Розділ «Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв»

Тут так само видно перевагу бiльшовикiв. Але перевага ця забезпечена виключно миколаївською залогою та червоною гвардiєю.

Правобережна Україна (Київська, Волинська, Подiльська губернiї):

українських вiйськ — 20 800;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 35 050.

Мусимо зазначити, що тут враховано збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус i спомiжнi збiльшовиченi вiйська фронту, про якi ми скажемо трохи згодом. Фактично, саме цi частини i зробили переворот на Правобережжi. Це питання ми розглянемо у роздiлах, присвячених подiям на Правобережнiй Українi. Так само далi ми згадаємо i про надiсланi з Росiї вiйська Раднаркому В.Антонова-Овсiєнка.

Тепер спробуймо розглянути зукраїнiзованi вiйська фронту, їхню здатнiсть боронитись та боротися з бiльшовиками. Як уже зазначалося, багато зробив для виявлення та опису зукраїнiзованих частин фронту Лев Шанковський. Однак робота його має суттєвi недолiки та через брак документiв, є значнi помилки. Виходячи з цього, ми спробуймо наново переглянути стан фронту та зукраїнiзованi вiйська на ньому.

Пiвденно-Захiдний фронт

Найголовнiшим для України, безперечно, був Пiвденно-Захiдний фронт. Штаб його знаходився в Бердичевi. До складу фронту входило чотири армiї: особлива (штаб у м. Рiвне), 11-а (штаб у м. Старокостянтинiв), 7-а (штаб у м. Бар) та 8-а (штаб у м. Могилiв-Подiльський). За станом на 25 жовтня 1917 року в частинах фронту налiчувалось 1.762.716 воякiв (289,с.544). За станом на кiнець грудня ця цифра, напевне, не перевищувала навiть i 1 млн людей. У бойовому вiдношеннi Пiвденно-Захiдний фронт мав 300–350 тисяч багнетiв. До складу армiї входило 24 армiйських та 2 кавалерiйських корпуси: 1-й, 5-й, 6-й, 11-й, 12-й, 17-й, 18-й, 22-й, 25-й, 32-й, 33-й, 34-й, 38-й, 39-й, 41-й, 44-й, 46-й, 49-й, 1-й Гвардiйський, 2-й Гвардiйський, 1-й Туркестанський, 3-й Кавказький, 5-й Сибiрський, 7-й Сибiрський, 2-й кавалерiйський, 7-й кавалерiйський.

З усiх цих корпусiв лише п'ять провели часткову або повну українiзацiю. В iнших (як-то, 5-й) деякi старшини намагалися провести українiзацiю, однак це їм не дуже вдавалося. Про всi випадки українiзацiї на Пiвденно-Захiдному фронтi ми по можливостi розкажемо далi. Отож, п'ять названих вiйськових об'єднань є 6-м, 11-м, 32-м, 34-м та 41-м корпусами. Про 34-й корпус генерала П.Скоропадського ми вже згадували, оскiльки вiн стояв у тилу, на Волинi, де i брав участь у подiях. Про цей корпус ми розкажемо дещо згодом, а тому в цьому роздiлi зупинятися на ньому ми не будемо, а придiлимо увагу iншим формацiям.

Найславетнiшим пiсля 34-го (1-го Українського) корпусу вважався 6-й (2-й Запорiзький). Про нього залишив спогади полковник Б.Сулкiвський (197,с.76). Командував цим корпусом генерал-лейтенант Мандрика, який походив з давнього козацького роду. Тривалий час начальником штабу корпусу був генерал О.Грекiв (49,с.20). З командирiв полкiв варто вiдзначити полковника В.Сiкевича, який з початку вiйни очолював 15-й Шлiссельбурзький полк (192). Переконаним українцем був i командир 13-го Бiлозiрського полку полковник Б.Поджiо (117,с.37). Як 13-й, так i 15-й полки були ще наприкiнцi весни та на початку лiта зукраїнiзованi своїми командирами. Пiднесення нацiональної свiдомостi було рiзко помiтне i в 14-му Олонецькому та 16-му Ладозькому полках 4-ї дивiзiї 6-го корпусу. На противагу 4-й дивiзiї, 16-а дивiзiя 6-го корпусу з самого початку була проти українiзацiї. Як зазначав у протоколах допитiв генерал О.Грекiв, "в одной из дивизий корпуса уже существовали большевистские комитеты, а вторая дивизия была украинизирована и имела свою раду". Головою ради був П.Трофименко (49,с.20). Дiяльну участь в українiзацiї корпусу брав i тодiшнiй iнспектор його артилерiї генерал В.Кирей (193,с.48).

У груднi 1917 року цiлком було зукраїнiзовано 4-у дивiзiю та, маючи певнi проблеми, 16-у дивiзiю. Однак на той час керiвництво 6-го корпусу майже повнiстю змiнилося: генерали О.Грекiв та В.Кирей працювали в Києвi, а полковник В.Сiкевич дiстав iнше призначення. Командуючий корпусом генерал Мандрика, як зазначав Б.Сулкiвський, повнiстю вiдiйшов вiд вiйськової справи (197,с.78). Ймовiрно, що вiн уже тодi дуже не хотiв брати участь у братовбивчiй громадянськiй вiйнi. Командирами дивiзiй призначили генерала О.Осецького та пiдвищеного до ранги генерала Б.Поджiо. О.Осецький так i не з'явився до складу корпусу, а тому його 16-у дивiзiю перебрав полковник А.Пузицький, який прибув iз 5-го корпусу з загоном українських воякiв. Не було i начальника штабу 6-го корпусу, обов'язки якого довелося виконувати начальниковi штабу 4-ї дивiзiї пiдполковнику Б.Сулкiвському, який, як сам писав, був занадто молодий та недосвiдчений для такої посади. Керiвниками полкiв стали обранi прапорщики та пiдпрапорщики, якi тiльки розвалювали їх. Зокрема, "командир" 13-го полку прапорщик Гусаренко зник в один чудовий день разом зi своїм полком невiдомо куди. Найдосвiдченiшим полковим керiвником з цього корпусу був командир 15-го полку штабс-капiтан Володченко, призначений на цю посаду 10 грудня з наказу С.Петлюри (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Однак допомогти якось керiвництву корпусу йому було не пiд силу. Крiм того, при 6-му корпусi перебував i полковник Воскресенський, який став помiчником А.Пузицького. Таким чином, керiвний склад 6-го армiйського (2-го Запорiзького) корпусу був укомплектований лише вiдсоткiв на десять. Вiдповiдно, казати про якесь нормальне керування корпусом чи застерегти його вiд розкладу було неможливим. Чисельнiсть 6-го корпусу, напевне, сягала 10 тисяч багнетiв. Розташовувався вiн у захоплених районах Галичини. В 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi 6-й (2-й Запорiзький) корпус навряд чи можна було використати, оскiльки майже повнiстю був вiдсутний керiвний склад, вiдповiдно, розвивався бiльшовизм та анархiя. Крiм того, корпус займав певну дiлянку фронту, яку не мiг облишити просто так. Якщо б вiн це навiть i спробував зробити, то шлях би йому одразу заступили сусiднi збiльшовиченi росiйськi корпуси.

Бiльш-менш у порядному станi на Пiвденно-Захiдному фронтi перебували зукраїнiзованi частини 11-го корпусу, українiзацiю яких провiв сам комкор, генерал-майор П.Єрошевич. На превеликий жаль, архiвних даних про цей корпус ми не посiдаймо, проте маємо спогади як П.Єрошевича, так i бiльшовицьких солдатiв 11-го корпусу. Як згадував генерал Єрошевич, на початку грудня 1917 року було проведено українiзацiю 12-ї дивiзiї 11-го корпусу. Іншi дивiзiї корпусу, 32-а та 159-а, були настiльки збiльшовиченi, що нiякої українiзацiї не допускали (139,с.9). За спогадами члена комiтету бiльшовикiв 8-ї армiї Т.Хохлова до складу корпусу входила i 165-а дивiзiя, також сильно збiльшовичена. Як писав той же автор:

"Об'єднана Рада 117-ї дивiзiї 33-го корпусу постановила визнавати тiльки владу Рад, а Центральну Раду, яка виступає проти Радянського уряду, оголосила таким же угодовсько-буржуазним органом, як i уряд Керенського. У 11-му корпусi таку ж вiдповiдь Петлюрi дали: 159-а дивiзiя, одна бригада 165-ї дивiзiї i корпуснi артилерiйськi частини. Категорично вiдкинув вказiвку про українiзацiю i 16-й корпус" (275,с.572).

Бачимо, що стан у 11-му корпусi був дiйсно загрозливий. Всi українцi гуртувалися майже виключно навколо 12-ї дивiзiї. Але можемо припустити, що по деяких дивiзiях, як 32-га та 165-та, незважаючи на значнi перешкоди також створювалися українськi пiдроздiли. Зокрема, зi слiв згаданого Хохлова можна зробити висновки, що одна бригада 165-ї дивiзiї (ймовiрно, 1-ша) таки почала українiзуватися. Можливо, не так погано стояли справи i в 32-й дивiзiї, бо її 125-й Курський та 127-й Путилiвський полки в квiтнi 1918 року були зарахованi до реєстрiв кадрової української армiї, як тi, в яких залишився найбiльший вiдсоток дисциплiнованих воякiв.

Корпус П.Єрошевича стояв у Румунiї, пiд Чернiвцями (139,с.9). Вiн мав рiвний вiдсоток зукраїнiзованих та збiльшовичених солдатiв. Ймовiрно, генерал у своєму корпусi мiг розпоряджатися українською збройною силою в числi 7–8 тисяч багнетiв. Але кинути фронт та вирушити на захист Центральної Ради генерал Єрошевич не мiг та й не мав права, оскiльки цим могли скористатися нiмцi для переходу лiнiї позицiй. Бiльше того, Петро Єрошевич навiть не знав про те, що почалась вiйна мiж Раднаркомом та Центральною Радою (139,с.11). Також не треба забувати, що 11-й корпус мав у своєму складi половину збiльшовичених частин, якi просто не пустили б зукраїнiзованi пiдроздiли воювати проти радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка.

Незважаючи на це, деякi вояки 11-го корпусу та, зокрема, 12-ї дивiзiї, вже тодi спричинилися до формування нових українських вiйськових з'єднань, як-от славнозвiсний згодом курiнь iменi Кармелюка. Так, ад'ютант генерала П.Єрошевича поручник Миколаєнко направляв до куреня добровольцiв, допомагав з харчами, зброєю, давав необхiднi вiдомостi та iнше (151,с.213).

На Пiвденно-Захiдному фронтi були ще два зукраїнiзованих корпуси — 41-й та 32-й. Однак з вiйськового боку цi корпуси майже нiчого собою не становили. Бiльше того, вони були настiльки розпропагованi бiльшовиками, що з успiхом могли виступити проти Центральної Ради. Українiзацiя 41-го корпусу проходила за умов постiйних мiтингiв та суперечок. Фактично в його дивiзiї, 74-у та 113-у, було переведено, без огляду на певнiсть, усiх воякiв, якi зголошували себе українцями, в тому числi, безперечно, i бiльшовикiв. За нашими даними нормального українського керiвництва в 41-му корпусi не було. Полками та дивiзiями керували обранi на мiтингах "прапорщики", напевне бiльшовицького спрямування, та старi росiйськi офiцери, якi залишились там пiд наглядом "товаришiв" як фахiвцi вiйськової справи. Першою була зукраїнiзована 113 дивiзiя, про що свiдчив наказ по дивiзiї вiд 16 (3) грудня 1917 року (131,с.241). Власне, в цiй дивiзiї був найбiльш зукраїнiзований серед усiх частин корпусу полк — 450-й Змiївський. Українiзував його нацiонально свiдомий кадровий офiцер, капiтан І.Калинович. 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) в Києвi вийшов наказ Генерального Штабу N 20, в якому в _ 2 значилось, що "74-у пiшу дiвiзiю об'явлено Українською, пiд назвою "дивiзiя Української Республiки" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). Як 74-а, так i 113-а дивiзiї 41-го армiйського корпусу розташовувалися на фронтi 7-ї армiї, що проходив на Волинi. Нiякої значної ролi пiдроздiли 41-го корпусу так i не вiдiграли через перерахованi вище причини, хоч i мали в своєму складi до 10 тисяч багнетiв.

Ще гiрша ситуацiя склалася з 32-м корпусом, що розташовувався на фронтi в районi мiста Дубна. Проект його укразнiзацiї був розроблений тiльки 20 (7) грудня 1917 року, про що є свiдчення в архiвних джерелах (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 7.12.1917). Корпус складався з 101-ї та 105-ї дивiзiй, якi були зукраїнiзованi таким же чином, як i пiдроздiли 41-го корпусу. Українського командування майже не було. Так само при дивiзiях не було представникiв нi Центральної Ради, нi Вiйськового Секретарiату. Тiльки 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) вийшов наказ про повну українiзацiю гарматних пiдроздiлiв корпусу: 101-ї та 105-ї гарматних бригад та 32 мортирного дивiзiону (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). У цiлому, хоч корпус i мав до 10 тисяч багнетiв, однак вплинути на хiд подiй не був у змозi через тi ж обставини, що склалися i в 41-му армiйському корпусi.

Був помiтним український рух i в iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту. Зокрема, варто згадати спробу українiзацiї пiдроздiлiв 5-го армiйського корпусу такими в майбутньому видатними дiячами, як полковник А.Пузицький, пiдполковник П.Болбочан, капiтан І.Рембалович та iншi. У складi 5-го корпусу, до якого входили 5-та й 10-та пiхотнi дивiзiї, улiтку 1917 року перебував полк iменi Б.Хмельницького, який i дав початки українського руху в цьому корпусi. Начальник постачання 5-го корпусу пiдполковник П.Болбочан виїхав до Києва, де 17 (4) листопада одержав вiд Генерального Секретарiату Вiйськових Справ дозвiл на формування 1-го Республiканського пiшого полку. До складу полку увiйшло багато українцiв корпусу i вiн незабаром числив до 5000 людей. Активно сприяв створенню Республiканського полку 15-й Сандомирський кiнний прикордонний полк, де було багато українцiв на чолi з ротмiстром Сперанським. Найбiльшою проблемою Болбочана при створеннi полку був величезний брак старшин. З помiчникiв пiдполковника варто згадати молодих старшин Ревеля, Марцiнюка, Гоженка, Литовчика, Коржа та iнших. Усi вони в 1918 роцi служили в 2-му Запорiзькому полковi. Але незабаром молодий Республiканський полк, як i полк Сандомирський, був майже повнiстю злiквiдований збiльшовиченими пiдроздiлами 5-го корпусу. 24 (11) грудня бiльшовики заатакували казарми українцiв, застосувавши при цьому гармати. Республiканцi та частина сандомирцiв були роззброєнi та розпущенi. Ротмiстр Сперанський пiд час роззброєння загинув, а пiдполковник П.Болбочан разом з невеличкою частиною старшин та воякiв виїхав до Києва, де увiйшов до складу 2-ї Сердюцької дивiзiї (203,с.202). Крiм спроб П.Болбочана зiбрати разом у 5-му корпусi українських воякiв, нам вiдомо, що українiзацiю проводив i полковник А.Пузицький, який з групою солдатiв 5-го корпусу виїхав на поповнення до 6-го (2-го Запорiзького) корпусу (197,с.80). Активний учасник українiзацiї в 5-му корпусi капiтан І.Рембалович потрапив до бiльшовицького полону та був вiдданий до в'язницi 5-ї дивiзiї (180,с.86).

В iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту також були незначнi спроби провести українiзацiю. Можемо сказати про вiдокремлення українцiв у 39-му корпусi. Поручник Ю.Науменко, згуртувавши навколо себе найбiльш свiдомих воякiв, створив український курiнь "Смертi" при 102-й дивiзiї (173,с.192). Цей курiнь згодом вiдiгравав значну роль у боротьбi з бiльшовиками на Волинi.

Загалом, у порiвняннi з Румунським фронтом, українiзацiя на Пiвденно-Захiдному фронтi проходила з величезними труднощами та затримками. З близька мiльйона вiйськовослужбовцiв фронту бiльше третини були українцi. У бойовому вiдношеннi за сприятливих умов можна було створити армiю в понад 100 тисяч багнетiв. Але цього не сталося. У п'яти корпусах та iнших окремих українських частинах нараховувалось усього не бiльше 50 тисяч багнетiв. З них надiйними вояками, яких не торкнулася бiльшовицька агiтацiя, анархiя та розклад можна вважати не бiльше 20 тисяч. Разом iз тим, на фронтi знаходились маси розагiтованих та збiльшовичених росiйських солдатiв, як зокрема, 2-й Гвардiйський корпус, готових на шляху до своїх осель злiквiдувати i Центральну Раду, i всi паростки українства.

Румунський фронт

Набагато краще справа з українiзацiєю стояла на Румунському фронтi. На ньому знаходилися 1-а та 2-а румунськi та 4-а, 6-а та 9-а росiйськi армiї. Чисельнiсть їх разом iз чисельнiстю тилових установ Одеського Округу на 25 жовтня 1917 року доходила до 1687 тисяч воякiв (289,с.544). З них третина були румунськими вiйськовослужбовцями. Безперечно, що вже в груднi 1917 року чисельнiсть вiйськ фронту зменшилась на кiлька сот тисяч. У бойовому вiдношеннi Румунський фронт мав до 350 тисяч багнетiв. Позицiї фронту знаходилися на територiї Румунiї. Там же розташовувалися i вiйська 4-ї, 6-ї та 9-ї росiйських армiй. Росiйськi солдати, не маючи через незнання румунської мови зв'язкiв з мiсцевим населенням, знаходячись далеко вiд батькiвщини, пiдпали пiд бiльшовицький вплив набагато менше, нiж їхнi колеги з iнших фронтiв. Тому в армiях Румунського фронту збереглася ще певна дисциплiна, анархiя майже не торкнулася їх. За тих умов було можливим формування не тiльки українських та молдавських пiдроздiлiв, а й бiлогвардiйських загонiв. На фронтi розпочали українiзацiю 10-й, 26-й та 40-й армiйськi корпуси. Не вiдставала вiд українцiв i молдавська влада — Сфатул церiй, який у Кишиневi сформував 1-й Молдавський пiхотний, 1-й Молдавський кiнний та 1-й Бессарабський гусарський полки (84,с.27).