Розділ «М. Горбовий. Стежа на Флісенталь[5]»

Одержавши купу всяких важних вісток, стали ми висмикуватися знову одинцем в ярок і ярком, полем попід корчики в ліс. Мельничка дала на дорогу по хлібові та по куску солонини й сира, побажала щасливого повороту і пращала нас зі сльозами в очах.

За хвилину ми були вже в лісі, звідки перед годинкою розглядали село. Тут рішили відпочити та дещо перекусити, щоб облекшити хлібники… Для обережности зійшли пару кроків убік від стежки, посідали на звалену смереку і стали кріпитися тим, що Бог послав.

Від стежки ділила нас ялиця і ряд доволі густих смерічок, засаджених попри стежку на просторі 50–60 кроків.

Ще не встигли добре розгоститися, як нараз лісом пронеслася московська пісня:

Салавєй, салавєй, пташічка…

Раз, два, горе не біда…

У тій хвилині паде притишений приказ вістуна:

— Критись!

Кожний прилягає за смереку, стараючись зробитись якнайменшим… Кріси спрямовані на стежку поміж галуззя смереки, безпечники відчинені, дух запертий, нерви мов струни… Але рівночасно з тим кожний знає, що стріляти не можна, хіба у крайній потребі. Передчасний стріл може згубити нас усіх.

А Москалі йдуть собі, співаючи, байдужні на все. І в тямку їм не йде, що й не цілих десять кроків від стежки спрямовані на них десять ворожих крісів, а пальці стоять на язичках… Одна хвилинка — і десятьох перших паде трупом…

Саме переходять поруч. Напереді прапорщик, молодий хлопака, черти лиця виразно українські. Кількох за ним "тоже малороси". Ці саме співають. Інші щось балакають, сміються, раді, що йдуть до хати. Деякі несуть кріси в руках, деякі на плечах, дулом у діл, як кому до вподоби.

Числимо: раз, два, три, чотири і т. д. Якраз усіх є сорок один із прапорщиком. Небезпечно зачіпати. Перейшли з ліса на поле і прямують до стайні.

— Одинцем в ярок! — передає шепотом вістун.

Кожний по черзі зривається і хильцем, поміж буки ховаючись, то прилягаючи у снігу, біжить наліво в діл і скаче на замерзлий потік.

Щасливо вдалося. Тепер тільки дальше ярком в глибину ліса, і з одної халепи вимотаємося.

— Мой, Ґавалку, братчіку, — просить Маротчак, — даймо їм сальву… Бегме, що так мут тікати, що й варта буде.

— Е, що твоя сальва, — обзивається Кутерлаш. — От якби я свою машинку пустив у рух, від неї і не встид було б утікати.

— Йди до "бовту"[10] із твоєв машинков, — сердиться Маротчак[11]. І знову до вістуна звертається: — Ґавалку, братіку, най ті упрошу, даймо сальву. А ні, то най хоть я грєну зо два рази із кріса, то мені лекше буде і вони знатимуть, що ми тут були.

— Не можна, товаришу, — вспокоює вістун гарячого стрільця-Гуцулика. — Уважай, що на горі ще є стільки Москалів, як оце тут. Коли ж ми зчинимо стрілянину, то тамті ждатимуть уже напоготові. От краще стараймося звідси видістатися до сотні та передати добуті вісти, які вдалося нам зібрати.

— Ну, то най їх шляк трафит, — рішає Маротчак. — Я ше з ними дес здибаюся на вузькім…