Розділ «Нойгаммер»

В Нойгаммері відсвяткували ми наші Великодні свята. Очевидно, ми зробили це по-своєму, не питавши німців ні згоди ні навіть думки. Перед самими святами дістали ми приділ алькоголю, так, що з цього боку ми були «забезпечені». А самі ми вистарали досить крісової муніції щоб привітати Великдень, як належить. Як ми цю муніцію зорганізували, то спитайте нас, коли німці кожну кулю на стрільниці перераховували три рази і їм ніщо в магазинах не бракувало! Все таки досвітком у Великодню неділю весь табір і околиця стряслися від пальби. Били з крісів, били з кулеметів, навіть гупали ручні ґранати. Німці попали спершу в паніку, бо така несподівана стрілянина в таборі не може означати нічого іншого тільки бунт або револьту, але наші старшини вияснили їм, що Україна святкує по-своєму і рад-не-рад німці прийняли це до відома, так, що навіть не робили слідства на тему, звідкіля ми здобули стільки нелеґальної муніції, Після стрілянини все пішло вже військовим порядком» Частини Дивізії зійшлись на просторій площі на польове Богослуження, яке відправив головний капелян Дивізії, о. д-р Василь Лаба, в сослуженні двох священиків. Співав великий хор, настрій був величавий. Розглядаючись навколо себе, мені не хотілось вірити, що це все ми, що це наша збройна сила, стільки того люду там було і все порядно зодягнуте, все виструнчене, молоде, готове хоч гори перевертати. Де там москалям встоятись перед нами! Це вперше в житті усвідомив я власне тоді, що значить бачити себе у великій масі, і відчути її дрімучу, потенційну силу. Тоді я почав розуміти, чому всі політичні рухи модерних часів організуються так масово, чому вони витягають людей із хат на вулиці, із сіл до міст із міст на всякі партайтаґи і тим подібні мітинґи. Ніщо так не впоює почуття власної сили, як власний, змасований образ. Тільки уявити, як би нас так було мільйон! Мільйон вояків, готових йти у бій за свою рідну землю, за Батьківщину. Хто стримавби нас? Я чув, що моє серце то холоне, то б'ється від цього виду, від звуку команд, від цієї свідомости, що це не сон і не жарт, що це таки наша власна, повна Дивізія вишколеного війська! Ой, багато давби, щоб такий образ ще раз пережити…

Після обіду дали нам дозвілля і вояки розійшлись по всіх усюдах, до своїх знайомих і приятелів у гостину. Ніхто не йшов з порожніми руками і нікого з порожніми руками не приймали. Звідкіля того добра набралось на ці свята, не знаю, але була і ковбаса і навіть шинка тут і там, хоч у будні дні кишки нераз грали марша.

Я скористав з цієї нагоди, щоб відвідати мого шваґра, ппор. Константина Б. Він вирішив чомусь, що його місце не в Дивізії і тому важко «захворів» на шлунок. Саме вернувся із шпиталя і лікарі сказали йому вже, що вкоротці звільнять його до цивільного життя. Він проживав у старшинських бараках, а що всюди були «очі і вуха» Абтайлюнґу Ц /контр-розвідка/, він мусів бути обережний. Тільки що я прийшов, ми звітались, побажали собі веселих свят і він, вголос, щоб чути було у всіх кімнатах навколо, наказав мені забрати собі весь святочний приділ, горілку, ковбасу, хліб і масло, бо йому не вільно нічого такого ні їсти, ні пити. Це йому шкодить дуже на його «хворий шлунок». Я все це гарно запакував і ми погуторили ще трохи, та й вийшли помаленько, «хворий» бож не може скоро йти. Так зайшли ми до мого бараку, що вже був майже пустий, всі десь святкували «в гостях», хоч деякі писали листи, а пару було й таких, що поклались спати. Ніхто не звертав на нас уваги, хіба, що виструнчився перед старшиною. За перегородою, де було моє ліжко, розклав я його запаси, витягнув свої і вдвійку ми стали справляти свята. І моєму «хворому» шваґрові ні оковита ні ковбаса не пошкодили. Перед самим виїздом Дивізії під Броди його таки звільнили і він повернувся до своєї жінки і дітей. Довго дома місця не загрів і мусів еміґрувати, тепер проживає в ЗСА.

Свята пройшли і прийшли знову важкі будні. Тільки погода ставала тепліша, а далі вже й гаряча. Прийшов травень, небо посиніло, сонце пригріло. На вправах під час відпочинку, збирали ми суниці, малини, яких тут було багато. Ці малини послужили нам до збитка.

Одного разу Цмоць пішов погуляти з дівчатами, і як звичайно, вернувся дуже пізно. Ми приготовили йому ліжко всадивши під простирало пару пригорщ малин. Цмоць розказав нам свої подвиги, ми з ним пожартували, як звичайно і як звичайно всі ми пішли спати, Цмоць, змучений, заснув на своєму ліжку, як камінь. Ранком всі ми пробудились, як звичайно, але Цмоць, щось не так, як звичайно. Дуже скоро і нервово натягнув на себе штани, заглядає на ліжко, накриває коцом. Щоб ніхто з нас не бачив, знов заглядає, стривожений. Підходить до нього Вовк і потихеньки, інтимно питає, чи щось сталося. Цмоць показує на ліжко із неспокійним лицем і каже:

— Дивись… Все червоне… І підштанці червоні. Ми це підхопили і оточивши бідного Цмоця, давай насідати на нього, як це він так ходив кудись і що з того вийшло. А Стахо Ільницький на цілий барак:

— Ходить кудись, холера, по дівках і заразу приносить із собою. А-ну, до ревіру, хай сі лікар подивить, що то там таке!

Один з нас побіг наввипередки до шпіса, переконати його, щоб не записував Цмоця за жадну ціну на листу хворих.

А Теслюк ще й помагає Стахові.

— Чорт його знає, дівки якісь з цілого світу, то може бути якась тропікальна хвороба, що тіло від костей відпадає! Диви, що сталося за одну ніч всього!

Цмоць попав у паніку. Убрався наґвалт, непевний свого життя і побіг записатись, що він хворий, що не може ніяк іти на вправи. Заглядали ми з-за рога, як він переконував шпіса про своє нещастя, але наш шпіс твердий, слухає, слухає і тільки помахує головою.

— Ми стоїмо перед відмаршем на фронт, ви підстаршина, мусите бути на вправах, до ревіру підете вечером.

Цмоць просить, благає, але шпіс знає, що з малин на підштанцях ніхто ще не вмер, вперто стоїть на своєму.

Вернувся Цмоць сумний, побитий, а ми по долівці качаємось, ревемо зі сміху поза ліжками, щоб він не бачив, а Теслюк і Стахо додають «вогню до оливи».

— Та то не жарти, — каже Стахо. — Я знав такий випадок у Польщі, ще в війську. На третій день хлопа поховали і навіть військової паради не робили за таку гецу, армія встидалася!

— Я чув, — каже Теслюк, — що німці розстрілюють за такі кавалки!

Ну, треба було відмаршувати на вправи і ми не могли вже дивитись, як бідний Цмоць терпів. Так ми йому розказали всю правду нарешті. Спершу хотів нас бити але не мав сили, бо почав реготатися разом з нами за доброго «віца».

Звичайно в неділю будили нас годину пізніше, але вояцьке життя привчає будитися із сну точно в означеній годині, навіть без свистка, байдуже, неділя, чи не неділя. Так і пробудились ми одної неділі в нашій підстаршинській кімнаті, а що ще не був час вставати, лежимо та й гнемо банялюки, про політичну ситуацію, про нашу долю, про всякі чутки, що ніколи не переставали народжуватися і ніколи не вмирали, ну й про дівчат, звичайно. Пробудився й Теслюк і на цілий голос репетує:

— О, мені пес кістку до ліжка приніс!

Кожному вільно плести дурниці, то ми й не дуже звертали увагу на його приватний стиль. Балакаємо далі про те, що нас цікавить.