Розділ «Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв»

Кавказький фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Захiдний фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Кiннота — близько 1,5 тисяч шабель.

Разом: понад 90 тисяч багнетiв та шабель.

Цифра вражає, однак цi українськi вiйська за малими винятками не мали можливостi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом. Адже знаходилися українськi корпуси на рiзних фронтах, не маючи морального права покинути позицiї, оточенi з усiх бокiв ворожими збiльшовиченими вiйськами. Та й на їхню долю випало багато тiєї агiтацiйної отрути. Варто ще згадати i величезний брак свiдомого українського старшинства. Цiкаво, що Симону Петлюрi, як Вiйськовому Секретарю, згодом було закинуто звинувачення, що вiн не змiг перевести українськi корпуси на Україну. Але це було не в його силах, це було неможливо зробити.

Заслуга Симона Петлюри полягає в тому, що вiн зорганiзував українськi корпуси, якi з поверненням на батькiвщину навеснi 1918 року дали кадри для органiзацiї восьми українських кадрових корпусiв та чотирьох українських кадрових кiнних дивiзiй i окремої бригади.

Разом iз вiйськами Центральної Ради, що стояли залогами по мiстах України, чисельнiсть зорганiзованого українського вiйська доходила до 140 тисяч багнетiв та шабель.

Спробуймо тепер об'єднати данi про найбiльш вiдомi нам зукраїнiзованi вiйськовi пiдроздiли в єдине цiле.

Маючи уявлення про стан зукраїнiзованих частин, спробуймо розглянути збiльшовиченi вiйська старої росiйської армiї. Поперед скажемо, що на подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни найбiльше вплинули вiйська Пiвденно-Захiдного фронту. Певну частку в боротьбi з Центральною Радою внiс i Захiдний фронт. Армiї Румунського фронту ще не були цiлковито здеморалiзованi, а тому зiграли досить невеличку роль i то за часiв боротьби на Пiвднi України.

На Пiвденно-Захiдному фронтi точились дуже гострi сутички мiж прихильниками Центральної Ради та переважно росiянами-бiльшовиками. Пiсля того, як штаб Пiвденно-Захiдного фронту в Бердичевi в нiч на 17 (4) грудня 1917 року був зайнятий українськими вiйськами, ситуацiя стала загрозливою. Саме тодi С.Петлюра на базi Пiвденно-Захiдного фроту став створювати Український фронт. Це викликало величезну злобу в яскраво росiйських корпусах, що спонукало їх до бiльшовизацiї та вiдвертої ненавистi до Центральної Ради. Два корпуси — 2-й Гвардiйський (з 7-ї армiї) та 1-й Туркестанський (з Особливої армiї) вiдмовились захищати Український фронт, повнiстю пiдпали пiд вплив бiльшовикiв та почали вiдходити вглиб України: туркестанцi — до Луцька та Рiвного, гвардiйцi — до Жмеринки.

Тут варто зауважити, що за царських часiв це були два найбiльш реакцiйних корпуси. 2-й Гвардiйський тримав у покорi Польщу, 1-й Туркестанський — Середню Азiю. Певно, що старi iмперськi традицiї наклались на свiдомiсть багатьох воякiв цих корпусiв, якi сповiдуючи "единонеделимские" iдеї, люто ненавидiли i Центральну Раду, i українство в цiлому. Ось що писав про настрої 1-го Туркестанського корпусу вiдомий український поет Є.Маланюк, який волею долi в 1917 роцi виконував обов'язки старшого ад'ютанта штабу 1-ї Туркестанської дивiзiї: "Розбещене, п'яне вiд демагогiї й пасивного вiдношення начальства солдатство спочатку не розумiло, що таке "українцi", але потiм туляки й москвичi вiдчули дуже гостро, скорше московським специфiчним "заднiм умом", що це для Москви небезпека i поставились до всяких українських заходiв надзвичайно — вороже та навiть i войовничо. Шлях до Києва нам було вiдтято. Це вiдчувалося яскраво, це говорилося навiть i вголос. "Ішь захотєлi какой-то там Украiни, контлєвалюцiанєри проклятиє". А що начальник штабу — "хахол" — це з захованою злiстю говорилося нижчими службовцями штабу дивiзiї одверто i мало характер недвозначної погрози: хай спробує, мовляв, виїхати!" (Йшлося про полковника Є.Мешкiвського, в 1919–1920 роках видатного українського воєначальника) (165,с.267).

1-й Туркестанський корпус, як найбiльш збiльшовичена частина Особливої армiї, мусив повнiстю взяти пiд свiй контроль Волинь, захопивши Луцьк та Рiвне. Ця операцiя покладалась на бiльшовицького комiсара армiї Разживiна (208,с.131).

Окупацiя Подiлля доручалася 2-му Гвардiйському корпусу. Цей корпус ще наприкiнцi листопада був вiдведений у тил, у Жмеринку та її околицi, а замiсть нього на фронт вирушив 2-й (6-й) Запорiзький український корпус. Гвардiйцi, розагiтованi бiльшовиками, на чолi з начальником так званого захiдного загону Фейєрбенда мусили з Деражнi здiйснити наступ на Вiнницю, Житомир i далi на Київ (239,с.560).

На пiвднi Подiльської губернiї, в Кам'янцi та Могильовi, стояли сильно розагiтованi та цiлком збiльшовиченi 19-а дивiзiя 12-го корпусу, 159-а i бригада 165-ї дивiзiї 11-го корпусу. Цi вiйська цiлком складалися з росiян, оскiльки українцiв було переведено до 11-ї та 12-ї дивiзiй.

Пiдроздiли 12-го корпусу займали Кам'янець-Подiльський. Як згадував командир 11-го корпусу генерал Єрошевич, 12-й корпус був абсолютно збiльшовичений та ворожий до Центральної Ради. Два його полки (74-й Ставропольський та 75-й Севастопрольський), найбiльш бiльшовицькi у всiй 8-й армiї, знаходились безпосередньо в Кам'янцi, однак у конфлiкт з 12-ю зукраїнiзованою дивiзiєю Єрошевича не вступали. Крiм того, тут же знаходились i вiйська 3-го Кавказького корпусу, якими залишався командувати генерал князь Єрiстов. За твердженнями Єрошевича, цей корпус ще знаходився в бiльш-менш нормальному порядку (139,с.10). Однак, незважаючи на це, серед кавказцiв також дiяли розтлiннi бiльшовицькi впливи, якi прищеплював корпусний комiтет.

Могилiв-Подiльський цiлком окупували вiйська 12-го корпусу: 159-а i бригада 165-ї дивiзiї. Цi пiдроздiли повнiстю вийшли з пiдпорядкування генерала Єрошевича, якi, зайнявши Кам'янець, вирушили в пролежний бiк на чолi з корпусною бiльшовицькою радою (275,с.574).

Крiм того, на фронтi активно пiдтримували бiльшовикiв 16-й, 23-й, 32-й, 33-й та 46-й армiйськi корпуси.

Централiзацiї дiй усiх збiльшовичених вiйськ проти Центральної Ради не було та i не могло бути. Якось намагалися впливати на дiї радянський головнокомандуючий прапорщик Криленко та командуючий вiйськами проти Центральної Ради В.Антонов-Овсiєнко. Однак, перший через перевантаженiсть справами та вiдсутнiсть зв'язку з вiйськами фронту не змiг цього зробити, а Антонов-Овсiєнко просто не спромiгся опанувати ситуацiєю. У розпачi вiн зазначав, що

"рассчитывать на натиск к Киеву со стороны частей Юго-Западного фронта, значит, не приходилось. Все, что можно было сделать с этой стороны — это оттягивать на запад внимание Центральной Рады" (208,с.131).

Власне, очолював боротьбу на Правобережжi, хоч i не зовсiм вдало та цiлком вiдiрвано i самостiйно, фронтовий Вiйськово-революцiйний комiтет, про що ми докладно розкажемо у вiдповiдному роздiлi.