Розділ «М. Горбовий. Стежа на Флісенталь[5]»

І хоча і решта стрільців мали велику охоту "грянути сальву", але мусіли признати свому провідникові слушність. Треба перше міркувати, [як] звідси видістатися. А якщо добре піде, то можна "грянути сальву" і на заставу на горі…

Все це відбулося дуже скоро, скорше, як тут описується. Всі були тієї думки, що гаятись не можна довго. До того вже й з полудня перейшло. Треба було завидка видістатись із ліса. Тож стали продиратися дальше снігами. Аж вийшли знову на стежку. Зразу йшли гусаком. Та під верхом післав вістун одного стрільця прослідити, чи при вогнищі нема Москалів.

За якийсь час вернув стрілець та сказав, що біля вогнища нема нікого, але воно само горить більше, як рано. Видко, що хтось є недалеко. А тут уже й надворі сутеніє.

Коротка нарада. В кожного в очах пробивається вага хвилі. Багато слів не треба. Рішення коротке: за всяку ціну перебитися до своїх. Попри вогнище йти якнайобережніше й швидко. А попри нього мусимо перейти, бо на обхід уже запізно. До того ще не знати, де стійки нової застави. Кріси під пахою готові до стрілу. Палець на язичку. На випадок великої небезпеки — всі врозтіч. Зберемося за лісом, біля шіпки, де консерву гріли.

Потім одні другим глянули у вічі, й це була наче тиха, але святочна товариська присяга. Один одному себе поручав, один одному прирікав братню поміч — мовчки.

Рушили!

Тихцем, мов нічні примари, посувалися стрільці один за одним, у відступі кількох кроків. Ні шелесту, ні віддиху не чути. І, може, були б перейшли, та стрілець Мосьондз зачерпнув із джерела при стежці води, хоча тихонько, але, що був зігрітий, не міг здержатись і кашельнув…

Моментально всі спинились — дух заперли в собі й люто поглянули на товариша: де ж така легкодушна необережність! Життя зависло на волоску. Але тихо. Тільки десь напереді, за вогнищем, зашелестіли корчі… Може, вітер? А може, звір який перебіг? Йдемо! Слух напружений, око старається пробити вечірний сумерк, рука кліщами стиснула кріс.

Вже зрівнялися з вогнищем… Минаємо… Нараз зір, як на приказ, паде наліво в корчі і, як на приказ, усі стають наче вкопані. Напроти в гущавнику, не більше десять кроків, стоїть теж ряд закаменілих постатей у довгих шинелях і смушевих шапках. Кріси з довгими багнетами, звернені на стежку… Мить — зловіща тишина… Втім, паде рівночасно:

— Кто идьоть?!

— Хто там?!

А дальше все вже блискавкою:

— Сальва! Й за дерева! — приказ Ґавалка.

Гримнуло десять стрілецьких крісів, і десять постатей скочило зі стежки за дерева. На хвилинку перед вистрілом чути ще було команду "плі!" і лоскіт крісових замків за стежкою. Та по вистрілі понеслись крики, щось гупнуло пару разів на стежку з корчів…

— Сальва! Дальше в діл! — командує Ґавалко.

Знову затріскотіли кріси, знову хтось крикнув та ще впало кілька стрілів з тамтого боку. Але стрільці відбилися вже на яких 20–30 кроків.

— Сальва! Врозтіч! — гукає вістун.

Знову із-за дерев гримнули стрілецькі вистріли.

Але й Москалі прочуняли та відповіли рясним відстрілом з кількадесять крісів! У лісі счинився такий шум, клекіт, що вже ніякої команди не було чути. Крики, стрілянина, Москалі пускаються за стрільцями, кричать над головою:

— Бросай ружьо, сукін син!