Карбат, злякавшись цього розпачливого крику, пішов урозтіч — аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць.
Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом… «Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками». Отаман здивувався і припинив стріляти… А з більшовицької застави раптом заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить довго, а вслід продовжував насміхатися кулемет.
Мокрі як хлющ дістались повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.
— Помагай пан Біг, — сказав отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.
— Спасибі. А куди вас Бог провадить?
— Все одно.
— Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут все згори — аж до нашого села. А там червоного духу нема.
Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та супроводжуючий його козак вмостилися на підводу. А дядько, вйокнувши, збуджено оповідав:
— Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох «товарищів»… А наших було видимо-невидимо — можна було ціле місто забрати в мішки — не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шости господарів… Буде пшеничка на Паску.
При слові «Паска» козак, що оберігав отамана, з жалем згадав вголос про калачі, які залишилися в рові.
— Та хай їм грець! — гукнув дядько. — Ось скоро приїдемо додому, то їстимемо вареники. Ми для вас дамо все що хочете, бо ми без вас ніщо. І сьогодня без вас булибисьмо нічого не зробили… Коли прокляті почули, що біля цвинтаря бомби рвуться, кинули кулемета і зникли — як корова язиком злизала. Ось я взяв від нього рукавицю, — дядько показав азбестову рукавицю, — пригодиться старій баняки відсовувати чи окріп носити…
Дядько казав правду — в селі партизанів зустріли добре.
На другий день під вечір Чорний Ворон із козаком відвідав засідання тутешнього «сельсовєта» і довідався про подробиці вчорашнього бою біля цвинтаря. Виявляється, що там було забито командира карального батальйону — того, що сметанку з медом любив. Поліг і його помічник. Кільканадцять червоноармійців було поранено.
— Повстанці навіть не зняли бурки з тіла командира, лише насміялись над ним, — захоплено розповідав один із членів сільради. — Він лежав, обнявшись зі своєю кобилою, а біля них лежали калачі, як шлюбний коровай.
Селяни аж за боки бралися. І отаман разом із ними, — хоч добре знав, скільки правди, а скільки вигадок у тій розповіді.
Та сміх само собою урвався, коли довідалися про арешт лісничого. Причиною було те, що червоні знайшли в нього такі самі калачі (лісничий якраз справляв хрестини). І червоні зробили висновок, що він або сам був на місці бою, або мусить знати повстанців. Чоловікові загрожував розстріл.
Це стурбувало отамана, бо лісничий віддавна допомагав повстанцям і, взагалі, в повстанському житті «доводилось дуже важити тими людьми, що жили на самоті».
Тому через сільраду відіслав у містечко команданту більшовицької залоги такого змісту записку: «Цим повідомляю, що команданта карбаталіону забито Чорним Вороном вчора увечері о 8-й годині вечора. Лісничий М. у цьому не повинен — ні словом, ні ділом. Просимо його негайно звільнити, інакше відповідатимете Ви та доручена Вам залога, а в першу чергу цей сельсовєт, через який пересилаємо Вам оце повідомлення». На прохання одного з членів сільради отаман дописав: «А калачі по цілім Поділлі однакові: пшеничні, м’якенькі, гарні». Отаман і козак підписалися, а голова «сельсовєта» ствердив їхні підписи печаткою…
Невдовзі лісничого відпустили — як сказав сам більшовицький командант, «за нєдастатком улік».
Як видно, не бажав більшовик загострювати стосунки з невідомими месниками…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Багряні жнива Української революції» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „75. Починалася весна 1922 року…“ на сторінці 3. Приємного читання.