Розділ «Р. Коваль. Як народилася ця книга»

Старшина Армії УНР Яків Гальчевський у не опублікованій ще історіософічній праці оцінював поляків як жорстоких варварів. Читаючи спогади Горбового, Ломацького, Шекерика-Дониківа про "пацифікацію" 1920 року, розумієш, що Гальчевський не перебільшував. Та й Горбовий називав польських карателів "інквізиторами", "дикунами азійськими", а Польшу — "найлютішою мачухою". Нагадаю, що 1920-й був роком українсько-польської співпраці, точніше, союзу Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського. Отака співпраця, отакі союзники…

Гуцули витримали стоїчно муки, "ніхто з них не заломався і не впав на дусі", стверджував Михайло Ломацький, який потрапив тоді до тюрми разом з Михайлом Горбовим.

Ідучи Верховинським районом, ми й не підозрювали про цю трагедію. Але вже були на порозі пізнання. В Косові, в музеї Визвольних змагань, я вперше довідався про Михайла Горбового, побачив уривок його статті "Рік 1920-й" — про трагедію Гуцульщини під польським пануванням. Хочу музеї експонувалося багато фотографій та лаконічних біографій учасників Визвольної боротьби, але в око впав саме Горбовий. Сприяла цьому екскурсовод музею Людмила Луканюк. Витягнувши десь із шухляди кілька десятків фотографій Першої світової війни, простягнула мені.

Вгадала кому показати!

Я вже багато років полюю за фотографіями Визвольної епопеї нашого народу.

— Звідки вони? — запитав із хвилюванням.

— З архіву Михайла Горбового, — відповіла пані Людмила.

— Вони десь опубліковані?

— Ні…

Це й відіграло вирішальну роль. Мене завжди до праці подвигає цілина. Там, де вже пройшлись дослідники, мені мандрувати нецікаво.

— А чому фотографії не опубліковано?

— Та я показувала кільком людям, хотіла зацікавити, а вони кажуть, що світлини не мають вартості, бо не підписані…

Розклавши реліквії на підвіконні, я взявся їх перефотографовувати. Роман Пастух делікатно нагадав мені, що вже час їхати. Він нетерпляче виходив на вулицю, повертався і знову переконував, що треба вирушати. Але я вже захопився новою темою. А волинянка Людмила Луканюк усе підсовувала мені нові й нові матеріали — фрагменти спогаду Горбового "Рік 1920-й", його лист із в'язниці до своїх вихованців-пластунів, фотографії… Сказала, що у хрещеної мами дружини Михайла Горбового, Оксани Сем'янів, зберігається його фотоархівза 1920 — 1930-ті роки…

— Його хтось публікував?

— Ні.

Отут я вже розсердився.

Як же так можна ставитися до реліквій?! На Східній Україні по дрібочці вишукуєш факти і фактики, щоб відтворити хоча б епізоди Визвольної війни українського народу, а тут таке багатство роками покривається пилом! "Ну, добре, — подумав я, — значить, наддніпрянці зроблять це".

Так і втягнувся в несподівану для себе тему… За місяць дізнався, що у голови Івано-Франківської "Просвіти" Петра Арсенича близько 20 років зберігаються неопубліковані щоденники Горбового. Ну і ну…

Я запитав його прямо:

— А чого ви досі їх не опублікували?