Розділ «22. Міф про «тріумфальну ходу» радянської влади»

«Зараз ми пишемо, кричимо: “Наша влада трудящих!” Тобто ця влада повинна в першу чергу забезпечити матеріально тих же трудящих... Ви, котрі привласнили собі звання авангарду — передової частини трудящих! А чи ж ви забезпечуєте в першу чергу основні маси трудящих? То ж то й воно, що ні... І виходить, що у вас влада лише отих відростків і паразитів, що існують на основному ядрі трудящих. А основне ядро десь на задньому плані в рабському труді чекає, як правовірний царства небесного, багато обіцяючого комунізму». Далі — адреса і підпис: «Грицько Сергійович ГРИЦЕНКО».

Зрозуміло, що за межі району цей небезпечний матеріал не вийшов, і вже 19 квітня на квартирі автора листа був проведений обшук, а наступного дня його заарештували та відправили до київської в’язниці. Дивно, наголошує А. Сахно, «як в умовах тотального стеження, взаємних доносів, загальної підозрілості, будучи у всіх на очах і відкрито висловлюючи свої “контрреволюційні” погляди (навіть «читав колгоспникам листа Сталіну». — М. Л.), він ще раніше не потрапив у поле зору невсипущого НКВС». І хоча, як свідчать документи, за роботою в колгоспі характеризувався «чесним і сумлінним трудівником», а з 1924 по 1928 рр. навіть був кандидатом до лав того ж таки «авангарду» (судячи з усього, недостатньо перейнявся виявленою йому «довірою» і «вибув з них автоматично, як неплатник членських внесків»), невсипуще «око» заглянуло у саме його «нутро» і розгледіло те, що він там «приховував»: рідного брата було розстріляно у 1923 р. за бандитизм, а всю сім’ю дружини — розкуркулено і вислано на Північ.

Тож, незважаючи на те що в ході слідства, а затим і в суді Гриценко, «в принципі визнаючи, що листи його мали зміст контрреволюційного характеру», запевняв, що тільки хотів отримати роз’яснення «особисто від Сталіна», спецколегія Київського облсуду 14 червня 1937 р. засудила його за ст. 54–10 ч. 1 Карного кодексу УРСР до чотирьох років таборів з наступною поразкою у правах ще на два роки. Вже через рік Верховний суд УРСР визнав той вирок надто «м’яким, і справу було направлено на новий розгляд». Відстоюючи «честь мундира», облсуд повторив своє рішення. Та «висока прокурорська інстанція звинуватила столичний суд у м’якотілості». На цей раз уже й Верховний суд УРСР, розглянувши касаційну скаргу підсудного, залишив у силі перший вирок. Це чомусь зачепило ще вищу, союзну, «прокурорську інстанцію», яка разом із Верховним Судом СРСР визнала винесений Гриценкові вирок «неадекватним» його «злочинові». Такою поправкою Київський облсуд знехтувати не наважився і врізав уже «на повну котушку» — 10 років табірного «виховання» та п’ять років поразки у правах, чим, схоже, навіть передав куті меду — Верховний суд СРСР відновив «справедливість»: 6 років виправно–трудових таборів і три роки поразки у правах. Жодних документів про подальшу долю Г. Гриценка в архівах, на жаль, не знайдено, окрім одного — про його реабілітацію 6 січня 1992 р. як жертви політичних репресій в Україні...

Безперечно, найбільш небезпечним виступом проти більшовицького владарювання в Україні слід визнати збройну боротьбу створеної ОУН Української Повстанської Армії. Не ставлячи собі за мету бодай якоюсь мірою висвітлити це унікальне явище нашої історії, зробимо лише кілька коротких зауважень. Навряд чи комусь спаде на думку заперечувати, що це був найбільш тривалий (1942–1951 pp.)[72], найбільш потужний [у різні періоди змагань чисельність УПА коливалася від 35–40 до 60–80 тис. бійців; ця кількість могла б бути й значно більшою, та, маючи на меті «обмежити число жертв», її командування змушене було навіть «провести часткову демобілізацію» (Косик, 1993. — с. 445)] і найбільш відчутний — лише з 5 січня по 5 квітня 1944 р. загони НКВД, що вели бої в районах Костополя, Дубна, Крем’янця, Бердичева і в лісах Житомирщини, втратили 850 бійців убитими — для радянської влади опір її експансіоністським зусиллям.

Згідно з офіційною статистикою радянської історіографії (Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 167), «за весь період опору повстанцями було знищено 30 тисяч радянських громадян» (читачі ще матимуть змогу переконатися, що значна частина цих втрат припадала на так звані спецгрупи МДБ, які, за визнанням радянського керівництва, діяли «під виглядом бандитів “УПА”», широко застосовуючи запроваджений Леніним принцип «потім на них і звалимо»). Того самого часу, як засвідчують документи НКВСУРСР (там само. — с. 181), тільки за неповні два роки — 1944 та 1945 — «вбито бандитів 103313», а коли сюди додати заарештованих та депортованих, то маємо погодитися із висновком доктора юридичних наук І. Біласа про те, що «репресії режиму проти народу були неадекватними і в десятикратних розмірах перевершували дії ОУН–УПА, що стояли на захисті народних інтересів та виборювали право на національну державність». Але чи можна було сподіватися чогось іншого від окупаційного московського режиму? Ні, звичайно. А ось те, що наша Верховна Рада, прийнявши Декларацію про державний суверенітет України (1990) та Акт проголошення незалежності України (1991), положення яких цілком відповідають цілям та програмі національно–визвольних змагань ОУН–УПА, так і не спромоглася хоча б прирівняти вояків УПА до ветеранів Великої Вітчизняної війни (затверджений у квітні 1991 р. закон про реабілітацію І. Білас вважає «не тільки недосконалим, а й жорстоким стосовно людей, котрим ми повинні вклонитися») — прикро і гірко...

Подібні збройні виступи того періоду не обмежувалися самою лише Україною. Такі ж звірства кремлівські можновладці чинили й у інших регіонах СРСР після їх визволення з–під німецького чобота, зокрема на Північному Кавказі, де окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель. Ось, зокрема, що пише про це московський часопис «Утро Россіи»: «У лютому 1944–го війська НКВС, блокувавши чеченські й інгушські аули, розпочали широкомасштабну операцію з виселення їх мешканців, звинувачених у “співробітництві з гітлерівцями”, якого не було й бути не могло. В Казахстан і Сибір було відправлено 640 потягів, увесь вайнахский народ. Половина загинула під час депортації. Ще трагічніше склалася доля тих, кого було надто клопітно гнати до найближчої станції. Страшним символом часу стала чеченська Хатинь — аул Хайбах. 27 Лютого 1944 року загін НКВС зібрав у декількох навколишніх аулах і в самому Хайбасі усіх, кого не було вигнано під час масової депортації 23–24 лютого — хворих, старих, дітей, пастухів, що відстали від сімей, — їх загнали до конюшні й спалили живцем (!!! — М. Л.). Серед загиблих були троє старих у віці 100, 108 та 110 років і два новонароджених хлотики–близнюки» (Охендушко, 1995). А ті, хто взимку 1944 р. чудом вціліли від депортації та винищення, «мстилися ще двадцять років, тож для боротьби з партизанами владі аж до початку 60–х років довелося тримати у Чечні кілька дивізій внутрішніх військ», наголошується у згаданому часописі...

Узагалі–то, мали цілковиту рацію і Г. Гриценко, і згадані члени УРДС, вважаючи, що більшовицький режим «ворожий інтересам робітників і селян». Хоч більшовицькі зверхники завжди і всюди наголошували, що інтереси трудящих є альфою і омегою самого існування їхньої влади, насправді оті трудящі зі своїми інтересами тільки прикро дошкуляли їм. Навіть розм’якшена знаменитою хрущовською «відлигою» «влада трудящих» панічно боялася тих інтересів, що наочно засвідчили трагічні події, які сталися 2 червня 1962 р. у Новочеркаську.

На той час, розповідає «Комсомольская правда» (Новочеркасск... — 1989), «уже минув пік “відлиги”... На очах біля магазинів росли черги по м'ясо та масло», які, разом з багатьма іншими промисловими, а надто продовольчими товарами, невдовзі зовсім зникнуть із повсякденного обігу радянських людей — СРСР практично уже не зможе вийти із затяжної економічної кризи. І от робітники Новочеркаського електровозобудівного заводу, згадує його тодішній головний інженер С. Йолкін, «стали запитувати у директора Курочкіна, як же тепер зводити кінці з кінцями». А той рубонув з суто пролетарською прямотою: «Нічого, на пиріжках з лівером переб'єтесь». Дійсно, погодимося з «Комсомолкою», «грубо сказав, образливо для робітників». Не врахував зопалу, що не з «гнилою» інтелігенцією справу має, а, як не кажи, з «гегемоном», а той від подібного панського ставлення до своєї особи вже встиг відвикнути.

Тож, як і буває у подібних ситуаціях, з’явилися гарячі голови (чи провокатори?), що кликали до непокори. Однак «робітники швидко зуміли провокаційні настрої загасити. Зійшлися на тому, аби вранці з червоними прапорами, портретом Леніна йти усім разом до міськкому партії— виголосити свої вимоги. А машина, налаштована на приборкання “безпорядків”, уже працювала повним ходом. Рано–вранці заарештували найактивніших промовців. До міста ввели війська». Як бачимо, «пролетарська» влада навіть не намагалася порозумітися з тими, чиїм іменем вона майже піввіку правила у величезній країні. А вони, ображені бундючністю заводського партноменклатурного царька, безперечно, задовольнилися б самим лише співчутливим словом та, можливо, якимись традиційними обіцянками «навести порядок». Влада ж, що панічно боялася будь–яких проявів справжнього прозріння мас, була налаштована зовсім на інше...

Згадує Герой Радянського Союзу, генерал–лейтенант у відставці М. Шапошников, у 1962 р. — перший заступник командувача військ Північнокавказького військового округу (там само): «По радіо доповів генералові Плієву (а перед тим «прийняв рішення й наказав своїм частинам: автомати та карабіни розрядити, набої — здати...» — М. Л.), що багатотисячна колона робітників іде з червоними прапорами до центру міста.

— Затримати, не пропускати! — прокричав той у мікрофон.

— Половина колони вже пройшла міст через ріку Тузлов; та й сил у меня не вистачить, аби затримати таку потужну колону.

— Надсилаю у ваше розпорядження танки».

Шапошников заперечив: «Я не бачу перед собою такого супротивника, якого варто було б атакувати танками». Та генерал Плієв уже не слухав...

А ось результати того, що замість переляканих партійних керівників із «ходоками» за правдою заговорила зброя: «Внаслідок застосування зброї було вбито 22 чи 24 особи, серед них і хлопчика шкільного віку, поранено 30 осіб. Наступного ранку я дізнався, що вбитих потай поховали». Та, може, хоча б після цього влада відчула власну вину та спробувала її загладити? Ще чого! Більшовики не звикли розпускати слину — вони завжди були непохитними у своїй принциповості та непогрішимості. Тож довели справу до логічного кінця: в серпні судом «було розглянуто справу 14 найбільш активних “організаторів” заворушень. Сім з них засуджено до розстрілу».

Не знаю, як вам, читачу, а мені наведений тут перебіг тих трагічних подій одразу ж нагадав відому з дитинства оповідь про так звану «криваву неділю». Тож я спеціально розшукав цю розповідь (Наумов, 1967): «В 1900–ті роки в Росії спалахнула економічна криза. Нужда й бідування широких народних мас різко посилилися... Наприкінці грудня 1904 р. дирекція Путилівського заводу звільнила чотирьох робітників. Путилівці стали на захист своїх товаришів. Але вимоги робітників не було задоволено... Піп Гапон (провокатор, «зв'язаний з поліцейською охранкою», наголошує автор. — М. Л.) запропонував робітникам піти до Зимового палацу і подати царю петицію, у ній викласти свої нужди... Рано–вранці 9 січня на заводських околицях почали збиратися величезні юрби народу. Разом із робітниками прийшли жінки, діти, батьки. З хоругвами, портретами царя, зі співом молитов і царського гімну рушили робітники у центр Петербурга, до Зимового палацу. То була мирна, беззбройна маніфестація». Наслідки відомі: «беззбройних людей» безжально «розстрілювали» повсюдно (для цього завчасно «було викликано додаткові військові частини») — «коло Адміралтейства, біля Двірцевого мосту, на Невському проспекті, на Шліссельбурзькому тракті... Більш ніж 4600 убитими та пораненими постраждало в той день». Стріляли й у дітей — на огорожі Олександрівського саду «повисли маленькі тільця». У відповідь «страйки протесту охопили всю країну... Так починалася перша російська революція».

Збіг, як бачимо, просто вражаючий. Однак, незважаючи на те що «народна» влада повелася зі своїм народом не краще, аніж царська, у нашому випадку до революції чи хоча б до більш–менш відчутного «протесту» не дійшло — вихований революційною владою під орудою «батька народів» радянський пролетаріат, схоже, начисто втратив свою революційність.

Вияви протесту пролетарів у повоєнний час траплялися й на теренах України — за неповними підрахунками (Русначенко, 1998. — с. 229) «за період з 1956 по 1983 роки відбулося 70 страйків». Географія страйків охопила дві третини областей України. Найбільше виступів сталося «в Києві чи біля нього — 9 випадків, стільки ж — у Донецькій і Харківській областях», серед галузей «найбільша кількість припадає на машинобудування, будівництво, вугільну галузь, легку промисловість»; різною була й тривалість страйків: «від 2–3 годин до кількох діб». А от причини виступів робітників були «типові»: пов’язані «з реформуванням системи оплати праці, введенням нових норм і розцінок, що мали на меті підвищити і ефективність виробництва, і заробітної плати», тобто «гегемон» явно не бажав працювати краще. При цьому, зазначає автор, у страйках брали участь «і члени партії — робітники» (там само. — с. 233–235).

А от революційність інтелігенції, особливо молодої, навпаки, зростала, позбавляючи спокою перейнятого своїми нагородами, званнями, автомобілями та застіллями нового генсека Л. Брежнєва, відомого мисливця й ловеласа. Стався навіть такий собі флотський мікрозаколот: було вчинено спробу демонстрації невдоволення радянськими порядками — правда, у значно м’якшій формі, ніж то було півстоліття тому в Кронштадті. До речі, визрів він теж на Балтфлоті, під ту пору вже двічі Червонопрапорному. А сталося ось що. На другий день святкування «листопадових свят», себто 8 листопада 1975 р., замполіт великого протичовнового корабля «Сторожевой» капітан третього рангу В. Саблін, зачинивши командира корабля у носовому відсіку, вивів свій ВПК із парадного строю кораблів у Ризі й спрямував його у відкрите море.

Як з’ясувалося, пише автор начерку «Последний парад» М. Черкашин (1990), він мав на меті «привести корабель у Ленінград — і в ефір: «Всім! Всім!! Всім!!! Говорить вільний корабель “Сторожевой”... І далі — правду про стан в країні...» Зі слів його молодшого брата і друзів, за вдачею Валерій був надзвичайно життєрадісним, захоплювався різними видами спорту, непогано малював. Після військово–морського училища (батько й дід теж були військовими моряками) — служба на есмінці Північного флоту. І — перша спроба прорвати блокаду радянського лицемірства: «написав лита М. С. Хрущову, у якому виклав свої думки щодо чистоти партійних рядів». То була дійсно щиросердна турбота про реальний стан справ у СРСР, та «на практиці все обернулося жорстким повчанням, смисл якого розгадати не важко». Ідейно «виправлений» Саблін «з головою занурився в корабельну службу» і згодом його вже «пророкували в командири корабля». Та, мабуть, він так і не відмовився від свого наміру — немало «здивував усіх, відпросившись поступати до Військово–політичної академії імені Леніна». З його конспектів праць фундаторів марксизму–ленінізму, наголошує М. Черкашин, «добре видно, як визрівала його рішучість...» І ось — 58–ма річниця Великого Жовтня. Підтриманий частиною екіпажу — на його бік стали «близько дюжини» моряків, «в основному матроси», як розкажуть пізніше учасники тих подій, — він спрямовує захоплений корабель на Ленінград...