посиленням національно-етнічного фактору у Європі в цілому і в Російській імперії зокрема. Спочатку цей процес характеризувався обмеженими інтересами національних еліт в культурній та освітній сферах, позаяк щойно виникла національна інтелігенція цікавилася здебільшого питаннями етнографії, фольклору, мови та літератури. Проте не несла безпосередньої загрози для монархічного уряду, верхівка якого на початках схвально поставилася до культурно-національних зацікавлень українського народу.

Понад те, після польського повстання 1830–1831 років офіційний Петербург навіть сприяв зародженню українофільства з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні. Створювані на той час таємні товариства та братства (Кирило-Мефодіївське братство, «Громада», журнал «Основа» та ін.) підтримували українську національну ідею та обирали чисто просвітницьку та народницьку позиції, не висуваючи політичних цілей самовизначення та автономізації. Сформована сучасним російським істориком Олексієм Міллером доктрина «большой русской нации» залучає до своєї схеми всі слов’янські народи, що населяли імперію, не припускаючи навіть думки про національне самовизначення[14].

Проте в Південно-Західному краї Російської імперії (Волинь, Поділля та Київська область) була зафіксована поява низки таємних товариств, активними учасниками яких були польські діячі національно-визвольного руху, які висували політичні цілі та поширювали ідеї автономії. Напередодні скасування кріпосного права царський уряд сприяв вивченню в школах рідної мови серед місцевого населення (перші два роки навчання). Міністерство просвіти виділяло необхідні засоби на видання підручників, літератури українською мовою, проводилися благодійні бали, щоб зібрати коштів на видання української літератури. Щоправда, в російському суспільстві виникла дискусія — вважати мову, якою розмовляють жителі України, малоросійською говіркою чи самостійною українською мовою. Прогресивна частина російського суспільства сприймала українську мову як самостійну, друга ж вважала її «наречием русского языка, испорченного польским влиянием».

Проте після другого польського повстання 1863 року, коли польська інтелігенція пропагувала тезу про історичну спільність «трилистника» — Польщі, Литви та Західної Русі — і коли були дані обіцянки створити незалежну українську державу «від Кавказу до Карпат», російський уряд угледів в українському національному русі реальний «сепаратизм», що, відповідно, потягло за собою репресії проти відомих діячів українського національно-визвольного руху — Драгоманова, Антоновича, Чубинського та ін. В результаті цих ідеологічних зрушень з’явився так званий Валуєвський проект (за іменем міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва), що передбачав заборону видавництва навчальної літератури на «малороссийском языке», окрім «изящной», тобто художньої літератури. На думку самого Валуєва, приводом для створення подібного циркуляру «послужили обстоятельства чисто политические — попытка осуществления сепаратистских замыслов… под предлогом распространения грамотности и просвещения»[15]. Сам циркуляр, спровокований польським повстанням, що так налякало царизм, на думку дослідників, і став початком загальнодержавної політики великоруської асиміляції України.

Наступним кроком з усунення «українського питання», з політичної та церковної сцен Російської імперії, стало підписання імператором Олександром ІІ у травні 1876 року «Емського указу» спрямованого на обмеження викладання української мови в Російській імперії та видання будь-якої літератури українською мовою. На думку помічника-опікуна Київського навчального округу М.В. Юзефовича, який звинувачував українських просвітників у тому, що вони хочуть «вольной Украины в форме республики, с гетманом во главе», потрібно було заборонити викладання української мови та видання літератури цією мовою в Росії. Тому цей указ також відомий як «Закон Юзефовича».

Емським указом заборонялося ввозити з-за кордону без спеціального дозволу на територію Російської імперії книги, видані українською мовою, а також видавати оригінальні твори та здійснювати переклад з іноземних мов. Виключення стосувалося суто «исторических документов и памятников» та «произведений изящной словесности», з ретельним переліком застережень та за умови попередньої цензури. Для прикладу, заборонялася українська орфографія «кулішівка» та допускалась тільки «общерусская орфография — ярыжка». Під заборону підпадали також українські театральні постановки (заборона знята у 1881р.), друковані ноти з українськими текстами; друк будь-яких книжок українською мовою, а також концерти з українськими піснями. В початковій школі також заборонялося викладання української мови, а книжки, видані нею, вилучали зі шкільних бібліотек. Також була закрита газета «Киевский телеграф», а з Київського університету звільнили професорів-українців — М. Драгоманова, Ф. Вовка, С. Подолинського та ін. На місце впертих викладачів-українофілів призначалися викладачі-великороси. Драгоманов і Грушевський були змушені переїхати до Львова (де вони могли вільно працювати). Австро-Угорщина, під владою якої перебували тоді галицькі землі, дозволяла українцям мати свої видавництва, вивчати мову в школі та засновувати театри, розвивати українську культуру, тоді як валуєвські директиви та емські укази забороняли це в Росії. Нагадаємо тільки, що Емський указ формально припинив своє існування тільки в роки першої російської революції 1905 року, хоча заборона на «все українське» тривала включно до років Першої світової війни.