Розділ 1 Україна: екскурс в історію

У Києві укнязився молодший брат Андрія Боголюбського Гліб, сам Андрій залишився у Володимирі, що став новим центром великокнязівської влади. Саме туди, незабаром після взяття Києва ханом Батиєм, переїхав київський митрополит Максим, опісля чого Київ втратив свій статус загальноруської столиці. У 1362 році місто остаточно було приєднане до Литви[6].

Галицько-Волинське князівство (1199–1392 рр.) та період польсько-литовського правління (1385–1795 рр.)

Одним з найбільших князівств періоду роздрібнення Київської Русі було Галицько-Волинське князівство, що нараховувало 116 тис. кв. км та більш як 200 тисяч населення. Князівство охоплювало галицькі, перемишльські, звенигородські, волинські, луцькі, поліські та холмські землі, а також території сучасних Поділля, Закарпаття та Молдови. Князь Данило Галицький навіть прийняв титул «короля Русі» від папи римського Інокентія IV. Незважаючи на васальні відносини з Золотою Ордою, Галицько-Волинське князівство проводило самостійну зовнішню політику у Центральній та Східній Європі, конкуруючи з Польським та Угорським королівствами, а також з князівством Литовським, підтримуючи партнерські відносини з Римом, Священною Римською імперією та Тевтонським орденом.

У 1321 році литовський князь Гедимін після битви на ріці Ірпінь остаточно розбив війська київських князів та захопив Київ, підкоривши собі також Білгород та Переяслав, що опинилися під владою Литви майже на 200 років. В Галичині під тиском місцевих бояр від влади був відсторонений князь Володимир Львович, останній представник династії Рюриковичів, а його трон посів Болеслав Тройденович, відомий як Юрій Галицький, одружений з дочкою литовського князя Гедиміна, котра була ще й сестрою дружини польського короля Казимира ІІІ. У 1387 році Казимир ІІІ приєднав до Польщі Галицьку та Холмську землі. Буковина в 1359 році відійшла до Молдавського князівства, а Закарпаття стало частиною Угорського королівства. Проте в 1392 році Галицько-Волинське князівство було поділене між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Таким чином землі сучасної України в ХІІІ-XIV століттях були розділені між сусідніми державами.

Трохи раніше, після підписання Кревської унії 1385 року, що започаткувала союз Польщі з Литвою, литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвігою та став польським королем (взявши ім’я Володислав), нащадки якого володарювали в обох державах наступні три століття. Володислав ІІ та Ядвіга сприяли прийняттю католицизму в Литві. Проте не всі православні князі сприйняли зближення з Польщею, внаслідок чого впродовж ста років відбулось аж три громадянські війни. Як результат, деякі українські міста — Київ, Львів, Володимир-Волинський — отримали самоврядування, так зване «магдебурзьке право». Насильницьке насадження католицизму призвело до приєднання Чернігівських земель до Великого Московського князівства під прапором православ’я[7].

Після Люблінської унії 1569 року в результаті об’єднання була остаточно утворена конфедерація з двох держав — Польщі та Литви, відома в історії під назвою Речі Посполитої (1569–1795), на чолі з монархом (Королем польським та Великим князем литовським) та сеймом. В ній встановився політичний режим так званої «шляхетської демократії». Новоявлені шляхтичі (привілейований стан — польське дворянство) активно обживали багаті та незалюднені землі України. З’явилися великі латифундії — Замойських, Жолкевських, Калиновських, Конецпольських, Потоцьких, Вишневецьких, Браницьких та інших шляхтичів.

За весь період свого існування Річ Посполита пережила три поділи, аж доки у 1795 році вона не була розділена між Росією, Прусією та Австрією. Прусії дісталася столиця країни та основна частина старопольських земель; Австрії — Краків та Люблін з прилеглими територіями, в тому ж переліку й вся Галичина; Росії — західнобілоруські та західноукраїнські землі (без Львова), більша частина Литви та Курляндія. Решта литовських земель, що раніше входили до складу польського королівства (в тому ж переліку і Сувалки), відійшли до Прусії. Проте в наступні століття неодноразово здійснювалися спроби відновити Річ Посполиту. Зокрема у 1807 році Наполеоном було створено Варшавське герцогство. У 1920-і роки Юзеф Пілсудський висунув доктрину «од можа до можа» — конфедерації Польщі, Литви, Білорусі та України. До речі, сучасна Польща називає себе спадкоємницею Речі Посполитої[8].

Запорізьке козацтво та Гетьманщина

Вельми показовим прикладом в історії України є історія козацтва. У XV столітті велика кількість земель в південній частині України була незаселена та називалася Диким полем. Саме сюди, в низини Дніпра (за дніпровські пороги — звідси і назва «Запорізька січ»), стали сходитися селяни-втікачі з Речі Посполитої та руських земель, що називали себе козаками. Самі ж «січі» (а їх було більше ніж 7) збудували на островах Дніпра, де було зручно ховатись та оборонятись. І звідти легко було здійснювати військові експедиції до Кримського ханства та на землі Речі Посполитої.

Серед численних повстань періоду польсько-литовського панування найуспішнішим можна вважати повстання на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким (1648–1654), що призвело до появи автономного адміністративно-територіального утворення Гетьманщини (1649–1782). Спершу Хмельницький намагався отримати підтримку від Османської імперії та навіть підписав з нею договір у 1649 році. Не отримавши твердих гарантій (турецький султан лише порадив кримському хану надати Хмельницькому допомогу), він одночасно розпочав переговори з іншими потенційними союзниками. Проте, не знайшовши підтримки, розпочав зближення з Московським царством, що надало його «Війську Запорозькому» збройну та фінансову допомогу, визнало Хмельницького гетьманом і запропонувало його війську прийняти російське підданство.

У 1653 році Хмельницький відправив своїх послів в Москву до царя Олексія Михайловича з проханням прийняти «всю Малороссию его и все Войско Запорожское в вечное свое твердое владение, подданство и покровительство». Зібраний в травні 1653 року в Москві Земський Собор обговорював питання приєднання Війська Запорізького до володінь Романових і ухвалив одностайне рішення про прийняття його до складу царської держави. Після інтенсивного обміну дипломатичними місіями між Гетьманщиною та Москвою у січні 1654 року в місті Переяславі, неподалік від Києва, відбулася таємна рада представників запорізького козацтва, що присягнули на вірність Москві. Ця рада в історії отримала назву Переяславської Ради. Деякі дослідники вважають, хоч ця ідея не набула широкої підтримки в рядах українського козацтва, зате майже 300 представників козацької верхівки визначили долю України на багато століть уперед. У тому договорі між Росією та Україною немає слів про приєднання (в радянській історичній літературі був поширений термін «возз’єднання», хоча він також грішить проти істини, не було що возз’єднувати), а йдеться про протекторат, автономний статус України, збереження привілеїв та вольностей як для козацької аристократії, так і для решти козацтва, щоби землі та помістя в них не відбирали, а їхні діти такі ж «вольности имели, как предки их и отцы их».

Підтримка Московією українських козаків у боротьбі за їхнє визволення призвела до початку російсько-польської війни (1654–1667), що закінчилася перемир’ям 1667 року, згідно з яким до Московського князівства відходили землі східніше ріки Дніпро (Лівобережна Україна), а західніше — Правобережна Україна — залишилися під владою Речі Посполитої, що було зафіксовано в 1686 році русько-польським договором. Після смерті Богдана Хмельницького в Україні розпочалася так звана руїна (1657–1687) — період двадцятилітньої політичної кризи Гетьманщини та громадянської війни, викликаної прагненнями козацької старшини завоювати владу, з одного боку, а з другого — намірами Османської імперії, Швеції, Речі Посполитої та Московської держави взяти під свою руку території, підконтрольні Війську Запорізькому. В результаті польсько-турецької війни (1672–1676) Поділля (частина Хмельницької, Вінницької та Тернопільської областей) перейшло під владу Османської імперії, а в 1678 році турки напали на землі України, підконтрольні російській державі. Не отримавши допомоги від поляків, російські війська погодилися на перемир’я з турками, підписавши з ними так званий Бахчисарайський договір, згідно з яким кордон між Османською імперією та Російською державою проходив по Дніпру. Київ залишався під царським урядом, а Запоріжжя — під владою Туреччини (до 1699 року); землі між Дніпром та Південним Бугом залишились незаселеними.

Відповідно до підписаного в 1686 році вічного миру між Росією та Польщею українські гетьмани на Лівобережній Україні не повинні були підтримувати дружні відносини з Кримом. Запорізькі козаки, з якими Росія була змушена вступати у тимчасові союзи, ще зберігали свою розхитану незалежність і мали власне громадське управління, де найважливіші питання вирішували через загальні збори.

Гетьманщина мала визначені адміністративно-територіальні кордони з Росією. Товари при перевезенні через них обкладались митними поборами. На територіях, підконтрольних українським гетьманам, зберігалося право приватної власності, російські закони не поширювалися на дані території (діяла судова система у відповідності з нормами Литовського статусу). Найвищого розвитку Гетьманщина досягла за урядування гетьмана Івана Мазепи (1687–1708), який підтримував торгові зв’язки з європейськими країнами (хоча його дипломатичні контакти обмежувалися Москвою). Війна та розруха зосталися в минулому. Завдяки вільній праці вільних українських селян, що не знали кріпацького гніту, розвивалося сільське господарство. Система податків, введена Мазепою, привела до економічного розквіту, появи у містах церковних споруд у стилі українського бароко. Будували монастирі та храми, розвивали книгодрукування, Києво-Могилянка отримала статус академії. Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережної та Правобережної України у єдину державу європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Незважаючи на добрі особисті стосунки з Петром Великим, Мазепа насилу вмовив його піти на поступки українцям і що далі, то більше жалівся, що «Москва хочет взять в тяжкую неволю всю Украину». Мазепа підтримував Петра в його походах на Азов, у Північній війні був змушений за рахунок української скарбниці утримувати російські війська, що викликало невдоволення серед селян.

Українських козаків мобілізовували до регулярної російської армії, проте командирами призначали не козацьку старшину, а російських чи найманих командирів-іноземців, які до козацтва ставилися з презирством. Петро дедалі більше вимагав від Мазепи грошей і ресурсів на будівництво нової Росії, включно з переплавленням церковних дзвонів на гармати. Мазепа був невдоволений — і відмовився руйнувати церкви, в будівництво яких він особисто вкладав величезні кошти. Коли ж Мазепа звернувся до Петра з проханням допомогти у боротьбі проти поляків, що погрожували завоювати Україну, московський цар відмовив, заявивши, що й «десяти человек выделить не может», тим самим піддавши сумніву зобов’язання Росії захищати українців від польських наступів, яке ніби було закріплене в договорі 1654 року, де Росія виступала гарантом територіальної цілісності та незалежності України. Все це, в кінцевому підсумку, сприяло тому, що Мазепа, розчарований у непевному союзнику та в можливості з його допомогою вирішувати проблеми свого народу, почав шукати підтримки у шведів. Бажаючи зберегти хоча б якусь свободу та територіальну цілісність, Мазепа в кінці 1708 року перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. У відповідь Петро оголосив Мазепу зрадником, а князь Меньшиков, надаючи приклад нащадкам, вирізав практично всіх мешканців Батурина — резиденції Мазепи. Запорозькі козаки, що підтримали гетьмана, були розбиті російською армією, внаслідок чого Запорізьку Січ у 1709 році було зруйновано. Її відновили вже після смерті Петра як форпост імперії проти османів.

Однак, після закінчення російсько-турецької війни 1668–1774 років, коли набіги татар та турків на південні рубежі припинились, необхідність у запорозькому козацтві відпала — і указом Катерини ІІ Запорізька січ в 1774 році була ліквідована. Частина козацтва відійшла за Дунай, а друга — на землі у передгір’ях Північного Кавказу, названі Кубанню. Влада гетьманів поступово втрачала свою силу, а після видання імператрицею указу про створення губерній (1781 рік) Гетьманщину остаточно ліквідували[9].

Перехід українських земель під владу Росії вселяв надію у серця простого люду, що прийдуть зміни на добре. Але, крім повороту від церковної унії до православ’я, нічого суттєвого не відбулося. На Правобережній частині України, що була для царського російського правління не більш ніж приєднаними польськими провінціями, продовжували зберігати зручні для імперії старосвітські польські звичаї (переважно в культурно-просвітницькому житті), а на Лівобережжі більшість українського селянства опинилася у кріпосній залежності під орудою російських поміщиків.

Новоросія, Донбас, Слобожанщина

Внаслідок чорноморських походів та створення Новоросійського краю українські землі цілком опинилися в орбіті Росії. Повернулось кріпосне право, було ліквідовано автономію та введено російські закони. Останнім гетьманом в історії України в складі Російської імперії був Кирило Розумовський. Після скасування привілеїв козацтва та адміністративного «звуження» Гетьманщини заможні верстви українського козацтва, як і польська шляхта, почали інтеграцію до лав російського дворянства. Дехто з українців опинився серед впливових політиків, наприклад, голова Синоду Феофан Прокопович, генерал-фельдмаршали Олексій та Кирило Розумовські, канцлер Росії Олександр Безбородько. Українській знаті виділили великі володіння на ледь колонізованому півдні Російської імперії, об’єднані пізніше під загальною назвою «Новоросія». Сам термін з’явився ще у 1764 році, коли територія дислокації гусарського полку новосербського військового корпусу, до складу якого входило майже все чоловіче населення краю, була перетворена на Новоросійську губернію. До неї увійшли Слов’яносербія та Українська оборонна лінія. Спершу Новоросія охоплювала територію Бахмутського повіту (що раніше належав до Воронезької губернії), Миргородського та Полтавського полків (у Гетьманщині). Від 1765 року центром губернії став Кременчук.