Розділ «22. Міф про «тріумфальну ходу» радянської влади»

Та вже «десь у Ірбенській протоці» (при зніманні з якоря, пояснює автор начерку, «вистрибнув за борт якийсь мічман» і повідомив командування про наміри Сабліна; за спогадами матросів, учасників тих подій, Валерія Петровича «зрадили» усі три офіцери, які перед цим погодилися йти з ним) швидкісні бомбардувальники наздогнали ВПК, і попереджувальна черга крупнокаліберного кулемета «прошила димову трубу...»[73]. На цей раз «повчанням» не обійшлося — 3 серпня 1976 р. В. Сабліна розстріляли. У прощальному листі він пише малолітньому синові: «Я тимчасово розлучаюся з вами, аби свій обов’язок перед Батьківщиною виконати... У чому мій обов’язок перед Батьківщиною? Боюся, що зараз ти не зрозумієш глибоко, та підростеш і все стане ясно».

Попри всю його несподіваність, це все ж таки був протест одинака — такими систему не зміниш, навіть не злякаєш. А от організовані — і то вже невдовзі після припинення опору УПА — дошкуляли окупаційній владі в Україні значно більше. Уже в 1959 р. була утворена Українська робітничо–селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Л. Лук’яненком, а в 1964 р. — Український національний фронт (УНФ) історика Д. Квецька та філолога З. Красівського. На відміну від збройного періоду національно–визвольної боротьби, участь у якому брали переважно мешканці сіл та містечок, «у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво».

Звичайно, кількість опозиціонерів не йшла у жодне порівняння з розмахом незалежницьких змагань попереднього етапу, та все ж була доволі пристойною — «дослідник української історії з Канади Б. Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалося 975 імен»; інші джерела теж вказують близько тисячі учасників — особливо коли взяти до уваги жорстокість та надзвичайну широкомасштабність вчинених режимом репресій. Змінилася географія боротьби: «головні сили опозиції зосередилися в Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %), на Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %)», далі йшли «Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5». У решті областей налічувалося від одного до трьох учасників. Основними течіями опозиційного руху в Україні 50–80–х років XX ст. були «самостійницька, яку представляв, зокрема, національно–визвольний рух підпільних груп; національно–культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті» (Історія... — 1996. — с. 364–365). Докорінно змінилися і форми опору: не маючи сил для збройних методів боротьби, її учасники намагалися діяти мирними, конституційними засобами.

Та жорстокість репресій практично не зменшилася. І, звичайно, найбільш жорстокому переслідуванню піддавалася самостійницька течія руху, представники якої, успадкувавши традиції національно–визвольної боротьби 40–50–х років XX ст., відстоювали ідею державної незалежності України. Так, лише за «виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР» (там само. — с. 369). У тому ж році молоді львівські робітники утворили підпільну організацію Український національний комітет (УНК) на чолі з Богданом Грициною. У розрахованій на 10 років програмі УНК, зокрема, передбачалося «готувати свідомих людей–пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати націю». Організація налічувала понад 150 членів. Вони мали облікові картки, сплату внесків засвідчували штампом. У лісі під Львовом почали будувати власну друкарню (там само. — с. 373).

Але за умов жорстокого переслідування розраховувати на такий тривалий термін існування та ведення боротьби проти режиму, що володів надзвичайно потужним репресивним апаратом, не доводилося — хвиля репресій практично не вщухала. У березні 1959 р. розгромлено Об’єднану партію визволення України, що існувала у Станіславі (теперішній Івано–Франківськ) з 1953 р. У 1960 р. розгромлене об’єднання «ОУН–Північ», утворене п’ятьма членами ОУН, що вже відбули терміни ув’язнення. У січні 1961 р. заарештовано членів УРСС, а вже у травні рішенням Львівського облсуду І. Кандибу засуджено до 15 років, С. Віруна — до 12, В. Луціва та О. Лібовича — до 10 років таборів, Л. Лук’яненка — до розстрілу (Верховний суд замінив на 15 років ув’язнення). У січні 1962 р. той же суд засудив до розстрілу членів УНК Б. Грицину, І. Коваля, В. Гнота та Р. Гурного (лише двом останнім Верховний суд замінив смертну кару на 15 років ув’язнення). У 1967 р. розгромлено УНФ.

Одночасно з цим піддавали репресіям і «неорганізованих», себто не об’єднаних в організації патріотів. Радянський режим не обмежувався самим лишень судовим переслідуванням — для покарання усіх інакомислячих не вистачало тюрем і таборів — широко практикувалися й позасудові переслідування (арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з лав КПРС, зі Спілки письменників, різні адміністративні покарання). Ще однією ланкою цього карального ланцюга можна вважати вбивства за нез’ясованих обставин, об’єктивно вигідні режимові, як, наприклад, сталося з обдарованою художницею А. Горською. На думку дослідників, репресії 60–х років XX ст. не лише не відвернули противників режиму від політичної боротьби, а навпаки, «надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги». А наприкінці 60–х років до активного суспільно–політичного життя почали повертатися ті, хто відбув терміни ув’язнень. Наприклад, І. Гель відразу ж після повернення у Львів організував підпільне видання книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», праці В. Мороза «Серед снігів», поезій І. Калинця, писав власні статті. Загалом, опозиція «підготувала ґрунт для подальшої боротьби за демократизацію суспільства, звільнення України від колоніальної залежності та повернення її народу в лоно світової цивілізації» (там само. — с. 380–381).

Після «зміцнення» Москвою керівництва КДБ УРСР на початку 70–х років XX ст. прокотилася нова потужна хвиля репресій (у цей час в СРСР, як визнав у лютневому 1999 р. інтерв’ю київській газеті «Бульвар» М. Горбачов, «розгорнулася запекла боротьба з інакодумством... почали дисидентів у тюрми саджати», країну огорнула «смуга політичної реакції»), особливо серед інтелігенції, кількість заарештованих в Україні вже перейшло на сотні, хоча повідомлялося про одиниці. Було зорганізовано широкомасштабні ідеологічні погроми, спрямовані на приборкання національної інтелектуальної еліти, які зачепили академічні інститути, вузи, творчі спілки Києва, Львова, Житомира, інших міст України. Чистка не обминула навіть Вищу партшколу при ЦК КПУ, де «звільнили 34 викладачі включно з ректором» (там само. — с. 384–385).

Однак, незважаючи на жорстокі переслідування, хвиля спротиву режимові не вщухала. Навпаки, початок 70–х років XX ст. позначився виступами робітників: відбулися страйки в Дніпропетровську, Кам’янці–Подільському, Дніпродзержинську (тут «унаслідок сутички страйкарів із міліцією були людські жертви»). Погроми 1972–1973 рр. змусили учасників руху опору, що залишилися на волі, вдатися до пошуків нової тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, яким керівництво СРСР перед очима світової громадськості взяло на себе певні зобов’язання, зокрема й щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.

Тож 9 листопада 1976 р. в Україні була створена група сприяння виконанню Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінських Угод — Українська Гельсінська Група, яка ставила своїм головним завданням, як наголошувалося у Декларації про створення УГГ, «ознайомлення урядів країн–учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, що їх прийняла Гельсінська Нарада». УГГ знаменувала поворотний етап у боротьбі зі злочинами режиму проти українського народу. Незважаючи на постійні переслідування та репресії, кількість її членів зростала і на початок 1990 р. (7 липня 1988 р. на базі УГГ було утворено Українську Гельсінську Спілку) УГС налічувала близько 1,5 тисячі офіційних членів. Вони взяли участь у створенні в 1989 р. Народного Руху України, а в квітні 1990 р. УГС перетворилася в Українську республіканську партію. Як наголошують дослідники, «опозиційний рух 60–80–х років в Україні — унікальне явище національно–визвольної боротьби українського народу, її невід'ємна складова частина. Здійснюваний у нових історичних умовах лише мирними, конституційними засобами, рух опору окупаційно–комуністичному режимові засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції — інтелектуальної еліти народу». Багато кращих синів та дочок українського народу поклали свою волю, здоров’я, а часто й життя (серед тих, кого маємо завжди пам’ятати, — В. Симоненко, А. Горська, Г. Снєгірьов, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус та багато інших) на олтар свободи своєї Батьківщини (Історія... — 1996. — с. 383–400).

Наростали відцентрові процеси і в країнах так званого соцтабору. Ще у незабутні часи брежнєвського застою серед простого люду, що давно вже переситився безперервними дифірамбами партійних ЗМІ на адресу суспільного ладу СРСР, побутувала така примовка: «Дійсно, ми такі хороші, такі хороші... І чому тільки усі так нас не люблять!» І хоча згадані ЗМІ про подібні почуття «братніх народів», котрі заплатили за своє визволення з гітлерівського полону переходом до створеного Сталіним міжнародного варіанта ГУЛАГу, навіть не згадували, все ж про справжні почуття до «оплоту миру СРСР», скажімо, угорців, особливо після 1956 p., або чехів — після введення там брутального окупаційного режиму в 1968 p., можна було бодай здогадуватися.

Та варто було здискредитованому горбачовською «гласністю» Кремлю ослабити обійми, як навіть народи, над якими не прокотився залізний каток більшовицьких «виховних» заходів, перестали приховувати своє справжнє ставлення до своїх «визволителів». Відголоси цього почали з’являтися й у радянській пресі, яка попервах намагалася видавати їх за такі собі вибрики окремих антирадянськи настроєних, переважно молодіжних, угруповань. Так, московська «Комсомолка», тоді ще орган ЦК ВЛКСМ, у репортажі «Кому мешает красный флаг» писала: «У Кракові відбулася антирадянська студентська демонстрація... Мітинг біля пам’ятника Адамові Міцкевичу, каміння, що летіло у стражів порядку, групи молодих людей, які гучно скандували на вулицях Старого міста: “Советы, убирайтесь домой!”» (Шуткевич, 1989). Згодом подібні настрої охоплять Чехію, Словаччину, Угорщину, Болгарію, інші країни «табору», дійде до стихійного осквернення і навіть демонтажу пам’ятників воїнам–визволителям. Доволі промовистим знаменням близького розпаду соцсистеми стало повалення у листопаді 1989 р. Берлінської стіни, що запобігала втечам німців з НДР до Західного Берліну від серпня 1961 р.

У ще різкішій формі відбувалося нарощування відцентрових процесів у самому Союзі. Національні окраїни нестримно виривалися з–під осоружної московської кормиги. Та імперія, навіть здемократизована горбачовською перебудовою та здеморалізована майже необмеженою гласністю, не могла просто так відпустити на «вільні хліба» своїх — ще учора таких покірних і нібито цілком вдоволених долею — кріпаків. Жахливо–моторошним видивом прокотилася низка кривавих подій: Степанакерт, Баку, Тбілісі, Ош, Рига, Вільнюс... Однак то вже була агонія. І не знадобилося ані світового потопу, ані мору, ані голоду, ані навіть ядерного катаклізму — усього лише ослабли декотрі з силових структур репресивної машини, якими система міцно, мов обручами, охоплювала союзну «бочку», і випустили із довгочасного ув’язнення Слово, але то було Слово Правди. І цього виявилося цілком достатньо — хвалений–перехвалений «Союз непорушний» розпався, мов карткова хатка, зведена на піску. Бо сказано: «...Слово було Бог».

Ось такою була та «тріумфальна хода» радянської влади насправді. Для того аби вона тривала впродовж жахливо довгих десятиліть, знадобилися небувалий деспотизм та небачені репресії. Але й це не допомогло, і той «тріумф» врешті–решт дійшов–таки свого закономірного кінця — повного банкрутства і розвалу.