Розділ «Нойгаммер»

Але наступної неділі, пробудились як завжди, годину скоріше і знов тнемо наш парлямент, а Теслюк будиться і знов на цілий голос:

— Що є, мені знов пес кістку до ліжка приніс!! Третьої неділі ця сама історія. Дехто з нас показав пальцем легко на чоло і хто зна, може Теслюк щось і не теє, буває й таке. Ми почали злегка вже й насміхатись з нього і його кістки. В суботу, перед четвертою неділею, за бараками, біля кухонь застрелили коня, м'ясо віддали до кухні і було б все в порядку, якби наші кімнатні Максим і Марко, тобто Цмоць і Вовк не дізналися про це. Виторгували вони у кухарів цілу кінську ногу від коліна вниз, разом з підкованим копитом і цю ногу вложили Теслюкові до ліжка між бічну дошку і сінник. Всі про це знали, крім Теслюка, очевидно, всі тримали язика за зубами і всі чекали на неділю ранком. А може Теслюк нічого цим разом не скаже? Може весь наш задум нічого не дасть…?

Ні, Теслюк не розчарував. Нам розмова не дуже клеїлась, всі чекаємо цього ранку на Теслюка і його ґрандіозний сольовий виступ. І він очевидно заревів на весь барак знов:

- І сьогодні пес мені кістку приніс!!!

Ми всі зірвались, як на команду та до нього,

— Де, де?! Покажи?!

Він закривається, відганяє нас, а ми штурмом, всі нараз. Вовк запхав руку до ліжка, знаючи докладно куди і витягнув кінську кість з копитом. Теслюк збаранів. Ми качаємось по долівці, барак від сміху трясеться, а він, прийшовши до себе і собі відчинив рота та до нас:

— Селепи ви смаркаті, з мене, старого, лаха дрете, не стид вам?! Га?! — Але як звичайно, його гнів перейшов і він з нами вже до кінця дореготався.

Любили ми робити збитки, нема що й казати, але це була й вся наша розвага після важких вправ. Уявляєте собі алярм, вночі, всі нашвидку зодягаються, але дивляться боком на одного, що ніяк не може у штани ногу запхати. Махає нею повз штанку, раз, другий, третій, клене, заточується, але далі завзято махає, а всі навколо від ума відходять зі сміху, бож його штани зашиті там, де починається ногавиця. Ха, ха.

Якось так вже є, що радше пригадуються приємні хвилини, як прикрі і я переконався, що на всіх наших повоєнних товариських вечірках, ми переганяємось, щоб розказати собі щось смішного, веселого, гумористичного. Може це й є цей великий плюс в людській натурі, що тримає людину оптимістично при житті. Бо життя само собою не легке, а ще на чужині, у чужій державі, між чужими людьми, на другому кінці світу.

Наш початковий виряд у протипанцирній зброї, якого основою були гарматки калібру 3.7 см замінено скоро новими, міцнішими 5 сантиметровими гарматами і тількищо ми скінчили вишкіл на них, прийшли вже порядні 7.5 см протипанцирні гармати, на доповнення тих, що ми їх вживали досі. Перша чота нашої сотні отримала ці найновіші 7.5 см гармати, друга чота мала три 5 см гармати, а третя чота, як допоміжна, мала тільки легку ручну зброю та протипанцирні п'ястуки. До того в половині травня почалась повна моторизація нашої сотні. Для пам'яті подам моторизований виряд докладно: сотня отримала легку, особову машину для сотенного та два мотоциклі для вістунів, до його розпорядження.

Перша чота отримала легку машину для заступника сотенного, який одночасно був командантом першої чоти і до його розпорядження одного вістуна на мотоциклі. Для гармат прийшли три тяглові машини на гусеницях, кожна з обслугою в одинадцять чоловіка: командант гармати, шофер і дев'ять стрільців. Обслуга, очевидно, їхала на тягловій машині. Додатково чота дістала одну тяглову машину з муніцією.

Друга чота отримала такий самий виряд, як перша. Третя, стрілецька чота виряджена була в три тяглові машини, на яких вміщувались стрільці із своєю ручною зброєю та панцирними п'ястуками, до яких додано нам вже теж найновішу протипанцирну зброю, по-німецьки «Офенрор» /відкрита рура/, тобто ракетниця, з якої вистрілювалось електричним зарядом ракету майже в прямій траєкторії, просто в ціль /це, що в американській армії зовуть базукою/.

Штаб сотні /канцелярія/ отримала для себе окрему тяглову машину.

Кухня змоторизована була важкою тягловою машиною, харчівня також.

По одній такій важкій машині отримав одяговий магазин, зброївня і запас.

Такий був виряд сотні перед виїздом на фронт. Треба сказати тут відкрито, всім критикам Дивізії, які вперто твердять, що Дивізія отримувала виранжований, старий німецький виряд, що так не було. Дивізія отримала новий виряд, прямо із фабрик, кріси і кулемети приходили так завазеліновані, що треба було спершу годинами змивати цей товщ, моторизований виряд був новий, гармати були новіські, однострої та все інше, включно з кухнями було цілком нове. Дивізія була узброена і виряджена краще, як пересічна Дивізія Вермахту, бо організувалась вона під командою німецьких СС, а в Німеччині не було тайною, що найкращі речі і в першу чергу отримували СС-Дивізії, щойно опісля Вермахт і допоміжні частини. Можна нарікати на німців за їх політику на Сході, бо є за що, можна критикувати німецьку цивільну адміністрацію на окупованих територіях, бо є за що, можна критикувати німецьку партію і її екстермінаційну політику супроти інших народів, бо є за що, але не можна сказати, щоб німецькі збройні сили ставились з премедитацією вороже до чужинців, що разом із ними боролись проти большевизму. Безперечно, тут і там траплялись неполадки з харчами чи з приділом маркетендерварен, але це траплялось також і по німецьких Дивізіях, зрештою, люди є людьми і я переконаний, що український штаб мавби також клопоти з власними людьми у харчових і постачальних ділянках, тим більше, що й ми мали в Дивізії випадки, де неполадки творили самі наші люди, без німців. Це завжди буває, на це існують накази, розпорядки та дисциплінарні суди. В загальному треба сказати, що українська Дивізія була виряджена німцями краще, як наприклад польська еміґраційна армія у Франції, чи пізніше в Англії, зокрема польський II-ий Корпус генерала Андерса.

Такий стан треба записати для майбутнього і додати треба, що ми при німцях багато скористали, навіть для нашої військової традиції. Ми привикли до суворої німецької дисциплини, до їхньої порядковсти і до їхнього виконування отриманих наказів, що, зокрема на нижчому командному рівні виявилось рятунком для Дивізії в російському оточенні під Бродами. Як знаємо з спогадів про наші Визвольні Змагання 1917-21 років, ці ділянки не завжди в наших арміях стояли на відповідному рівні і поняття німецької військової дисципліни дуже потрібне як додатковий елемент до боєздатности нашого вояка і його витривалости в боєвих обставинах. Німці відучили нас до кожного наказу ставити питання: чому? і відучили нас давати старшинам поради: а може так було б краще, пане сотнику?

Командантом сотенної автоколони став ст. десятник Стахо Ільницький, а це означало, що йому підлягали всі шофери і всі функційні, як кухарі, харчовий підстаршина, збройовий підстаршина, одяговий підстаршина із своїми кравцями та шевцями. Стахо виконував свою функцію серйозно та з серцем. Дивлючись на це з гумористичної точки погляду, ми очевидно мали потіху кожної суботи, коли відбувались сотенні вправи. Тоді уже Стахо давав собі духа. Вже від самого ранку, ще ми снідали, а він вже верещить надворі:

— Функціонери від всякої холери, збірка!