Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

Багато було бажаючих iти зi своїм князем, але волхви вибрали лише одну найкращу – дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулися волхви, i їхнiй шепiт наповнив Храм до самого верху.

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в глибоку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнувся Храм, i четверо молодих виученикiв пiдняли мари i занесли у правий притвор.

Над тiлом князя Кия волхви чаклували три днi, нарештi набальзамували, покрили його шаром воску, одягли в дорогу одежу, посадили на мари, засланi ведмежими шкурами i гарно вишитими полотнами, а мари висадили на шестиколiсний вiз, запряжений двома парами волiв. Тим часом зiбралися супроводжуючi iз побратимiв, родичiв i дружини бойової i рушили по головних тарiйських землях. Так об'їхали Українську, Кiмарiйську, Волинську, Слов'янську, Сарматську i Роксоланську землi, аж тодi знову привезли тiло князя Кия в город Київ. Справили тризну в дворi терема i понесли тiло на корабель. На кораблi посадили в курiнь, обтягнутий оленячими шкурами, на золочений похiдний трон. Прибрали його покiй чебрецем, любистком, шавлiєю, липою i вербою. Був мiсяць вересень, ще стояло майже лiто, але в повiтрi вже з'явилась прозорiсть.

Дарину в цей час готували, наче до шлюбу. В золотому вiнку з рiзноколiрними стьонжками в косах, вона веселилася, пила хмiльний трунок i їла найкращi страви. Двоє дiвчат невiдступно за нею ходили i виконували всi її забаганки, але разом з тим пильно стежили, щоб з нею не трапилось чогось непередбаченого. Вони роздягали її до сну i мили ноги. Перед останньою нiччю дiвчата розтерли на каменi шматки кипариса, кедра i ладану, пiдливаючи води. Потiм у лазнi обмазали цим тiстом її тiло i лице. На наступний день Дарину вимили теплою водою, i вона стала нiжною, запашною, чистою й бiлою. Вона ще була юнкою непорочною, i її тiло було прекрасне. Так вiльнонародженi тарiйськi жiнки готуються до ночi кохання, коли якийсь залюблений мужчина повiсить на її воза свою нагайку. I хоча має постiйного чоловiка, призначеного їй Сварогом, вона має право вирiшувати, чи прийняти їй на одну нiч закоханого мужа. Тому був у тарiйських чоловiкiв звичай говорити на всiх тарiйських дiтей «синку» або «доню» як признання свого вiтцiвства.

Так готували Дарину. пї вбрали у бiлу-бiлу пишно-пишно вишиту на манишцi i рукавах сорочку. Правий рукав був вишити жовтогарячими квiтами, а лiвий – синiми взорами. Зелена плахта, вишита червоними деревами, i бiлий шкiряний кептар, вишитий рiзноколiрними вовняними нитками, оторочений по краю хутром iз живота чорного бобра. На ноги взули також червонi сап'янцi, а поблiдлi щоки нарум'янили. Кругле рум'яне лице її було втомлене, але радiсне. Вона усмiхалась сонцю i спiвала пiсень.

Сонце, що вже ледь хилилось на захiд, а в його свiтлi з'явилась барва кровi, грало на хвилях, золотом скапувало з весел, вигравало на золоченiй головi i в рубiнових очах корабля, який тягнув на линвi корабель iз князем Києм в останню дорогу. I багато човнiв рiкою, а вершникiв i пiших по лiвому i по правому берегах Днiпра iшли до перевозiв, щоб пiд кiнець дня прийти на Поле поховання князiв, що було на березi Десни.

Люди стояли по цiлому полю не суцiльним натовпом, а родами, селами, вулицями, на старих могилах i доокiл по рiвнинi. А навколо свiжовикопаної кiмнати, сiней, комори i стайнi для коней стояли 33 молодi воїни-вершники у повному бойовому обладунку в золочених шоломах, i кожен тримав пiд рукою довгий спис. I витягли корабель з води, поставили на сани i потягли до могили. Волхви, побратими i ближчi родичi поралися бiля корабля. В чотири кути вiдкритої князевої кiмнати-могили увiткнули 4 жезли iз бронзовими позолоченими навершями, що зображували Корову, Жiнку-матiр, Оленя i Ведмедя. На навершях було навiшано багато бронзових дзвiночкiв, проте їхнього мелодiйного дзвону не було чути серед могутнього приглушеного гамору тисяч людей. На кораблi стало троє сивих волхвiв i одна знахарка-волхвиня: баба могутньої статури, стара, худа i сутула, запнута до брiв чорною хусткою i в чорнiй свитi. А на щоглу корабля сiла сiра ворона, i її нiхто не проганяв.

Була п'ятниця. Сонце над обрiєм набрякло кров'ю. Привели Дарину. Поставили на порiг чотирикутної дерев'яної фiгури, що зображувала пройму дверей, лутки були обгорнутi червоними стрiчками. Троє сильних мужiв пiдняли фiгуру разом з Дариною на рiвень грудей. Дарина вигукнула:

– Ось я бачу свого батька й матiр! – пї опустили, а тодi знову пiдняли. Дарина знову вигукнула: – Ось усi ранiше померлi родичi мої сидять у квiтучому саду! – пї знову опустили, а тодi знову пiдняли втретє: – Ось я бачу свого володаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, i з ним мужi i отроки, i ось вiн кличе мене, так ведiть же мене до нього!

Даринi подали курку, вона вiдрiзала їй голову i кинула на корабель. Тодi всi побратими i родичi стали попарно i заплели руки, i Дарина пiшла по руках на корабель. На її грудях пересипалося дев'ять разкiв зеленого намиста i золота коробочка, бiля якої на кiльцi висiв невеликий кинджал у шкiрянiй золоченiй пiхвi з золоченим рукiв'ям, обсипаним дiамантами на яблуку. Прийшла старша вiйськова дружина князя в повному бойовому обладунку, але пiшо, i стала доокiл могили, а волхв подав Даринi келих iз п'янким трунком, Дарина випила i почала спiвати. Тодi волхви дали їй ще один келих трунку i попiд руки пiдвели до входу в курiнь. Довго Дарина допивала той трунок, спiваючи в перервах мiж ковтками, нарештi волхвиня в чорнiй хустцi їй шепнула:

– Пора, доню!

I Дарина глянула невидющим поглядом десь понад людьми, вихопила з пiхви кинджал i поспiшно, майже не розмахуючись, вдарила ним себе в груди. I вдарили мечi плазом об щити, заспiвали жiнки веселої прощальної, а волхвиня пiдхопила Дарину, ще не встигла кров виступити з-пiд рукiв'я, швиденько завела в курiнь i уже, як нiхто не бачив, увiгнала їй пiд лiву лопатку жертовний нiж. Обгорнула її червоним покривалом, зняла корону i запнула чорну хустку, вишивану великими червоними маками, посадила бiля нiг князя Кия. пї володар сидiв i дивився вже аж на Той свiт, i двоє волхвiв узяли князя на руки, пiдтримуючи пiд плечi, i знесли в пiдземний дiм; за ним винесли Дарину, закутану в покривала, i посадили бiля князя Кия. I принесли хлiба, м'яса, вина i поставили бiля них в горщиках. Тодi волхви пiдiйшли до невеликого гурту людей i взяли пiд руки виночерпiя, тiлоохоронця i конюха, розвели по пiдземних покоях, умертвили коцом, розiклали по своїх мiсцях. Потiм розсiкли собаку i кинули бiля входу. Потiм принесли князеву зброю i поклали в коморi. Потiм загнали до поту двох коней, розсiкли мечами i вкинули в стайню, тодi привели двох корiв-первiсток, зарiзали i поклали в могилу, тодi двох молодих овечок, двоє кiз, пiвня i курку зарiзали i вкинули в могилу. Тодi перекрили могилу колодами i солом'яними матами i сипали землю жменями, шапками, возили возами i сипали, сипали, сипали, доки могила не стала вища за iншi. Потiм поставили на могилi дерев'яний образ Тар'ягна, помили руки й лиця у водах Десни i сiли справляти тризну тут же, на березi.

Через рiк, коли душа князя, попрощавшись iз Цим свiтом, мала iти на Той свiт, на луги очищення i перевтiлення, було влаштовано на могилi князя Кия годовини – тризну велику. На могилi i навколо неї постелили довжелезнi рушники, наставили страв i трункiв. Дружина князя Кия, побратими i родичi славили князя Кия, згадували походи, їли i пили. Бiля самої фiгури Тар'ягна встановили велику дубову бочку, налили її п'янким медом, i двоє поважних мужiв закликали:

Пiднесемо цю компанею Буй-туровi, який нi з одної битви не прийшов без ворожої голови, тому, хто носить найважчу пiсля князя Кия булаву i вбиває одним ударом i вершника, й коня.

Отрок, який ще не вбив жодного ворога, брав обiруч подвоєну братину i пiдносив Буй-туровi. Буй-тур брав келих-двiйнятко i проголошував: