Розділ «11. На Північному фронті»

— Бєйтє єво, бєйтє! — тримаючись за обпечене нагаєм обличчя, лютував комісар.

— Сривай іх с канєй! — засичали москалі, яких теж вистачало на мітингу.

— Не дамо! — загукали українці. — Це наші!

— Бєйтє єво, бєйтє!..

Сухо клацнули курки карабінів вершників.

Коні, відчуваючи небезпеку, нервувалися.

— Стій! Першому, хто рушить із місця, всадю кулю! — закричав поручник. — Розвідчики, до мене!

І поїхав прямо на мітингуючих. Блідий, зі стуленими вустами, разом із товаришами Василь Абрамович їхав крізь натовп, який поволі розступався перед ним. Очей ворожих бачив він чимало. Та ніхто не посмів доторкнутися до нього.

— Брати-українці, — вже спокійніше гукнув поручник, — я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!

— Прийдемо! Всі будемо! — залунало у відповідь. — Не дамо наших на поталу…

— Да ми што, ми нічаво, — виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.

Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.

— Візьми Ястреба, Кутько! — сказав Абрамович джурі, віддаючи поводи.

Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».

— Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.

Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.

— Пане поручнику, — якось нерішуче сказав він, — ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.

— Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? — І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.

Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.

Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.