Розділ «Подiї на Правобережнiй Українi»

2. На цей час спiльна охорона мiста. Оскiльки в розпорядженнi повiтового комiсара Центральної

Ради Сумневича не залишалось нiяких вiйськ, то наступного дня все мiсто без жодного пострiлу пiд проводом охорони було опановано збiльшовиченими вiйськами. Тодi ж у Рiвному розпочав свою роботу з'їзд представникiв вiйськових комiтетiв Особливої армiї. Зрозумiло, що цей з'їзд мав яскраво бiльшовицький характер. З'їзд винiс резолюцiю з вимогою повернути полонених та грошi, захопленi у ВРК Особливої армiї, загрожуючи в разi невиконання цiєї умови розстрiляти членiв української ради армiї, якi утримувались у Луцьку. Оскiльки i полоненi, i грошi знаходились у Києвi, було створено спецiальну делегацiю до Центральної Ради в складi двох членiв ВРК 7-ї армiї (бiльшовикiв Ю.Краснова та А.Павлова), двох делегатiв з'їзду (бiльшовика В.Малаховського, який особисто знав нового Секретаря Вiйськових справ М.Порша та есера Натана), а також двох представникiв української влади Рiвного (Ф.Сумневича та прапорщика Рябоконя).

14 (1) сiчня делегацiя вiдбула через Бердичiв до Києва, де i перебувала до 18 (5) сiчня 1918 року. Микола Порш на переговорах з бiльшовиками з делегацiї висунув контр-умови:

1. Бiльшовицькi вiйська, якi є на теренi розмiщення Особливої армiї, мусять негайно бути роззброєнi та висланi до Росiї;

2. Звiльнення української ради Особливої армiї;

3. Грошi залишаються в руках української влади (128,с.241). Певно, що умови М.Порша були вiдкинутi бiльшовиками. Як зазначав у спогадах Ю.Краснов, переговори нiчого не дали (тут варто зауважити, що в спогадах Краснова повнiстю не вiдповiдають дiйсностi дати подiй). Пiсля переговорiв бiльшовики усвiдомили, що Центральна Рада не має нормального керiвництва та потужних збройних сил загалом, а тому почали готувати виступ проти неї на Правобережнiй Українi.

Прискорив подiї уманський конфлiкт. До Уманi 18 (5) сiчня 1918 року для охорони Києва з захiдного напрямку прибув курiнь 2-го полку iменi П.Полуботка на чолi з сотником Шестопалом. Полуботкiвцi знали, що мiсцевi бiльшовики готують виступ проти Центральної Ради. Щоб випередити їх, у нiч на 19 (6) сiчня сотник Шестопал своїм куренем оточив будинок Мiської Думи, де засiдали представники лiвих партiй. У примiщенi Думи мiж Шестопалом та головою Ради робiтничих i солдатських депутатiв Уманi бiльшовиком Пiонтковським стався серйозний конфлiкт. У результатi Шестопал застрелив Пiонтковського та редактора мiсцевої лiвої газети бiльшовика Урбайлiса (ф.1115,оп.1, спр.23,с.37–38). Фактично, завдяки цьому в Уманi було злiквiдоване збройне повстання в самому зародку. Однак ця подiя викликала нову бурю протесту як серед бiльшовикiв, так i серед деяких членiв Центральної Ради.

Подiя в Уманi сильно вплинула на Вiйськово-Революцiйний комiтет 7-ї армiї, який вирiшив дiяти негайно. Ось що згадував Ю.Краснов:

"Щоб виконати це важливе i вiдповiдальне завдання, треба було очистити вiд петлюрiвських вiйськ Подiльську, Полiську i Пiвденно-Захiдну залiзницю. ВРК правильно вважав, що наказ про повернення частин на батькiвщину пiднiме навiть вiдсталi солдатськi маси на боротьбу з Центральною Радою, яка морить їх голодом i розправляється з революцiйними органiзацiями.

План генерального наступу 7-ї армiї проти вiйськ Центральної Ради, розроблений оперативним штабом ВРК, обнародували 8 сiчня 1918 року" (21 сiчня за новим стилем — прим. Т.Я.) (239,с.560).

Згiдно з цим планом, на Вiнницю вже втретє 22 (9) сiчня вирушив прикрозвiсний 2-й Гвардiйський корпус. У той час у Вiнницi ще стояли три полки розваленої 2-ї (153-ї) дивiзiї 1-го Українського корпусу. Сам 1-й корпус уже повнiстю втратив свою силу: 2-а дивiзiя збiльшовичилась остаточно, 1-а була розкидана по рiзних мiстах та станцiях. Вiбдулися значнi змiни i в керiвництвi корпусу. Так, 11 сiчня (29 грудня) генерал П.Скоропадський, не погоджуючись iз полiтикою нового Вiйськового мiнiстра М.Порша, пiшов у вiдставку, передавши свою посаду генералу Я.Гандзюку (193,с.49). Генерал Гандзюк зi своїм начальником штабу генералом Я.Сафоновим розробив новий план оборони Києва, який покладався виключно на 1-у дивiзiю. Цей план переважно передбачав утримання залiзничної лiнiї Бердичiв — Фастiв — Бiла Церква з метою не допустити Гвардiйський корпус до Києва. Штаб 1-го Українського корпусу був переведений ближче до Києва — пiд станцiю Мотовилiвку.

Однак М.Порш i тут втрутився в справи корпусу зi своєю "професiйною думкою". Вiн призначив на посаду командира корпусу … прапорщика Бiденка. Йому доручалося сформувати з частин корпусу ударну групу, з якою вирушити проти гвардiйцiв. Але з цiєї витiвки нiчого не вийшло, оскiльки Бiденко просто не змiг упоратися з обов'язками командира корпусу.

А у цей час, 23 (10) сiчня 1918 року, пiдроздiли 2-го Гвардiйського пiсля невеличкого бою ввiйшли до Вiнницi. 609-й та 610-й полки склали перед ними зброю. Пiдроздiли 611-го полку ще намагалися боронитися i з боєм вiдступили з мiста до станцiї П'ятничани. Уночi командир 611-го Дорошенкiвського полку пiдполковник Дiдик напав на Вiнницю. Однак цей напад виявився невдалим i, вбивши двох воякiв Волинського полку Гвардiйського корпусу, вояки Дiдика знов вiдступили (240,с.518).

Отже, на той час для прихильникiв Центральної Ради на Правобережнiй Українi складалася досить неприваблива ситуацiя:

а) район Луцьк — Рiвне контролювали пiдроздiли 1-го збiльшовиченого Туркестанського корпусу;

б) у районi Жмеринка — Вiнниця знаходились частини 2-го Гвардiйського корпусу;

в) пiд Кам'янцем-Подiльським готувався пiдтримати бiльшовикiв 12-й армiйський корпус.

Українськi вiйська на той час мали таку дислокацiю:

а) у районi Вiнницi на станцiї П'ятничани рештки 611-го Дорошенкiвського полку, пiд станцiєю Вапнярка — 612-й Гайдамацький полк 2-ї дивiзiї;

б) проти Рiвного в Шепетiвцi та Старокостянтиновi — 415-й та 416-й полки 1-ї дивiзiї;