Розділ «Подiї на Правобережнiй Українi»

в) червона гвардiя — 300 багнетiв;

г) кiннота з рiзних частин — 200 шабель;

д) артилерiя — 6 гармат (239,с.561).

Отже, 2-й Гвардiйський корпус вирушив через Фастiв на Київ, а загiн Кiквiдзе через Бердичiв на Рiвне. 1 лютого (19 сiчня) 1918 року загiн Кiквiдзе пiсля короткого бою з охороною штабу Пiвденно-Захiдного фронту увiйшов до Бердичева. На цьому треба коротко зупинитись. Захоплення Бердичева та подiї в цьому мiстi досить широко вiдображенi в радянськiй iсторiографiї. Однак вiдображенi вони необ'єктивно, що видно навiть з простiших фактiв. Так, наприклад, у всiх радянських джерелах день захоплення Бердичева радянськими вiйськами наводиться зовсiм iнший — 13 лютого (31 сiчня), що є елементарною помилкою. Крiм того, з Кiквiдзе в радянськi часи зробили героя за те, що вiн начебто протягом 12–13 (25–26) лютого боронив Бердичiв вiд "iмперiалiстичних нiмецьких загарбникiв". Однак насправдi боровся вiн з … українськими вiйськами — Запорiзькою бригадою. Помилки радянської iсторiографiї щодо Бердичева можуть здатись дуже дрiбними. Однак такi "помилки" зустрiчаються скрiзь!

Повернiмось до подiй. Не затримавшись у Бердичевi, загiн Кiквiдзе швидко вирушив до Рiвного. У нiч з 1 на 2 лютого (з 19 на 20 сiчня) цей загiн без особливих труднощiв роззброїв нечисленi українськi пiдроздiли в Здолбуновi та остаточно заволодiв Рiвним (198,с.241). Однак загону Певного в Рiвному Кiквiдзе не знайшов. Певний з рештками своєї бригади укрiпився в Сарнах, де чекав на наступ загону Кiквiдзе. Так цi два загони i простояли: один у Рiвному, а другий у Сарнах до середини лютого (за н. ст.), коли на Волинь почали з Києва вiдступати вiйська Центральної Ради.

У цей час 2-й Гвардiйський корпус вiв настув проти 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї у Фастовi. Саму бригаду очолював командир 413-го полку полковник Н.Никонiв. Вiн, розумiючи важливiсть ситуацiї, доклав усiх зусиль для того, щоб не допустити вiйська 2-го Гвардiйського корпусу до Києва. Незважаючи на критичнiсть ситуацiї, його полки мужньо трималися пiд Фастовим аж до 8 лютого (26 сiчня) 1918 року. Лише пiсля того, як Никонiв отримав повiдомлення про вiдступ українських вiйськ з Києва, решткам бригади вiн наказав облишити позицiї. Його бригада пiшки грунтовою дорогою помандрувала до Житомира, де долучилася до вiйськ Запорiзької бригади Центральної Ради.

А 2-й Гвардiйський корпус 8 лютого вдерся до села Мостище, що пiд станцiєю Мотивилiвкою, де розташовувався штаб горе-вояки прапорщика Бiденка. Ось що про це згадував М.Середа:

"Подiбно до росiйського генерала Кутузова, який, скликавши в 1812 роцi генеральну раду пiд Москвою, поставив питання, чи захищити Москву, чи залишати на поталу Наполєона, — так i Бiденко скликав вiйськову раду у Хвастовi, на якiй розглядалася справа вже не про Москву, а про Київ. Бог то знає, яку вони там ухвалили стратегiю, тiльки наслiдки для командного складу були досить неприємнi. Команданта i начальника штабу корпусу генералiв Гандзюка i Сафонiва червоноармiйцi розстрiляли; команданти полкiв, рятуючи життя, порозбiглися, хто куди; автора цих рядкiв, який мав нещастя виконувати в той час обов'язки начальника штабу 1 української дивiзiї, большевики загнали в Мотовилiвський лiс, у невилазнi нетри, де вiн довгий час вiдживлявся акридами та диким медом" (188,с.18).

Так 8 лютого 1918 року перестав iснувати штаб 1-го Українського корпусу. Доля його безпосереднiх керiвникiв, генералiв Гандзюка та Сафонiва, склалась дуже трагiчно. Не знаючи, що Київ майже повнiстю опановано радянськими вiйськами, Гандэюк, Сафонiв та начальник оперативного вiддiлу штабу корпусу полковник Гаєвський зранку 8 лютого вирушили до столицi за вказiвками. На ранок 9 лютого (27 сiчня) вони вже були в мiстi. Ось що про подальшi подiї оповiв полковник Гаєвський, якого диво врятувало вiд смертi:

"На першiй вулицi їх зустрiнули невiдомi озброєнi люде, серед яких вiдзначалися матроси.

— Кто єдєт? — запитали вони шофера. Шофер зовсiм не знав, що розмовляє з большевиками, й так вiдповiв:

— Командiр 1-го українського корпусу генерал Гандзюк, його начальник штабу генерал Сафонiв i начальник штабу 1-ї дивiзiї полковник Гаєвський.

— Вилазь! — категорично вигукнули матроси, скинувши на руки рушницi.

Справа для генералiв з'ясувалася. Матроси висадили генералiв i погнали їх в штаб Муравйова, що мiстився на той час у вагонi 1 кл. на запасовому шляху. Сторожа Муравйова замкнула на деякий час в окремому купе вагону. Через деякий час їх закликали до штабу.

— Мене вразили, — потiм оповiдав полковник Гаєвський — очi одного з адютантiв Муравйова. То були неживi, холоднi, без виразу очi з поширеними зiнцями, в яких вiдчувалася звiряча лють. Вони наповнили мою душу невисказаним жахом.

Допит провадив Муравйов. Пiсля звичайної процедури большевицького перевiдування вiн запропонував генералам перейти на службу до большевикiв.

– Іначе … вiдiтє! — показав вiн на свiй револьвер, що сторчав у нього на грудях на ланцушку.

— Ви помилилися, вiдповiв генерал Гандзюк. Ми українцi. Для нас зрозумiлi тi причини, що примусили нас воювати з вами…

— Подумаєш, — iронiчно усмiхнувся Муравйов i подав рукою знак сторожi, що допит скiнчений.

Матроси обшукали генералiв, грабуючи в кишенях їх цiннi речi. Вечором, коли сонце покинуло землю, генералiв повели на Звiринець, де поставили їх рядком, недалеко вiд iнжiнiрної школи.