Розділ «Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв»

В архiвi нам трапився дуже цiкавий документ, який стосується українiзацiї на Румунському фронтi. Це доповiдь голови української вiйськової ради 9-ї армiї з проханням призначити на посаду начальника 26-го корпусу, який українiзується, командира 169-го Новотрокського полку генерального штабу полковника Рябiнiна. У цiй же доповiдi є прохання усунути з посад командуючого 10-м корпусом генерала Добровольського та начальника штабу генерала барона Таубе, призначивши командиром корпусу начальника штабу 43-ї дивiзiї полковника П.Лiпка (ф.1076,оп.3, спр.5,с.2). Ця доповiдь свiдчить про те, що українiзацiя корпусiв Румунського фронту почалася зi змiни командного складу, що фактично i було першим завданням, яке, що правда, на iнших фронтах виконане не було. Маючи добрих корпусних керiвникiв, 10-й та 26-й корпуси могли перетворитися на мiцну бойову силу. Найкраще був зукраїнiзований 26-й армiйський корпус. До складу корпусу входили 65-а та 78-а дивiзiї. У 65-й дивiзiї українiзацiю вiв командир 258-го Кишинiвського полку полковник Г.Базильський. Його заходами спочатку був створений український курiнь. У жовтнi, з одержанням вiдомостей про переворот у Петроградi, полковник Базильський вiддав наказ роззброїти всi росiйськi пiдроздiли 65-ї дивiзiї, замiнивши їх українцями з двох корпусiв 9-ї армiї. Дивiзiя ця знаходилася на позицiях у районi Кiмполунгу (185,с.82). І вже в груднi 1917 року 65-а зукраїнiзована дивiзiя стала доволi потужною бойовою частиною.

Досить успiшно проходила українiзацiя i в 78-й дивiзiї. Очолював її генерал Василiв, а начальником штабу був полковник Пiдгурський (135),с.65. Саме вони, ймовiрно, i почали українiзацiю дивiзiї, хоч докладних вiдомостей про це ми не маємо.

Крiм того, для доповнення 26-го корпусу в Саранську формувалася 189-а пiша дивiзiя, яка хоч до корпусу нiколи й не увiйшла, однак там теж постали зукраїнiзованi частини. Усiх українцiв 189-ї дивiзiї було зiбрано в 753-му Вiнницькому полковi, який, виїхавши на Україну, розпався в районi Херсона (145,с.171). 26-й корпус мусив перебувати на фронтi, де уник анархiї та розкладу. Нараховував вiн до 10 тисяч багнетiв.

Не гiрше нiж у 26-му корпусi просувалися справи й у 10-му армiйському корпусi. Ще до Жовтневого перевороту в Петроградi в полках 10-го корпусу з'явилися численi українськi гуртки, до яких долучилися майже всi українцi корпусу. Вiдбувся фактичний розподiл пiдроздiлiв на двi частини: українську та неукраїнську. У листопадi до 10-го корпусу було влито значне українське поповнення, а росiйських солдатiв вiдправили до iнших частин. Однак зi старшинським складом було набагато гiрше, нiж у 26-му корпусi. Поручник 36-го Орловського полку 10-го корпусу В.Корнiїв зазначав:

"Полк став цiлком українським; позалишалися тiльки майже всi старшини — Московини, якi виявили своє бажання працювати чесно i пiд українським прапором" (153,с.66).

Утворилася певна порожнеча мiж старшинами-росiянами та солдатами-українцями, що, швидше за все, i призвело до розкладу 10-го армiйського корпусу. Незважаючи на те, що на чолi 10-го корпусу стояв патрiотично настроєний полковник П.Лiпко, командний склад залишав бажати кращого. Однак це не заважало 10-му корпусу на фронтi Сучава — Серет чесно виконувати свiй обов'язок, аж доки за вказiвкою М.Порша вiн не був переведений на Україну. Чисельнiсть корпусу в бойовому вiдношеннi сягала 10 тисяч багнетiв.

До 10-го корпусу належала також i 129-а дивiзiя, що тимчасово перебувала на позицiях у Полiссi. У нiй український рух очолив молодий кадровий старшина В.Филонович. Спочатку вiн зукраїнiзував свiй 516-й Мезенський полк, а згодом провiв українiзацiю 515-го Усть-Нинезького полку та двох гарматних батарей (5,с.363). Однак пiдроздiли цi нiчим себе не проявили, простоявши на фронтi аж до Берестейського миру.

Почав українiзацiю i 40-й армiйський корпус. Складався вiн з 2-ї та 4-ї стрiлецьких дивiзiй, однак майже повнiстю була зукраїнiзована лише 4 дивiзiя. Докладних вiдомостей про 2-у стрiлецьку дивiзiю ми не маємо. Ймовiрно, що українiзацiя цiєї дивiзiї так i не вiдбулася. 4 стрiлецька дивiзiя мала давнi бойовi традицiї. Командував нею тривалий час майбутнiй командуючий бiлогвардiйською Добровольчою армiєю генерал А.Денiкiн, а начальником штабу дивiзiї був один iз творцiв та командир бiлогвардiйських Офiцерських полкiв генерал Марков (284,т.1,с.164). За бойовi заслуги, що були досягнутi пiд керiвництвом Денiкiна, дивiзiя дiстала почесну назву "Залiзної". У 4-й дивiзiї було дуже багато українських воякiв, а старшинський склад у 1917 роцi бiльш як наполовину походив з України. Тому нема нiчого дивного, що в 4-й Залiзнiй дивiзiї розпочався український рух. На жаль, бiльш точних вiдомостей про українiзацiю 4-ї дивiзiї ми не маємо. Вiдомо, що розташовувалася вона в Бессарабiї, участi в боях мiж Центральною Радою та Раднаркомом не брала, була демобiлiзована лише в березнi 1918 року. Загалом, хоч дивiзiя i була суто українською, однак частина старшинського складу вважала себе все ж росiйською. Через це, напевне, сила 4-ї дивiзiї була значно зменшена, оскiльки, як i в 10-му корпусi, виникла порожнеча мiж росiйськомовними старшинами та солдатами-українцями. Чисельнiсть дивiзiї в бойовому вiдношеннi в той час сягала 5 тисяч багнетiв.

На Румунському фронтi перебувало ще багато iнших пiдроздiлiв, у яких бiльшiсть становили українцi. Це 15 дивiзiя 8-го корпусу, 83 та 130 дивiзiї 31-го корпусу, 3 стрiлецька дивiзiя та iншi. Однак робота в них майже не провадилась через брак вiдповiдних кадрiв старшин та агiтаторiв.

Загалом на Румунському фронтi чисельнiсть зорганiзованих українських пiдроздiлiв сягала 20 тисяч багнетiв, однак за сприятливих умов це число можна було довести до 100 тисяч.

Пiвнiчний фронт

Йшла українiзацiя i на iнших фронтах. Особливо варто вiдзначити Пiвнiчний фронт, що розташовувався в Прибалтицi. До його складу входило три армiї: 1-а, 5-а та 12-а. Загальна чисельнiсть вiйськ фронту сягала 1092207 людей, з яких у бойових частинах, на позицiях, знаходилось близько 300 тисяч бiйцiв (289,с.544). З того мiльйона до 360 тисяч людей були українцi (183,с.48). На з'їздi українських вiйськових делегатiв 12-ї армiї 19 (6) травня в Ризi було винесено постанову про українiзацiю 21-го армiйського корпусу, що складався з 33-ї та 44-ї дивiзiй. Дивiзiї цi ще до вiйни розташовувалися на Українi: 33-а в Києвi, а 44-а на Чернiгiвщинi та Курщинi (285,с.9). Дивiзiї, у зв'язку зi старим мiсцем дислокацiї, мали великий вiдсоток українських кадрових старшин та воякiв i саме тому були обранi для українiзацiї. З iнших пiдроздiлiв фронту до 21-го корпусу було переведено воякiв-українцiв, а замiсть них з корпусу вислано усiх солдатiв iнших нацiональностей (183,с.59). Про командний склад корпусу нам майже нiчого не вiдомо, ймовiрно, що був вiн вибiрний. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полки 44-ї дивiзiї стали поступово виїздити на Україну, де з наказу М.Порша їх вояки розпускалися у вiдпустку. Зокрема, серед архiвних документiв є вказiвка про те, щоб начальник Київського Миколаївського гарматного училища вiдправив у вiдпустку на 5 тижнiв усiх прибулих до нього солдатiв 174-го Роменського полку 44-ї дивiзiї (ф.1076,оп.3, спр.6,с.58). Вказiвку цю ми можемо датувати кiнцем грудня 1917 року. Лише 175-й Батуринський полк 44-ї дивiзiї, який прибув на початку березня 1918 року до Глухова, взяв активну участь у боях з радянськими вiйськами. 33-я дивiзiя прибула на Україну вже в квiтнi 1918 року й увiйшла до складу кадрової української армiї. У 21-му корпусi нараховувалось понад 10 тисяч воякiв, однак цей корпус не був у змозi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом iз багатьох причин. Головнi з них — вiддаленiсть вiд України та майже повна вiдсутнiсть українського старшинського складу. Незважаючи на це, 21-й корпус був найлiпшим серед усiх вiйськ Пiвнiчного фронту. Ось як писав про нього командуючий сусiднього, 37-го корпусу, генерал А.Будберг: "Комиссары объявили войну Украйне; быть может, на этом они расквасят свои морды; украинцы, как в 70 дивизии, так и в частях 21 корпуса (почти целиком украинизированного), резко выделялись среди остальных товарищей своей разумностью и уравновешенностью и держались особняком, не поддаваясь большевизму; одно время я даже думал основать на них закрепление порядка в 70 дивизии, но по революционной неопытности ждал разрешения и опоздал; надо было, не ожидая никаких разрешений, украинизировать полки, и тогда наверно они удержались бы (хотя бы потому, что тогда я не получил бы для дивизии те ужасные хулиганские пополнения, которые гноем залили дивизию в августе и сентябре) (281,с.259). І це писав завзятий монархiст, майбутнiй Головний Начальник Постачання армiй адмiрала Колчака та керуючий його Вiйськовим Мiнiстерством генерал-лейтенант барон Олексiй Будберг!

Кавказький фронт

Українiзацiю вiйськ на Кавказькому фронтi вiв комiсар С.В.Петлюри на Кавказькому фронтi М.О.Свiдерський. Першими ще у вереснi були зукраїнiзованi в Трапезундi пiдроздiли 188-го Карського полку 47-ї дивiзiї (118,с.101). Згодом при цьому ж полковi заходами Г.Хименка та М.Свiдерського була створена кiнна гайдамацька сотня, яка незабаром стала опорою мiсцевої влади в Трапезундi.

Наприкiнцi жовтня заходами М.Свiдерського в Трапезундi був скликаний український вiйськовий з'їзд, на який прибули до 200 представникiв вiд рiзних українських гурткiв Кавказького фронту. На цьому з'їздi було вирiшено зукраїнiзувати 5-й Кавказький корпус, що складався з 123-ї та 127-ї дивiзiй (118,с.102). Командир цього корпусу, генерал Клясовський, хоч i був "не совсем русским", як сам визнавав, однак чинив всiлякi перешкоди українiзацiї. М.Свiдерському довелося звернутись за допомогою до команди зукраїнiзованого дредновта "Воля", який прибув з Севастополя. Матроси древновту навели на мiсто гармати, вимагаючи видати негайний наказ про українiзацiю 5-го Кавказького полку. Генерал Клясовський був вимушений пiдписати цей наказ, i українiзацiя пiшла повним ходом. Уже навеснi 1918 року зукраїнiзований 5-й Кавказький корпус, що мав понад 10 тисяч багнетiв, виїхав на Україну, де був включений до реєстру кадрової української армiї. Крiм згаданих українських вiйськових пiдроздiлiв на Кавказькому фронтi пiд проводом молодшого старшини І.Цапка в районi Ерзеруму, ймовiрно, з пiдроздiлiв 6-ї Кавказької стрiлецької дивiзiї, був створений Окремий курiнь iменi І.Сiрка (118,с.109). На жаль, про долю цього куреня нам нiчого невiдомо.

Захiдний фронт

Вiдбувалася українiзацiя i на Захiдному фронтi, незважаючи навiть на те, що саме цей фронт зазнав найбiльшого впливу бiльшовицької агiтацiї та що на ньому був найменший вiдсоток українцiв. У першу чергу українiзацiя торкнулася 9-го армiйського корпусу, який донедавна перебував у складi Пiвденно-Захiдного фронту. Разом з активним збiльшовиченням цього корпусу найсвiдомiшi українськi вояки збиралися в окремi команди, сотнi та iнше. Принаймнi, така ситуацiя склалася в 42-й дивiзiї, що до вiйни розташовувалася в Києвi (127,N 6,с.181). Уже навеснi 1918 року рештки цiєї дивiзiї, єдиної з усього Захiдного фронту, були зарахованi до реєстру української кадрової армiї.

Крiм того, на Захiдному фронтi було помiтне таке явище, як вiдокремлення українцiв у окремi полки. Про це в своїх спогадах написав генерал В.Петрiв. Вiн згадував як про українiзацiю 9-го корпусу, так i про iншi окремi пiдроздiли. Українiзацiя здiйснювалася пiд проводом майбутнього командуючого українською армiєю, пiдполковника В.Тютюнника, який наприкiнцi 1919 року помер вiд тифу. Першим з українцiв 1-го Гренадерсього корпусу восени 1917 року з'явився Гренадерський курiнь iменi С.Наливайка, що числив 980 воякiв (178,с.24). За ним постав з воякiв-українцiв 24-го корпусу полк iменi Шевченка, маючи в своєму складi до 1500 багнетiв, але тiльки 20 старшин, та й тих воєнного часу. Наприкiнцi листопада був остаточно сформований i полк iменi К.Гордiєнка з українцiв 3-го Сибiрського корпусу на чолi з полковником В.Петрiвим. Полк цей мав у своєму складi спочатку 126 старшин, 621 пiдстаршин та 2.986 козакiв (178,с.46). Крiм того, провадила активну українiзацiю й 45-а дивiзiя 16-го корпусу, що мала бути перейменована на 5-у українську. Всеволод Петрiв планував створити з Гордiєнкiвського, Наливайкiвського та Шевченкiвського полкiв збiрну дивiзiю, долучити 45-у дивiзiю та спiльно вирушити на Україну. Однак планам цим не судилось збутися, оскiльки вже в груднi зукраїнiзованi полки майже повнiстю розклалися, а 45-а дивiзiя була роззброєна збiльшовиченими вiйськами. Незабаром 45-дивiзiя, Наливайкiвський та Шевченкiвський полки як збройна сила для України фактично перестали iснувати. З Гордiєнкiвського полку В.Петрiв привiв на Україну для боротьби з радянськими вiйськами всього 21 старшину, 420 пiших та 35 кiнних козакiв (178,с.54). У подальшому уславлений полк iменi К.Гордiєнка ми будемо ще не раз згадувати.

Загалом, на Захiдному фронтi було зiбрано в зукраїнiзованих пiдроздiлах до 10 тисяч багнетiв, однак бiльшовицька агiтацiя торкнулась їх i справа створення українських пiдроздiлiв зiйшла фактично нанiвець.

Кiннота

Окремо варто згадати про українiзацiю кiнноти старої росiйської армiї. З давнiх-давен кiннота росiйської армiї комплектувалась переважно з українцiв, а кiннi полки мали давнi iсторичнi українськi коренi. Тому було багато сприятливих передумов для українiзацiї кiнноти. Зокрема, треба подати вiдомостi про 9-у кiнну дивiзiю, що була перейменована на 3-у Сердюцьку кiнну. У цiй дивiзiї були зукраїнiзованi та перейменованi на Сердюцькi 9-й Київський гусарський та 9-й Бузький уланський полки. Росiяни були зведенi в 9-й Казанський драгунський полк. Дивiзiєю командував генерал О.Ревiшин, який походив з Харкiвщини (фонд 1076. оп.3.спр.7-а. стор.1–3).

23 (10) грудня Вiськовий Секретарiат видав наказ N 62 про призначення полковника Войтенка на посаду командира 12-го Калiського прикордонного кiнного полку з наказом зукраїнiзувати той полк (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Ще бiльш цiкавим був наказ N 98 вiд 3 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) такого змiсту:

" 4

Переiменувати загальноросiйськi кавалерiйськi частини в Українськi: