Розділ «Нойгаммер»

Чути, як тупотять вояцькі ноги.

— Що так ідеш, якбись мав воду в штанах!

Чути, що підбігають.

— Гей, шофери ви мої, шофери! Та ти не будеш уміти ходити, як ти сі машина зіпсує!

Чути, що стають нарешті на збірці.

— Чи ти так помалу ішов до Марини на зальоти?! Потряси но трохи штани!! — додає ще Стахо, неначе точку після речення.

Наш кухар і наш кравець були трохи пузаті і їм важко було робити «гінлєґен» але Стахо і їх цього навчив. По ньому видно було гартовану заправу з польської армії і він все своє знання як умів так перекладав тепер на рідну мову. Часом не виходило, але трудно, Стахо не мав часу заглядати до Голоскевича. Коли він мав службу /УФД — унтерфюрер фом дінст/, тоді сотня зривалась на ноги як попечена. Ще добре не пролунав свисток, а вже чути було його голос на весь барак:

— Що, ти ще спиш? Будеш досипляти, як поїдеш на урльоп. Марина буде мати трохи спокою!

— А-ну бігом митися, бо кави не дістанеш! Сьогодні я хочу до долівки зачесатися!!

Такий був Стахо Ільницький і його за це любили. Він кричав, гонив ними, але він умів до них і говорити. Я нераз застановлявся над психікою вояка і його відношенням до своїх підстаршин і старшин, але мушу признатися, що не зумів виробити собі якоїсь одної теорії чи, так сказати б, «філософічної школи». Щось мусить бути в самій людині, досить невловне і невидне, але те «щось» діє і хоч на перший вид, наприклад, можна було думати: ну, деж такого крикливого Стаха можна любити, проте так власне було. І поясніть це!

На початку червня ціла наша сотня покинула бараки і відійшла в ліс, де ми розбили шатра і почали привикати до фронтового життя. До часу виїзду на фронт ми вже до бараків не вертались, а жили і спали на голій землі, як «партизани», сміялись ми між собою. Але ця заправа стала нам у пригоді пізніше.

З фронтів приходили щораз гірші для німців вістки. Вже четвертого червня Альянти зайняли Рим в, Італії, а два дні пізніше прийшла вістка, що змусила нас глянути один на одного: шостого червня Альянти висадились в Нормандії, у Франції, починаючи свою давно вже заповіджену інвазію Европи. Пригадую добре, як ця вістка відбилась на німцях. Вони гуторили між собою годинами, хоч офіційні джерела заповідали, що й цим разом німецькі армії скинуть Альянтів у море, як під Дієпп. Але нам не вірилось якось, що німцям вдасться це зробити і коли наступного дня показалось, що йдуть важкі бої, ми вже своє знали: Альянти зачепились за свій мостовий причілок. — Якби не було, до кінця війни вже не далеко. Тільки який цей кінець буде? І що він нам принесе? Між нами виринали різні думки, надії, очікування. На Східньому фронті ситуація теж гіршала з дня на день. Совєтські армії вже перейшли кордони з 1939 року на цілій довжині фронту, їхні війська стояли вже в Румунії, в Західній Україні, в Польщі і в Прибалтиці. Одинадцятого червня Росія почала офензиву проти Фінляндії. Під Німеччиною горіла вже земля, а проте не чути було нічого, щоб німці зревідували свою політику щодо Сходу Европи. Їх партія дальше гороїжилася своїми плянами на Сході і тільки по їхніх старшинах і підстаршинах в армії було видно, що вони про це все думають. З нашого боку, ми знов комбінували всякі чудасії. Нам, перше всього не хотілось вірити, що Альянти будуть йти з большевиками щиро, рука в руку до самого кінця. Адже неможливо, щоб західні Альянти не знали, хто є теперішня Росія, чи там СССР! На нашу думку, логіка історії і потреби вимагала, щоб Альянти переконали Німеччину, що дальший опір є безцільний і дальше з німцями, — але вже без німецької несамовитої політики вдарили на большевиків та розбили їх дощенту. Щойно тоді світ міг би віддихнути і щойно тоді постала б якась шанса для України. Але холодніші голови між нами не дивились на справи з такими надіями. Не було найменших познак про якунебудь зміну в німецькому урядовому думанні. Навпаки, кампанія ненависти продовжувалась, скерована як і передтим, на всі боки, і проти Альянтів, «американсько-жидівських капіталістів з Вол-Стріту», як і проти «варварського большевизму». Моя особиста думка була, що Альянти зробили одну велику помилку на своїй конференції в Касаблянці, де Рузвелт переконав Черчіла про тезу безумовної капітуляції Німеччини. Ця теза відібрала німцям свободу рухів і базу для всяких пертрактацій з Альянтами. Також німці про це говорили в цей самий спосіб. У наслідках цього всього майбутнє заповідалось чорно, як громовиця, але ми були молоді і мали зброю в руках.

Артистки «Веселого Львова» під час виступів театру в Гайделяґрі, 1943 р.

В половині червня батьківщина зробила нам несподіванку: прислала нам «Веселий Львів», Не знаю, чи ця сама мистецька група мала денебудь більш вдячну публику, або більш набиті глядачами залі, як в нашому таборі. Слухаючи їх пісень, жартів, монологів, сценок думав я собі нераз: Боже мій, які ціннощі ми могли б створити, якби ми мали власну свою державу! А тепер, коли я живу на чужині і дивлюсь на це все, що діється навколо мене, дивлюсь як марнуються українські таланти тільки тому, що не можуть працювати для і серед власного народу у вільній державі, скажу тільки одне: немає на світі нічого важнішого, нічого абсолютно важнішого від державної свободи народу. Нехай мені хто каже, що хоче, я кажу відкрито, що воля, що свобода людини і народу є більше варта як само життя і повірте мені, я мав нагоду і час передумати мої думки. Ми рецитуємо Шевченків Заповіт на кожному його концерті просто автоматично вже, але він нам справді залишив одинокий, важливий заповіт, найважливіший у всьому нашому житті: вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кров'ю волю окропіте.

Доки ми цього заповіту не здійснимо, ми не є народом.

Наприкінці червня почались Дивізійні маневри всіх родів зброї у взаємодії, вдень і вночі, частиннo гострою муніцією, у чисто фронтових умовинах, з польовими кухнями і сухими харчами включно. Тут щойно відчули ми силу зброї, коли на власні очі побачили, що значить вогонь цілого артилерійського полку, що значить масовий наступ піхоти і кулеметна січа. За тих кілька днів маневрів ми вигладили багато дечого, що ще йшло досить кострубате і якось відрадніше стали глядіти на світ Божий. Ці всі мої товариші, ці всі Яськи, Любки, Стефки, Михаськи і Влодки, що ніби так собі ходили поміж нас, в одній хвилині могли стати грізною ударною силою, що перед нею ніщо не могло встоятись. Ах, якби така одна дивізія була у Львові в листопаді 1918 року, або в Київі в січні цього самого року!

Після маневрів пережили ми справді тріюмфальний момент, коли відбувся парадний марш Дивізії перед її штабом, перед старшинами з вищих військових установ, і перед тисячами батьків, що приїхали спеціяльними поїздами з Галичини на запрошення Бойової Управи, поглянути на своїх синів тепер, коли вони вже не були індивідуальними, часто примхуватими хлопчаками, а вишколеними вояками. Дивізія справді робила імпозантне враження. При цій нагоді хочу висловити свою скромну думку на ніби неважливу, але по суті — дуже важливу тему. За всі мої повоєнні роки я мав нагоду бачити однострої всіх великих армій світу. І мушу цілком обєктивно сказати, нехай мені ніхто цього не бере за зле, що найкраще продумані були і допасовані до поняття вояка таки німецькі однострої. Цей однострій, включно до своїх підкованих черевиків, чи чобіт, робить з хлопця вояка навіть без вишколу. Це імпозантний однострій. Він лежить на воякові добре, він дає йому почуття свого значення і поваги. Хід вояка важкий, твердий, бо він іде на залізі, не на ґумах і це викликує мимоволі у вояцькій душі почуття; ось тут я стою, ось тут я іду, ось тут я маршую і ніщо мене не спинить. В порівнянні з німецькими одностроями, однострої інших армій виглядають якось випадково, непродумано, неповажно і несерйозно. Коли до того додати ще деякі реґулямінові справи, як наприклад, в німецькій армії не вільно було курити на службі, із шеломом на голові, на вулиці вояк мусів поводитись поважно і з честю, жаден німецький старшина не обладовував себе пакунками, як це робили совєтські офіцери і багато дечого іншого, про що тут не місце і не час говорити, тоді треба собі усвідомити, що ледве чи існувала коли краща армія, як німецька. А щодо її боєздатности, нехай посвідчить хоч би факт, що цілому світові треба було шість років, щоб цю армію покласти на лопатки, а мені здається, на підставі простудіюваної історії світової війни, у різних мовах, різних авторів, що якби не біснувата політика Адольфа Гітлера і його партії по відношенні до інших народів Европи, зокрема на Сході, Німеччина мала всі дані виграти цю війну. Варто застановитися й нам, що зробило німців такими сильними. Варто застановитися, що дало німцям змогу після війни відбудувати свою країну так скоро і дійти до таких висот індустрійної потужности. А на що німці сьогодні нарікають? Нарікають на Гітлера тільки за те, що програв війну і нарікають на свою армію, що виглядає, як діди, в одностроях пошитих на американський дещо лад, включно із шеломами.

Для запрошених батьків і членів Бойової Управи ми вчинили на полі бойовий показ. Оборона вкопалась в землю у глибокі ямки, створивши фронтову лінію, з-поза якої стали бити гармати і ґранатомети. Напасники перевели блискучу атаку, перервавши лінію оборони у свідомості, що їм нічого не грозить крім трохи піску у вічі, танки поїздили поміж ямками, і часом також по них, одним словом курява, стрілянина, дими і рух, як до фільму, що між іншим певно так і було, бо бачив я наших дивізійних звітодавців із своїми апаратами. І тут трапилась мені мала пригода. Коли «война» скінчилась, батьки стали ходити по «побоєвищу» шукати своїх синів, а ми стали роз'їздитись до бараків. Їдучи на тягловій машині, що заступала нам танк під час «акції», я мало що не наїхав на вуйка, який приїхав подивитись на свого сина. Шофер стримав «танк», я зійшов, привітався і довідався, що його сина немає в Нойгамері, поїхав до Праги, до шпиталя, на операцію пропуклини. Батько розуміється, привіз синові «баламут», а що його не застав, усей цей приділ дістався мені. Вуйко розказав мені, де маю його шукати, щоб забрати пакунки, ми тимчасово попрощались, я сів на «танка» і поїхав до сотні. Біля штабу доглянув я авто нашого сотенного і думаю собі, добра нагода, старшини мають у штабі спільний обід і заки вони його скінчать, я поїду по пакунки, повезу їх до сотні, до себе і привезу авто назад тут, на час. Шофер не дуже то радо хотів мене послухати, але переконав я його арґументом, що сотенний буде гніватися, коли я не привезу через його впертість горілки. Поїхали ми, забрали пакунки, досить таки важкі, розпращався я із вуйком, та поїхав до сотні. Шофер зараз же від'їхав до штабу по сотенного, а ми в нашому шатрі витріщили очі на добро, що мені вуйко несподівано передав. Три пляшки горілки, вуджене сало, хліб, тістечка. Почали ми гостину, прийшов шпіс і все в порядку. Але лихо не спить на другому кінці. Старшинський обід скінчився скоріше, як було передбачено, сотенний вийшов, а авта немає! Очевидно, лютий, як сто чортів. Чекав, чекав, нарешті приїхало авто.

— Сякий, такий сину, я наказав тобі тут чекати! Куди ти їздив?!

Шофер м'явся, м'явся, нарешті мусів признатися, що підстаршина забрав його із собою по пакунки.