Розділ 1 Україна: екскурс в історію

Ті з депортованих, що вижили, повернулися в рідний край тільки після смерті Сталіна й розпочатої в СРСР десталінізації, тобто після 1956 року. При цьому жителі західноукраїнських міст та сіл, вивезені з України, з «легкої руки» Сталіна отримали тавро «бандерівців» — на честь Степана Бандери, українського національного лідера, що боровся за національні інтереси спочатку за доби польської окупації, а в кінці та після Другої світової війни — в Німеччині, керуючи звідти партизанами на території радянської України. Навіть нині слово «бандерівець» використовується російською та проросійською пропагандою для нагнітання напруги та провокацій ворожнечі між західними та східними регіонами України.

В результаті нападу гітлерівської Німеччини на СРСР та початку війни 1941–1945 років Україна опинилася під окупацією німців, територіально поділеною на території, якими керували військові адміністрації, рейхскомісаріат «Україна» та дистрикт «Галичина». До складу рейхскомісаріату ввійшла значна частина теперішньої території України (крім Трансністрії[18], окупованої королівською Румунією), частини Білорусі і центральних та східних областей Росії. Столицею рейхскомісаріату стало місто Рівне, однак такі великі міста України, як Харків, Ворошиловград (Луганськ) та Сталіно (Донецьк) підпали під юрисдикцію військових комендатур та військової жандармерії прифронтової зони.

До дистрикту «Галичина» (Galizien, зі столицею у Львові) ввійшли території Львівської, Станіславської та Тернопільської областей, що були включені до складу генерал-губернаторства Польщі. Проте, якщо на території Галичини, де офіційно видавалися газети українською мовою, а з місцевих жителів формувалися поліцейські загони і навіть гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина», українські націоналістичні організації почували себе відносно комфортно, то на території рейхскомісаріату «Україна» до українських націоналістичних організацій — ОУН (А. Мельник), Український центральний комітет (В. Кубійович), Українська національна рада (А. Лівицький) та ін. — німці сприймали насторожено. Спроба Української повстанської армії розпочати боротьбу за встановлення незалежної держави під егідою Третього Райху не отримала підтримки з боку німців, в результаті чого керівництво повстанського руху, зокрема Степан Бандера та його брати були арештовані та відправлені в концтабори Заксенхаузен та Освенцим, де і перебували до кінця війни.

Послідовники Бандери розгорнули партизанську війну проти гітлерівців. На західноукраїнських землях найбільшим партизанським утворенням була Українська повстанська армія, а на радянській території — партизанські об’єднання Ковпака та загін Медведєва, підпорядковані керівництву радянської армії. Про боротьбу Української повстанської армії, що воювала в тилу гітлерівців, радянська пропаганда не згадувала ані словом (за винятком слова «бандерівці»), однак, успіхи радянських партизанів послідовно звеличувалися через усі радянські засоби масової інформації.

Передумови українського колабораціонізму, до якого приєдналося коло 250 тисяч людей (на другому місці за чисельністю після російського) заховані власне в історії Західної України, що перебувала тривалий час під владою Австро-Угорщини, де велика кількість українців вивчали в школі рідну мову, а викладання у вишах здійснювалося німецькою мовою. Після розпаду Австро-Угорщини українці мимоволі стали громадянами різних країн — Угорщини, Чехії, Румунії, Польщі, де зазнавали в різний спосіб асиміляційного тиску з боку нової влади. Приєднання територій Західної України до СРСР породило надію отримати певні права і свободи, але, замість цього, радянська влада на цих територіях запровадила примусове виселення українців до Сибіру, насильницьку сталінську колективізацію та масові репресії. Все це не могло не відбитися на настроях галичан. Тож недивно, що галичани сприйняли прихід німців як нову «визвольну місію», що дарувала надію багатьом українцям досягти бажаної незалежності. Проте й тут жителі Західної України жорстоко помилялися. Німеччина не планувала створювати незалежну українську державу навіть під своїм протекторатом (а запеклих поборників незалежності України відправили в німецькі концтабори). Попри це окупаційний режим на цій території був ліберальнішим, аніж в іншій її частині, де поліцейські загони, сформовані місцевими жителями, виконували головним чином охоронні та господарські функції.

Ще до німецького нападу на СРСР за участю українських націоналістичних лідерів Я. Стецько, С. Бандери та А. Мельника були створені воєнізовані загони (батальйони «Роланд» та «Нахтігаль»), які, на думку їхніх ідеологів, повинні були стати основою Української визвольної армії — війська незалежної української держави. Проте німецьке командування використало ці загони з метою введення диверсійних та антипартизанських операцій на радянській території. Обидва батальйони незабаром були об’єднані в один батальйон охоронної поліції, бо не виправдали надій Вермахту.

В 1944 році з числа добровольців, переважно з етнічних українців Львівського та Краківського округів, німцями була створена дивізія Ваффен-СС «Галичина». Перший її склад (понад 15 тисяч) зазнав поразки в битві під Бродами. В листопаді 1944 року добровільна стрілецька дивізія «Галіція» була названа дивізією СС «Галичина». Вона нараховувала понад 12 тисяч добровольців, що були використані для ведення антипартизанських дій в країнах південно-східної Європи, зокрема для придушення Словацького повстання та боротьби проти югославських партизан. До початку 1945 року дивізія СС «Галичина» нараховувала вже більше 20 тисяч бійців й була найчисельнішою дивізією в складі СС, що використовувалася для військових операцій в Австрії та Німеччині. У квітні 1945 року дивізія офіційно була перейменована в Першу Українську дивізію Української національної армії під головуванням Павла Шандрука. З цією назвою вона здалася американцям та англійцям на початку травня 1945 року, а переважна більшість членів дивізії емігрували після війни до США та Канади.

Хвиля Другої світової війни пройшла з кінця в кінець України двічі — спочатку з заходу на схід, а тоді зі сходу на захід. Під час війни загинуло понад п’ять мільйонів жителів України, ще близько двох мільйонів загнали на примусові роботи до Німеччини. На території України було зруйновано близько 700 міст та селищ і 28 тисяч сіл. Більше 10 мільйонів людей залишилися без даху. З огляду на такі цифри заява президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР у Великій вітчизняній війні міг би обійтися і без українців, виглядає політично некоректною.

У листопаді 1944 року Україна (в її сучасних кордонах) повністю перейшла під контроль Радянського Союзу. В 1945 році до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) було приєднане Закарпаття, яке до 1918 року знаходилось під владою Австро-Угорщини. Після закінчення Першої світової війни на території Закарпаття стояли чеські та румунські війська, а у 1920 році Закарпаття ввійшло до складу Чехії як Підкарпатська Русь, що проіснувала до 1939 року. В березні 1939 року Підкарпатська Русь проголосила незалежність назвавши себе «Карпатською Україною», проте за кілька днів після проголошення була анексована Угорщиною.

Після приходу на її територію радянських військ в жовтні 1944 року, було знову проголошено про створення нової незалежної держави — Закарпатської України — з власною Народною Радою. Проте й ця спроба незалежності довго не протривала, й вже у липні 1945 року Закарпаття приєднали до УРСР. Для позірного дотримання Сталіним міжнародних демократичних норм Україна та Білорусь увійшли в якості «самостійних» держав до складу новоствореної Організації Об’єднаних націй, хоча, зрозуміло, жодної самостійної ролі в ООН вони не відігравали. І армія, і зовнішня політика України та Білорусі стали невід’ємною частиною збройних сил та зовнішньої політики СРСР. Впродовж 1944–1991 років УССР повністю залежала від політики Москви, й будь-які прояви самостійності жорстоко придушувалися, часто-густо на самостійно мислячих українців навішувалися ярлики «націоналіст» чи «бандерівець». Навіть вірного слугу КПРС, Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України та члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста звинуватили у націоналізмі й зняли з усіх державних посад за цілком безневинну книгу «Україно наша радянська», видану не російською, а українською мовою, а також за неприпустиму для радянського партійного керівника такого рангу політичну помилку — особисту симпатію до українських письменників Івана Драча та Миколи Вінграновського, яких Шелест захищав від звинувачень у націоналізмі. Не пробачили кремлівські господарі Шелестові й інших «ухилянь» — протегуванні історико-культурному заповіднику на Хортиці, музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, будівництва концертного залу «Україна», видання багатотомної «Історії міст та сіл Української ССР».

Як радянська республіка Україна відігравала важливу роль в народногосподарському комплексі СРСР, а її східні райони стали опорою для військово-промислового комплексу, для вугільнодобувної та металургійної промисловості, наукомістких технологій та для підготовки студентства. В роки горбачовської перебудови та політики гласності українська частина радянської інтелігенції виявилася «розбудженою», та все більше й більше забарвлювалася націоналізмом. Цей факт яскраво проілюстрували перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР (1990 рік), депутати якої проголосили Декларацію про державний суверенітет України.