Розділ «Нойгаммер»

Ось і військове життя. Показалось пізніше, що не тільки моя відпустка була стримана. На фронті ставало гаряче. Росіяни готовили літню офензиву.

Попрощався я із своїми товаришами, «віддав» їм усю пошту, попрощав хлопців із сотні, з якими вспів зжитися, попрощався з командантом, поручником Струтинським. Сотня відійшла на вправи, а я залишився, щоб відголоситись в канцелярії сотні і зголоситись до Запасного Полку.

До Запасного Полку пішов я пішком, у гарячий день, обладований моїми причандалами. Як було наказано, перед дванадцятою годиною зголосився я в канцелярії цього полку, мене зареєстрували і послали до командира. Я знайшов його кімнату і застукав. Чую:

— Герайн!

Я війшов, станув на струнко і зголосив.

— Унтершарфюрер Роман Лазурко з 14-ої протипанцирної сотні 30-го полку голоситься на наказ.

Кляйнов стояв біля вікна. Коли я війшов, він повернувся до мене, вислухав мого звіту, відклонився і дивиться на мене. Я стою і не зводжу з нього очей. А він дивиться і дивиться. Кляйнов був родом десь із Східньої Прусії, рижий і худощавий з лиця, з виразом якогось болючого сарказму на устах. Про нього говорили, що він нікого і нічого не любив. Нарешті розкрив він ці свої уста.

— Рюрен. Спочинь. Де ви переходили вишкіл і який?

Я розказав по порядку, де я був і чого вчився. Він весь час уважно слухав і не спускав з мене ока. В його приявності я не почувався свобідно і добре. В його сірих очах годі було вичитати, що він думає. Такі очі я бачив в енкаведистів.

Нарешті зводив він щось сказати.

— Ви зголоситесь у гавптшарфюрера /прізвище я забув/, він є чотовим, ви будете його заступником. Обіймете команду над цими людьми, що стоять надворі і відведете їх до бараку.

— Яволь, штурмбаннфюрер.

Я засалютував «міт дойчем ґрусс» і вийшов. Думаю, що це за люди на подвір'ї стоять, чекаючи волі майора Кляйнова. Підійшов я до цієї групи, яких двадцять осіб, зодягнутих у звичайні вояцькі однострої, просто з магазину, не на них шиті, припадкові, на відміну від мого, який мені дивізійні кравці переробили, включно з темно-зеленим ковніром. Приглянувшись цій групі, я усвідомив, що це старші панове, старшини ще із визвольних змагань, а на їх одностроях не було жадних відзнак, навіть левиків їм не понашивали. Вони з цікавістю приглядались мені, бо я виглядав вже не як український рекрут, але як фаховий підстаршина, який знав своє діло. Я їм представився та заявив, що по наказу команданта маю їх відпровадити до бараку.

— Праворуч, ходом руш.

Вони виконали цю команду дуже вільно і пішли за мною своїм цивільним кроком. З цієї групи затямив я собі кілька прізвищ, як пп. Макарушка Любомир, Вербицький Михайло, з яким мене пізніше доля злучила і ми подружили, Максимець, Стеткевич. Я подивляв їх, цих старших вже людей, що покинули свої безпечні, добрі місця в адміністрації чи промисловості і вдягнули на себе дивізійний однострій, щоб ще на старі літа піти послужити цій самій батьківщині, якій вони віддали у свій час свою молодість на фронтах Визвольних Змагань і по чужинецьких таборах полонених.

З наступного дня розпочався їх перевишкіл. Скоро я зорієнтувався, що цілий вишкіл спочивав дослівно на моїх плечах, бо ані ніхто не подавав жадної програми для них і я мусів укладати усе самий, на підставі свого скромного досвіду, навіть пляни маршу за компасом, бо показалося, що чотовий німець, якого заступником я став, не мав зеленого поняття про ці вишкільні речі. Тут і там я запримічував тепер, коли я вже сам підучився військового діла, що німецька вища команда висилала в нашу Дивізію другорядний і третьорядний німецький елемент. Може тому ми мали з ними стільки зайвих труднощів, бо не тільки, що знання вони великого не мали, будучи переважно старшинами поліції або якихось партійних установ, що не мали нічого спільного з армією, до того вони визначались назагал низьким інтелектуальним поземом, щось так, як Кох в Україні, поганої слави німецький райхскомісар.

Майор Кляйнов теж давав мені дуже скупі інструкції, мабуть сам не знав, що з цими людьми робити, а я почав вишколювати їх командувати. З самого ранку, після сніданку, виводив я їх у поле і там ми вправлялись у всьому, що старшині треба за короткий час навчитись, чи, як це я називав, відновити свої призабуті знання. Треба знати, що наприклад сотник Макарушка Любомир був вславився в Чортківській офензиві, пор. Вербицький у боях у Львові, але з того часу пройшло двадцять років і вони вийшли із вояцької вправи. Бувало, дехто з них не умів дати собі ради із командою над цією чотою. Мені часом було смішно, бо перейшовши гострий вишкіл, я набрався, як кожний вояк, військового «дриґу», а тут треба було дивитись на цивільне життя в одностроях. Деякі із старшин не уміли німецької мови і команда приходилась їм дуже важко, бо часто вони не розуміли, що вони командують. Та це звичайні труднощі в таких випадках і якось давали ми собі раду. Кляйнов показувався дуже рідко на вправах, а якщо показався, тоді я перебирав сам команду. Зате перевага цих інтеліґентних людей показалась у їх розумінні військової психіки і проблем, зв'язаних із становищем старшини. Я переконаний, що вони свою ролю в Дивізії виконали успішно і Дивізія з них тільки скористала, хоч німці могли мати про це іншу думку. Але хто були ці німці, що перебували в Дивізії? Мало з них були військовими фахівцями, вистачить пригадати, що командиром дивізійного полку артилерії був старшина німецької поліції, який на старі літа перейшов короткий артилерійський вишкіл і пізніше, вже в Дивізії, за всі невдачі завжди нарікав на українців. Сам командир Дивізії генерал Фрайтаґ був також старшиною поліції і СС і його військове знання було дуже обмежене. Я переконаний, що якби Дивізію був організував Вермахт і постачав їй фахових фронтових старшин, Дивізія була би на цьому дуже скористала.

Між тим Дивізія стала готовитись до відходу на фронт. А з цього фронту вже не приходили добрі вістки. Від часу битви під Курськом, влітку 1943 року, німці вже не мали успіхів на фронті. Відступ і відступ і я сьогодні з перспективи багатьох років, мушу признати, що тільки дуже сильна духово армія могла такий довгий відступ витримати до останнього дня битви в Берліні. В Італії Альянти просувались помалу, але вперто вперед, Мусоліні не мав вже жадного значення там, Франція підносила голову за плечима німців, в час коли висадні альянтські війська здобували помалу ґрунт. На всіх фронтах німецькі армії були у відступі. А для нас найбільш болюче було те, що росіяни займали наші землі і не видно було жадної зміни в сподіваному ними напрямку. Росія ставала щораз сильніша, Альянти ані не думали з нею починати війну і майбутнє виглядало, як степ перед чорною бурею із хмароломом, що звалився на наші нещасні землі. Дивізія знала добре, яке положення на фронтах, але Дивізія знала теж добре, чому вона постала і як. Ми хотіли випробувати нашу новоздобуту зброю і хоч у наших скромних рамках підписатись на російській шкурі за те все, що наш нарід витерпів від цього північного варвара — «сусіда».

Одного дня дізнався я, що моя 14-а сотня 30-го полку виїздить вже на фронт, а для мене не було наказу вертатись до її лав. Нема ради, пішов я вечером попрощатись із моїми товаришами — підстаршинами, із старшинами та стрільцями, яких я вишколював і з яких я багато вже ніколи пізніше в живих не зустрів. Я знав, що й мій запасний полк відійде на фронт, але я хотів бути в боях із моїми друзями, це завжди якось веселіше і приємніше, та щож, не порадиш. Вояцька доля.

Сумний вернувся я до свого полку і моїх зайнять із перевишколом старшин. Табір в Нойгаммері пустів з дня на день, залишались порожні бараки, готові приймати нових рекрутів, нові частини, нові Дивізії. Наші хлопці їхали військовими транспортами вже на Схід.