Розділ «61. «Серце козацьке рвалось вперед»»

Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні.

«Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини… і запануємо у рідному краю…»

Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля «ще раз над нами насміялась». На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії. І після короткого перемир’я 10 листопада перейти в контрнаступ.

Закінчився він відступом українських частин за Збруч. Щоправда, колишній командир Запорозької дивізії Андрій Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом із 365 вершниками, маючи 50 кулеметів, 21 листопада форсованим маршем від с. Ожигівці вийшов до Любара, прорвав більшовицький фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії на з’єднання з українськими повстанцями.

Та більшість запорожців опинилися в Галичині — на «рідній, не своїй землі». Потім їх було розкидано по різних таборах польської держави.

«У чужій країні, під чужим небом, серед чужих людей, за дротами, в темних холодних бараках, обдерті, голодні, сидять рештки борців за Україну, — згадував запорожець Слоквич. — Сумують тяжко, зітхають та ждуть кращої долі. Вітер свище і заводить у щілинах, проймає наскрізь їдким холодом, пробирає до кості. Сидять сини України, мріють про далеку Батьківщину, широкі рідні степи, ясне сонечко, волю… Буйний вітре, повій, понеси вісточку, розкажи всьому світу, як боровся і загинув козак».