Розділ «Нойгаммер»

Старшинський перевишкіл добігав до кінця. Мушу сказати, що я зробив все, що тільки міг і успіх був. За малими вийнятками новий дух вступив у цих старших людей, їхні плечі випростувалися, на сонці вони набрали доброго вигляду і здоров'я, їх крок став твердий і однострої вже якось лежали на них значно краще. Вишкіл, хоч короткий, але пригадав їм давні знання, зокрема в ділянці піхоти, військової адміністрації та вишколу запасу і важне було, що вони могли це робити в українській мові. Я бачив у цьому всьому ростучі підвалини під майбутню українську армію, тільки… чи буде на це час? Виглядало, що всі наші вороги змовились, щоб нам цього часу не дати.

На закінчення перевишколу відбулись іспити, які вийшли успішно, хоч і з великими мовними труднощами, а вечором влаштовано товариську зустріч, як звичайно із напитками та закусками. За столами засіли всі курсанти, на чільному місці сів майор Кляйнов і біля нього чотовий, німець. Коли вже всі сиділи, Кляйнов піднявся і «пальнув» коротку промову, на диво, дуже прихильну до нас. Сказав, що він вдоволений успіхом перевишколу і повідомив, що сьогодні старшинські відзнаки отримає тільки майор Любомир Макарушка, бо вже завтра він мусить від'їхати до Позен-Трескав, де є частина дивізійників на старшинській школі, а інші отримають свої ступні вкоротці.

Це було третього липня 1944 року, на сімнадцять днів перед атентатом на Адольфа Гітлера — і перед першим боєм Дивізії на східньому фронті, на Брідському проломі. Цього ж дня прийшли вістки, що німці залишили Мінськ, останнє велике місто на совєтській території…

Війна нестримно котилась на захід, заливаючи морем крови і знищення рештки українських земель.