Розділ «Нойгаммер»

— Які пакунки, куди, що?!

Сяк і так, шофер сказав усе. Сотенний сів до авта і погнав шофера до сотні. Приватні пакунки службовим автом возили! Я їм покажу!

Ми не сподівалися нічого, підхмелені співали собі національні пісні, коли раптом сурмить трубка, шпіс зірвався і полетів, як попарений, ми за ним, а серед подвір'я сотенний репетує, як має бути:

— Що це за порядки такі! Як підстаршина смів брати службове авто сотенного! До рапорту з ним!

Шпіс став щось там говорити сотенному, чого ми не чули, я став вже збиратись до карного звіту, як бачимо, йдуть вони обидва до нашого шатра. Ми всі, як витягнені на струнко трупи, я найбільше. Прийшли, сотенний оглянув нас всіх разом і кожного з окрема.

— Котрий і яким правом смів уживати моє авто?!

Виструнчився я ще більше і голошу:

— Пане поручнику, авто взяв я, бо знайшов рідню з величезним пакунком, а не міг сам занести, авто помогло…

— Пакунки це ваша приватна справа, пане десятнику, але авто є службове і хто як хто, але ви повинні в першу чергу знати, що вільно зробити, а що ні! Зрозуміло?!

— Зрозуміло, пане поручнику!

— Повторити!

Я повторив цілу науку, він допав «спочинь» і тепер я, як найбільше винуватий, запросив його із нами пити і їсти те, що з такими клопотами привіз. Коли нам всім поправились гумори, сотенний наказав закликати шофера, дав йому випити чарку і похвалив:

— Добре зробив, що поїхав по пакунки. Але тільки цей раз.

Вкоротці, через політику, втратили ми нашого сотенного поручника Струтинського. Його арештовано і відіслано до концентраційного табору де він мабуть і загинув. Я цієї справи точно не знаю, не можу більше сказати. причиною була однак напевно його приналежність до ОУН, яка в той час була дуже поважною політичною силою в Україні, спертою на Українську Повстанську Армію, з якою німці не могли собі дати ради. Становище українського націоналізму до німців виявилось зараз же з початком совєтсько-німецької війни, коли Ярослав Стецько очолив у Львові новий український уряд, після проголошення відновлення самостійности України. Цей акт, знаний в історії під назвою Акту 30 Червня [1] власне поклав основи під самостійну українську політику під час війни, з чим ніяк не хотіли погодитись німецькі урядові кола, вважаючи Україну своєю майбутньою колонією. Ну, Третій Райх пропав, а Україна якось існує, ні…?

Після поручника Струтинського сотню перебрав поручник Портухай, а підпоручник Федюк залишився на становищі його заступника і чотового першої чоти. Обидва вони загинули пізніше в оточенні під Бродами.

Ще в половині травня в Дивізії почали набирати кандидатів на старшинські школи по всіх родах зброї. Мене покликав «Пік» і заявив мені, що я на старшинську школу не поїду, а піду до запасного полку на старшинський перевишкіл, якого командиром є штурмбаннфюрер /майор/ Кляйнов. Кляйнов був командантом вишкільної сотні число 11 в Гайделяґрі і про нього не ходили приємні спогади між стрільцями цієї сотні. Важко мені сказати, чи мене ця вістка розчарувала, чи ні, не пригадую собі, щоб я впився з розпачу. Замість піти до школи і побачити ще кусень світу перейду старшинський вишкіл при Дивізії, яка ріжниця?

За іншими зайняттями я й забув про це, а тим часом почали видавати відпустки додому і я записався теж. Десь в половині червня моє прізвище вичитано в дневному рапорті і я став пакуватися в дорогу, як звичайно набираючи із собою всяку пошту, письмову і усну до всіх можливих рідних і знайомих моїх товаришів у сотні, та все на даремно. Не довелось мені їхати. Наступного дня ранком, на збірці поручник Струтинський викликав мене і наказав із своїм добром зголоситись ще таки до полудня в запасному полку, у майора Кляйнова. Я витріщив очі.

— Пане поручнику, я маю відпустку, десять днів, я вже спакований їхати додому…

— Що ви спаковані, це добре складається, тільки поїдете не на відпустку додому, а на збірку до Запасного Полку.

— Так є, пане поручнику.