Розділ «75. Починалася весна 1922 року…»

Надворі вже сутеніло. Дядько повідомив, що з усіма завданнями впорався, і простягнув отаманові листа. В ньому повідомлялося, що до містечка приїхав секретар «ком’ячєйкі» і що о 8-й вечора 15 козаків із двома «Люїсами» піднімуть стрілянину, а дядьки одночасно «нападуть із мішками на зсипний пункт». «Нехай кацапня трохи вгамується, хай дрижать, падлюки», — так закінчувався лист.

Поки Чорний Ворон читав, дядько бідкався, що червоні поставили в нього п’ятеро коней, а один жеребець покусав тільну корову й тепер, певно, пропаде молоко. Жалівся, що москалі беруть у хаті все, що бачать, а він «до того не звик». Казав, що комісар дуже лаявся, коли довідався, що він відіслав в якесь інше село своїх старших дочок.

Наприкінці короткої розмови домовилися, що господар повідомить, коли можна буде прошмигнути з горища надвір. О пів на восьму після сигналу Чорний Ворон наважився — і тінню промайнув через двір за клуню. Коли вже проходив повз хлів, двері прочинилися і Марися простягнула йому клунок.

— Це на вечеру, — стиха сказала вона, і, засоромившись, причинила за собою двері…

За кілька хвилин Чорний Ворон уже був за городами. В цей час із боку містечка почулася стрілянина. Не прискорюючи ходи, він прямував до умовленого місця. Коли дійшов до рову, стиха свиснув і занімів в очікуванні відгуку.

З рову, прямо у нього під носом, почувся такий же тихий свист. І отаман зіскочив до товариства. Не було лише Скорого зі своїм «співмешканцем» — виявилося, що в хаті, де вони переховувалися, зупинився політрук, навколо ходила варта і непомітно вибратися було неможливо…

Почувся стукіт копит. Троє вершників промчались у бік містечка — червоні били на сполох.

Шукаючи зручного місця для засідки, повстанці пройшли ще з півверсти і знову залягли в рові. Стрілянина в містечку ставала густішою. Серед рушничних пострілів вирізнявся впевненістю голос «Кольта». Було холодно, довкола розлігся густий туман. Сіяла мжичка. Та — що поробиш — треба сидіти. Чекали на каральний батальйон, який мусив рушити на згуки бою.

Неголосно оповідали про останні події. Один із повстанців розказував, як сьогодні «товаріщ» ледь не кинув його коням за драбину замість сіна.

Отаман згадав про згорток Марисі й запропонував перекусити. Розгорнули. Знайшли чотири калачі й… дві гранати.

Чорний Ворон із вдячністю подумав про дівчину, яка, можливо, ще й досі мерзне в хліву — аби лише не потрапити червоним на очі.

Розламали калачі. Та їсти не довелося: хтось вже хляпав дорогою. Спливло кілька напружених хвилин. Над повстанцями повільно проплив силует. Один, другий… Це розвідка.

Коли передова стежа ворога пройшла далі, отаман сказав, ні, скоріше подумав:

— Стріляти в голову колони… І розсуньтесь трохи.

Його мовчазну команду почули, бо розсунулись.

Минула ще хвилина напруженого чекання. Каральний батальйон сунувся тихо, мов мара. Було чути тільки чавкання болота і форкання коней. Та дзеленчав інколи трензель. Ось із туману з’явилися неясні силуети трьох вершників.

Стиснувши в руці Марисину гранату, отаман штовхнув ногою сусіда, мовляв, будь готовий. І враз із рову блиснуло п’ять рушниць. Потім освітив дорогу вибух гранати.

Бачила б Марися, що накоїла… «Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло».

Хтось дико заволав:

— А-а-ай!!!