Розділ «ДОДАТОК ДОРАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ»

Територія сучасної Молдови займає дуже важливе місце: це своєрідний міст між Європою та Азією. Тому вона перетворилася на арену багатьох війн римлян, гунів, татар, турків, німців, румунів, росіян та інших народів. У XIII ст. землі між Карпатами і Чорним морем стали частиною Монгольської імперії. У XIV ст. вона занепала. В середині 1340 р. угорці розбили золотоординське військо. Землі в басейні ріки Молдова (західна частина майбутньої молдавської держави) опинилися під владою угорських королів. Уперше як незалежна держава "Земля молдавська" датується документом від 1359 р., коли в результаті повстання проти угорського панування націй землі почало існувати самостійне Молдавське князівство на чолі з Богданом І (в історичних документах того часу його назвали Мол-до-Валахія). Протягом наступних шести століть Молдова переживала різні етапи історії своєї державності, коли вона втрачалася і відновлювалася, коли входила до складу інших держав і союзів та виходила з них.

Господар Петро III Арон у 1455 р. був змушений погодитися на сплату данини турецькому султанові. Однак його скинув Стефан III Великий (Штефан чел Маре), національний герой Молдови. Він правив з 1457 до 1504 р. Створивши мережу фортець і прикордонних укріплень, він у 1473 р. відмовився від сплачування данини. Султан, який забажав підкорити Штефана силою, зазнав у 1475 р. поразки. Штефан III провів майже 40 битв і з більшості вийшов переможцем. Суверенітет Молдови завойовувався у війнах із турецькими яничарами, угорськими і польськими королівськими військами, з військом кримського хана. Однак, незважаючи на зусилля славетного правителя, після його смерті послаблене внутрішніми чварами Молдавське князівство у XVI ст. завоювали турки. Під владою Османської імперії Молдова перебувала 300 років. Протягом XVI—XVII ст, на молдавському престолі змінилося майже 50 господарів. Серед них були і такі, які наважувалися стати на бій за відновлення незалежності. Нову спробу об'єднати молдавські землі здійснив господар Валахії Міхай Хоробрий, проте успіх був нетривалий.

Поразки Туреччини у війнах з Росією ХУЛІ—XIX ст. сприяли послабленню залежності Молдавії і Валахії від османів. З часом вони одержали спочатку автономію в середині Османської імперії, а у 1878 р. — повну державну незалежність.

У 1812 р. за умовами Бухарестського мирного договору після чергової російсько-турецької війни (1806—1812 рр.) східна частина Молдавії між Дністром і Прутом відійшла до царської Росії, отримавши назву Бессарабія. Тобто це було відособлене від Молдавського князівства географічне утворення.

Під час першої російської революції 1905—1907 рр. на молдавських землях спалахували селянські заворушення, демонстрації у містах, що призводили до збройних сутичок із поліцією. Почали висуватися вимоги стосовно шкільного навчання рідною мовою, видання газет тощо. Під час Першої світової війни, коли значна частина чоловіків була мобілізована до армії, сільське господарство почало занепадати. Це призвело до зростання невдоволення селян, активізації селянського руху.

У жовтні 1917 утворилася Рада країни і проголошено автономію Молдавії. 2 грудня того самого року Рада проголосила Бессарабію Молдавською Демократичною Республікою, а 24 січня 1918 р. — її незалежність. За погодженням з Радою країни на її територію 27 березня вступили румунські війська. Спроби встановити радянську владу успіху не мали. Більшовицький уряд не визнавав цього захоплення.

Інша частина молдавських земель — на східному березі Дністра — стала основою створення 12 жовтня 1924 р. Молдавської Автономної Республіки у складі Радянської України. У 1940 р. за Пактом Ріббентропа — Молотова Бессарабія була приєднана до СРСР. 28 червня Румунія вивела свої війська й адміністрацію з Бессарабії та Північної Буковини. Об'єднані Молдавська Автономна Республіка і Бессарабія утворили Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. Під час Другої світової війни протягом кількох років територія республіки була частиною Румунії, але після війни вона знову стала частиною Радянського Союзу. У свою чергу, радянський уряд перекроїв республіку, віддавши південні й північні частини Україні, а Придністров'я — теперішній Молдові.

Росія

У 1147 р. у літописах уперше згадується слово "Москва" за часів правління владимиро-суздальського князя Юрія Долгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише у ХПТ ст. Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми роками того століття. У XIII ст. також відбувається становлення російського етносу за рахунок асиміляції північнослов'янськими племенами племен угро-фінських.

Родоначальником династії московських князів став молодший син Олександра Невського — Данило. Це удільне князівство було одним з найменших: до нього належали околиці Москви радіусом 40 км. Проте вже при Данилі Олександровичі у почалося територіальне збільшення: у 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, у 1302 р. за заповітом бездітного князя оволодів Переяславом. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ і все життя боровся за оволодіння Великим князівством Владимирським, але в одній із сутичок загинув. Після його смерті у 1327 р. князем став його брат Іван Данилович на прізвисько Калита, який перетворив Москву на духовний центр Північно-Східної Русі та одержав ханський ярлик на велике княжіння від Золотої Орди.

Звільнитися від татаро-монгольської влади вдалося за правління Івана ІІІ (1462—1505 рр.), який відмовився платити данину Орді, а ординські війська не наважилися атакувати військо Московського князівства (Стояння на Угрі 1480 р.). Іван ІП значно розширив московські володіння, приєднавши до них суздальсько-нижньогородські, ярославські й в'ятські землі, Перм, Ростовське і Тверське князівства. Він також відвоював у Литви частину руських земель, підкорив Новгородську республіку. У1485 р. Іван III, зберігаючи титул Великого князя Московського, став іменуватися Государем всієї Русі. За часів Василя ІП (1505—1533 рр.) до складу Московської держави увійшли Псков, Смоленськ, Рязанська земля.

Іван IV Грозний (1533—1584 рр.) вінчався на царство й іменувався царем. При ньому були завойовані Казанське й Астраханське ханства, Чувашія, Башкирія, Ногайська Орда. Загони козаків під орудою Єрмака почали просуватися углиб Сибірського ханства, яке врешті-решт теж було включено до складу Московії.

Після смерті Івана Грозного настала смуга Смутного часу, коли позиції російської держави значно послабли. Справа дійшла до того, що поляки взяли Москву. Проте народне ополчення під керівництвом К. Мініна і Д. Пожарського у 1612 р. вигнало польських загарбників. У 1613 р. Земський собор обрав на царський престол Михайла Федоровича Романова, який започаткував нову династію, що правила до 1917 р.

Значне посилення російської держави відбулося за царювання Петра І (1689—1725 рр.), який проголосив її імперією. Росія значно зросла територіально: Прибалтика, частина Фінляндії з Виборгом, західний берег Каспійського моря. Столицю було перенесено до Петербурга, закладеного за наказом царя у 1703 р. Після його смерті настав час палацевих переворотів, після якого трон посіла цариця Катерина П (1762—1796 рр.), яка багато зробила для зміцнення абсолютизму в Росії. В цей період у результаті війн з Османською імперією були приєднані Кримське ханство, землі між Дністром і Бугом. Після поділів Польщі — Західні Україна та Білорусь, частина Литви і Курляндія.

На початок XIX ст. Російська імперія стала найбільшою державою світу. Під час війн зі Швецією, Туреччиною та Персією вона приєднала до себе Фінляндію, майже все Закавказзя. Взявши участь у війнах проти Наполеона, а потім у придушенні революційно-демократичних і визвольних революцій у Центральній і Східній Європі, Росія перетворилася на "жандарма Європи". В середині країни зберігалися старі порядки, особливо гальмівну роль у її розвитку відігравало поміщицьке землеволодіння та кріпацтво. Імперія все більше й більше відставала у розвитку від європейських країн. Свідченням її послаблення стала поразка у Кримській війні (1853—1856 рр.), яку вона програла Великій Британії, Франції і Туреччині.

Перетворення і реформи почалися в Росії за правління Олександра П (1855—1881 рр.) зі скасування кріпосного права у 1861 р. Вони певною мірою сприяли капіталістичному поступу країни. На початок XX ст. за основними показниками розвитку вона увійшла до п'ятірки країн-лідерів, проте значно відстаючи від перших чотирьох. Продовжувалася ЇЇ територіальна експансія. У другій половині XIX ст. така доля не минула Бухарське і Хівинське ханства, на території яких було утворене Туркестанське генерал-губернаторство.

Проте чимало внутрішніх проблем не тільки не розв'язувалися, а й загострювалися. Поразка у російсько-японській війні 1904—1905 рр. призвела до першої революції 1905— 1907 рр. Під час неї почався перехід до конституційної монархії: у 1905 р. було запроваджено Державну Думу, з'явилися легальні політичні партії. Почалося здійснення Столипінських реформ, насамперед аграрної. Однак можливості мирного еволюційного розвитку не були реалізовані. На заваді стала Перша світова війна. Під час Лютневої революції 1917 р. було повалено самодержавство. Восени того самого року до влади у Петрограді, а пізніше по всій території колишньої Російської імперії прийшли більшовики. їм на сім десятиріч вдалося здійснити "друге видання Російської імперії" під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Таджикистан

На території Таджикистану в першій половині І тис. до н. е. існувала держава Бактрія. Її з часом підкорили перські Ахеменіди, яких у IV ст. до н. е. переміг Александр Македонський і включив до своєї імперії. Його імперія існувала нетривалий час. Після його смерті у 323 р. до н. е. її швидко поділили між собою діадохи Александра (воєначальники, які оголосили себе спадкоємцями). Бактрія увійшла у царство Селевкідів — нащадків Селевка. З Ш ст. до н. е. територія сучасного Таджикистану входила до складу Греко-Бактрійського, а потім Кушанського царств, зазнала нашестя ефталітів, тюрків.

УIX—X ст. землі Таджикистану входили до складу держави Саманідів. Самарканд і Бухара вважалися на той час найбільшими центрами розвитку ремесла і торгівлі, а також науки, літератури і мистецтва. У той час завершувалося формування таджицької народності. УХ—XIII ст. територія, заселена таджиками, входила до складу багатьох держав Середньої Азії: Газневідів, Караханідів, Гуридів, Каракитаїв та ін. У XIII ст. її територію завоювали монголи, які принесли багато руйнувань і смертей. У XIV ст. Таджикистан опинився у складі величезної держави Тимура, а у XV ст. — у володіннях його спадкоємців — Тимурідів. З діяльністю онука Тимура — Улугбека, який правив у другій половині XV ст., пов'язаний розквіт науки і культури, особливо у Самарканді та Гераті. У XVI ст. територію сучасного Таджикистану захопили узбеки, вона увійшла до держави Шейбанідів зі столицею у Бухарі. У той період утворилися Бухарське і Хівинське ханства, а пізніше — Кокандське ханство. Ханства постійно ворогували, вели між собою війни. Таджики жили головним чином у Бухарському і Кокандському ханствах.