Розділ «М. Горбовий. Стежа на Флісенталь[5]»

І були б так "натягали" Кутерлаша на всі лади, але вістун наказав іти спати, бо досвітком треба рушати в дорогу. Ще кілька жартів, ще якась порада Кутерлашові, шелест сіна, і все успокоїлось.

Чи спали? — не мож знати. Хоч перед хвилиною безжурно всі жартували, то тепер, коли кожний зарився в сіно, один одного не бачив зблизька, певно, що дехто ще довго дивився у стелю, обмірковуючи на всі лади завтрішню роботу… "А як би то краще підійти? Як би то легко висмикнутися, коли б хотіли злапати? Словом, як би то найкраще і своє зробити, та й ціло вийти з халепи". Та вкінці тепле сіно й спокій доконали свого. Поснули. Знадвору доходили притишені шепоти та скрипіт снігу під ногами. Це тихцем змінялися стійки оподалік від хати…

Досвітком, по 3-й годині, вістун Ґавалко зірвався перший. Збудив свій рій, а сам пішов у кімнату сотника по прикази.

Стрільці, призначені на стежу, хоч як тихо справлялися, все одно не висмикнулися тихцем. Заворушилося сіно, й ціла чета пробудилась. Ті, що залишались, давали поради відходячим, радили, щоб легше одягнутися, а зате набрати більше набоїв. Другі пригадували, щоб узяти бодай одну консерву або кістку консервової кави; інші — щоб за ніяку ціну не датися захопити Москалям у полон. Ці, що були в тих сторонах, переказували кланятися господарям на давніх стоянках у Флісенталю й Апнабергу. І хоча те все звичайна річ, хоч харчу і набоїв кожний мав однаково, хоч кожний мав однаковий боєвий досвід, бо всі рівночасно вирушили в поле, то у стрільцях уже таке водилося, що тим, які відходили на незнану пригоду, товариші виявляли велике співчуття й раді були хоча би й найменьшою дрібничкою чи там добрим словом допомогти. Дарма що і їх те саме завтра ждало.

Вкінці вернув ройовий Ґавалко.

— Йдемо через Лису гору до Флісенталю, — пояснив коротко завдання. — Там маємо розвідати про московські сили, придивитися, де стоять гармати, обози, чи є кіннота, чи лише піхота. Заставу на Лисій горі треба якось оминути. Так, як виходимо всі, так маємо всі вернути! Для безпеки за нами вирушить годину пізніше півсотня зі сотником. Виходити тихцем надвір!..

Коротке пращання, тихі, щирі побажання, стиск рук, і 1-й рій надворі. При стійці ще коротка виміна гасла й відгуку, і десять стрільців рушило за село, на північ, у невідоме…

Надворі темно. Густа мряка повисла на горах. Сніг повище колін. Стрільці посуваються тихцем один поруч одного, щоб не розгубитись. У мряці тяжко визнатись. Не помагає ні карта, ні компас, зате кожний здається (покладається. — Ред.) на "стрілецький нюх", який звичайно не заводить.

Йдуть мовчки, осторожно. Балують у снігах, настроживши вуха. Аж тут нараз щось забовваніло!.. Вмить, без команди, присідають усі до землі, виціливши кріси. Передній підсувається ближче до темної плями, інші із запертим віддихом, напружено, в поготівлю стежать. Очами намагаються провертіти мряку, вухами вловити кожний шелест…

Та за хвилину вертає "око" й голосить, що напереді стоїть мала шіпка, в якій добре було би з'їсти по консерві. Слідів до неї не видно.

Стежа вскакує до шіпки, затикає сіном шпари, а за хвилину горить уже мала ватра, на якій гріються консерви. Смашно заїдають хлопці, запах консервового м'яса аж лоскоче; на добавок ще й каву заварюють, натопивши води зі снігу. Кава на дальшу дорогу.

Надворі починає сіріти. Нерви вспокоїлися. Стає безжурно й весело. Починаються жарти на тему виправи. По півгодинному відпочинку стежа рушає далі. І знову кріс у руках на поготівлі, зір уп'ялений, насторожені вуха!

Напереді зарисовується темна стіна ліса. Стежа спинюється, двох іде дальше перешукати корчі та [з'ясувати], чи не помітно яких слідів. Та нема, тільки вгорі, в лісі, начеби щось гомоніло; часами немовби димом заносило… Але мряка, годі прослідити.

Починається коротка "воєнна" нарада. Кожний висказує свій здогад, міркування і вкінці стає певним, що "ми" під московською заставою. На це вказує напрям, в якому йшли, вітер, околиця. Треба тихцем завертати вліво… Завернули. Попід ліс, полем, снігами.

Нараз — стежка. Що за чудо? Звідки вона тут узялася — хто її витоптав? Коли б стрільці з інших сотень нею ходили, то були б переказали, що є стежка. Треба прослідити. Два стрільці, що належали до пластового[7] гуртка уЛьвові, розібравши справу, кажуть, що це, мабуть, селяни із Флісенталю ходять сюди по сіно. На це вказують стебла розсипаного сіна і брак на стежці слідів військових чобіт.

— Але так само могли і Москалі носити собі сіно, — каже Гуцул Маротчак, — вони ж мають "валінки", сукняні папучі, що залишають сліди бойківських постолів.

— Як би там не було, — вирішив Ґавалко, — а добре, що ми попали на стежку. Підемо нею. Може, вона якраз заведе нас до нашої цілі? Бо ж у тому напрямі й провадить вона. Рушаймо.

Рушили стежкою.

Вже досі кожний ішов чуйно, та тепер ця обережність ще подвоїлася. Стежка доказувала, що ця околиця не є безлюдна. Річ у тому, щоб знати, які це люди ходять нею. Може, вона заведе прямо ворогові в зуби? Наказів не було ніяких. Кожний стрілець "нюхом" відчував, як поводитись і що робить.

А тут мряка щораз більше продирається, розвиднюється щораз краще. Це ніби добре й погано. Можна на більшу віддаль все бачити, але й самому можна бути на оці… Стежка все догори, чимраз вище. Наперед — густий ліс. У гущу рушило двох стрільців, а взад вислано одного, стежкою до Карльсдорфу, для зв'язку з підступаючою півсотнею; решта стрільців скрилася поміж корчами.