Розділ 1 Україна: екскурс в історію

Великі потрясіння початку ХХ століття, викликані революціями та світовою війною, спровокували масові міграції українського населення, здебільшого малоземельного, до Поволжя, на Північний Кавказ, Далекий Схід, а також до Сполучених Штатів, Канади, Бразилії та Аргентини.

Революція та громадянська війна в Україні

На початку ХХ століття українські землі перебували в складі двох імперій: Російської (території на лівому та правому берегах Дніпра, Причорномор’я, Південно-Західного краю, Малоросії та Новоросії) та Австро-Угорської (Закарпаття, Східна Галіція та Північна Буковина). Географічно українські землі були поділені на дві частини: Лівобережну, що споконвічно тяжіла до Польщі, Австрії, Угорщини, та Правобережну — що культурно схилялася до Росії. Державною мовою на території Правобережної України вважалася російська.

Після Лютневої (за західним календарем — Березневої) революції 1917 року в Росії, Україна знову заявила про свої права на незалежність. Навесні 1917 року в Києві українські політичні партії утворили Центральну Раду (парламент). Більшовики, зі свого боку, також намагалися захопити владу в Києві, проте ця спроба була нейтралізована. Тоді ж, у грудні 1917-го, лідери більшовиків залишили непривітний для них Київ, переїхали до пролетарського Харкова й там проголосили себе повноважним органом радянської влади на території України. Одночасно з Москви, за рішенням радянського уряду, на допомогу українським більшовикам спрямували війська. Червона Гвардія успішно наступала й ось-ось мала захопити Київ. Через це Центральна Рада прийняла рішення про негайне проголошення повної незалежності та утворення 22 січня 1918 року (за новим стилем) Української народної республіки, заснованої на принципах федералізму.

Після створення Української народної республіки зі столицею в Києві, її президент — відомий вчений-історик професор Михайло Грушевський — поставив питання про надання українській мові статусу державної, створив Українську академію наук (1918), кафедри українознавства в університетах. Український письменник Винниченко також підтримав ідею надання українській мові статусу державної: «В Україні — народ український, тому для нього, як для українського народу, повинні бути всі заклади: уряд, адміністрація, школа, суд, а також і армія», — писав він.

Паралельно український уряд безуспішно вів перемовини з радянським московським урядом про визнання Української народної республіки. Тоді, вперше в новій російсько-українській історії, гостро постало питання про Крим та прикордонні території. Ці перемовини були призупинені після підписання в березні 1918 року Брест-Литовської мирної угоди між Росією та країнами Четверного союзу. В рамках загальної угоди було затверджено сепаратний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх союзниками, з одного боку, та Україною — з іншого. Під ним був змушений поставити свій підпис і представник радянської Росії.

Поняття «Україна» у договорі від початку охоплювало дев’ять губерній: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Волинська, Подільська, Катеринославська і Таврійська (без Криму). Проте, незабаром від радянської Росії на користь України відійшли території Курської та Воронезької губерній, області війська Донського та Крим. На частині території Донбасу в січні 1918 року оголосили про створення Донецько-Криворізької Республіки під головуванням місцевого лідера Сергєєва (Артема). Республіка проголосила про своє відокремлення від Української радянської республіки, що викликало невдоволення більшовицьких лідерів разом із Володимиром Ульяновим-Леніним. Дана ідея, судячи з усього, не була підтримана місцевим населенням, внаслідок чого Донецько-Криворізька республіка припинила своє існування.

Німеччина взяла на себе роль захисника України від анархії та більшовиків. Проте, мир, ухвалений з Радою, був «хлібним», а не політичним. І той факт, що німці та австрійці вивозили з країни продукти, робив в очах населення саме Німеччину та Австро-Угорщину відповідальними за економічні негаразди. Ревнителі української незалежності були налаштовані тепер різко проти Німеччини, оскільки побачили в німцях окупантів. Прибічники возз'єднання з Росією мали антинімецькі настрої, бо вважали, що Україна проголосила незалежність та відокремлення від Росії під тиском Німеччини. Кінець кінцем антинімецькі настрої розповсюдилися на всі прошарки українського населення.

З часом проти Німеччини виступив навіть залежний від неї уряд Центральної Ради. Німецький уряд зробив відповідні висновки: 28 квітня 1918 року німецька військова адміністрація здійснила в Україні державний переворот, заарештувала лідерів УНР та поставила на чолі маріонеткового уряду гетьмана Павла Скоропадського.

Після закінчення Першої світової війни, втечі німців та австро-угорців з України, а також скасування Брест-Литовської мирної угоди «українське питання» більшовики вирішили по-військовому. Червона армія поступово окупувала Україну та проголосила радянську владу. Введення в Україні режиму «військового комунізму», що супроводжувався червоним терором і так званою «продрозкладкою», коли у селян забирали все, що вони виробили за низькою фіксованою ціною, до літа 1919 року викликали гостре незадоволення українського народу. Реквізиції продуктів, які на користь Червоної Армії та радянського уряду здійснювали «продовольчі загони», викликали масові заворушення. Влада в країні вислизала з рук більшовиків. Україна загрузла в громадянській війні та чварах. Повстанський рух очолили нові лідери, такі як український націоналіст Симон Петлюра, з одного боку, та анархіст Нестор Махно — з іншого.

Більшовики вміло використали розбіжності українських лідерів на свою користь, розбивши війська Петлюри з допомогою армій Махна та знищивши після того махновські частини. До 1921 року радянська влада закріпилася на переважній частині України. Так була утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР). Проте деякі західноукраїнські землі не ввійшли до складу України і дісталися Румунії, Чехії та Польщі. В грудні 1922 року УРСР разом з радянською Білоруссю та радянським Закавказзям під егідою радянської Росії створили нове державне утворення — СРСР, що проіснувало до 1991 року.

Крістіан Раковський, представник першого радянського українського уряду, спершу проводив політику насильницької русифікації, проте, зіткнувшись із масовими протестами українців проти насадження російської культури, зумів переконати більшовицький уряд в необхідності зміни курсу. Саме він 1921 року, під впливом відомого російського письменника-гуманіста В.Г. Короленка, наполіг на введенні вивчення української мови в вузах та школах республіки. Й уже в 1923 році в Україні проголосили рівність російської та української мов в рамках офіційно задекларованої нової радянської політики «культурно-національної автономії» для народів, що населяли СРСР. Одночасно почалася «коренізація» («українізація») партійного та державного апаратів в національних республіках — на керівні та партійні посади стали призначати вихідців з національних республік, у випадку України — українців. З цього часу радянське керівництво почало сприяти розвитку української мови та навіть українського радіомовлення, створеного для українців, що проживали в Україні та за її межами — в інших радянських республіках, наприклад, в Росії, і інших країнах: Польщі, Чехії та Румунії.

У 1920-і роки в Україні були створені партійні комуністичні підрозділи, що цілеспрямовано займалися національними меншинами. Їхню роботу координував підрозділ національних меншин Центрального комітету комуністичної партії України. Були утворені чотири секції: єврейська, німецька, польська та болгарська.; розпочалося формування тринадцяти національних районів (сім німецьких, чотири болгарські, один польський та один єврейський).

Політика «коренізації», будучи методом більшовицького національно-державного будівництва, передбачала підготовку, виховання та висунення кадрів корінної національності, врахування національних чинників в процесі формування партійного та державного апаратів, мережі учбових закладів різного рівня, видання газет і журналів рідною мовою, книговидавництво на мовах корінних народів; глибоке вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій та культури, рівність регіональних мов. Зміст політики полягав у намаганні більшовицького керівництва контролювати процеси національно-культурного відродження в Українській РСР та інших республіках СРСР[16].

Дослідники виділяють три періоди в більшовицькій культурній політиці: період русифікації 1917–1922 років, період українізації 1923–1932 років та період радянізації, розпочатий у 1933 році під гаслом боротьби сталінського правління з українським «національним ухилом». До цього часу в Україні, як і в Росії, Сталін провів насильницьку колективізацію, що призвела до руйнування селянського приватного господарства та створення погано функціонуючих колгоспів. Багатьох заможних українців переселили до Сибіру, Алтайського краю, Забайкалля та на Далекий Схід.

Внаслідок цього в Україні почався голод, від якого померли мільйони людей. В довершення до цього з 1933 року в Україні розгорнули масові репресії. Відомі діячі української культури, інтелігенції, українська еліта опинилися в таборах та тюрмах. В 1932 році радянський уряд оголосив про припинення політики українізації та взяв курс на «пришвидшену асиміляцію» українців з росіянами[17]. Саме в межах програми «асиміляції» до східних регіонів України (до Харківської, Запорізької, Луганської та Донецької областей) почали масово направляти робочу силу з Росії, що потім назавжди осіла в Україні та була переважно зайнята будівництвом нових промислових заводів-гігантів, споруджених в Україні в рамках ще однієї глобальної сталінської програми — індустріалізації СРСР. Після завершення будівельного етапу приїжджі залишались працювати на даних об’єктах. Саме так виникли великі промислові міста українського Сходу, заселені приїжджими, переважно росіянами.

Україна поміж Сталіним та Гітлером

В передчутті Другої світової війни, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, що був підписаний радянськими та німецькими міністрами закордонних справ у серпні 1939 року, практично вся Західна Україна, Західна Білорусь, а у 1940 році ще й частини Бессарабії та Північної Буковини, область Герца, відійшли до СРСР та «влились у дружну сім’ю братніх народів».

Слід зазначити, що анексовані у Польщі, згідно з договором Ріббентропа-Молотова, землі Західної України ніколи в СРСР та Російську імперію не входили, а були частиною Польщі, Австрійської імперії та Речі Посполитої. Раніше, у 1938 році, в результаті Мюнхенської змови автономна Карпатська Україна, що входила до складу Чехії, була передана Угорщині.

Більшість західноукраїнського та західнобілоруського населення та жителі Молдови, після приєднання до СРСР, були виселені радянським урядом до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії. Значна частина українського населення цих областей була змушена пізніше емігрувати до США та Канади. Один з авторів цієї книги — Михайло Станчев — народився у Казахстані, куди були депортовані його батьки. Для жителів західноукраїнських земель примусові та вимушені міграції стали справжньою трагедією. Багато міст та сіл збезлюдніли, а ті жителі, які залишилися на батьківщині, відчули на собі всі особливості «нового радянського порядку».