Розділ «АЗЕРБАЙДЖАН»

Згідно з офіційною статистикою, у 1989 р. Азербайджан був однією з найбідніших республік колишнього Радянського Союзу. Його громадяни мали дуже низький середній прибуток (135 крб. порівняно з загальносоюзним 182 крб.), а у 34 % населення не було навіть і тієї суми. Проте офіційна статистика не віддзеркалювала реальний стан справ. Населення Азербайджану історично тяжіє до торгового підприємництва, що навіть за умов соціалістичної економіки з її одвічним дефіцитом дало змогу азербайджанцям практично монополізувати деякі ринки СРСР. Уже на середину 1970-х років азербайджанські виробники і торговці квітами контролювали 80 % радянського квіткового ринку. Прибутки від цього у 1980-х роках обчислювалися мільярдами. На такій основі в Азербайджані сформувався стабільний прошарок підприємців.

Іншим значним джерелом прибутків було широкомасштабне окозамилювання при виробництві бавовнику і винограду-Не маючи можливості виконувати нереальні плани, керівник колгоспів, радгоспів і відповідних районів або здавали продукцію "на папері", або закуповували в інших республіках. Преміальні за "перевиконання планів" не тільки покривали витрати на закупівлю бавовни, наприклад в Узбекистані, а й приносили значні прибутки махінаторам. Тобто реальний сукупний прибуток жителів Азербайджану набагато перевищував офіційні показники. Надходження спрямовували або у будівництво, або у тіньову економіку. Не випадково Баку вважався одним із центрів такої економіки в Радянському Союзі. Тому, коли у 1987 р. у СРСР приватна підприємницька діяльність була частково дозволена, більша частина капіталів випливла на поверхню. Основною сферою їх прикладання, як і раніше, залишалася торгівля.

У результаті у 1987—1991 рр. в Азербайджані спостерігався справжній підприємницький бум. Ця обставина, а також багаті запаси сировини, насамперед нафти, наявність висококваліфікованих місцевих кадрів і діяльність відносно розвинених галузей важкої промисловості після розпаду СРСР у грудні 1991 р. давали надію на покращення життя в республіці.

Однак можливість одержувати значні за радянськими мірками прибутки мала для населення Азербайджану і негативні наслідки, адже більша частина населення, за деякими даними майже 70 %, брала участь у придбанні та витрачанні коштів від тіньової економіки. Люди звикли заробляти більше, ніж виробляти. Але після розвалу СРСР і внаслідок наступного розриву господарських зв'язків між колишніми його частинами зруйнувалася й колишня система прибутків.

У країні ніколи не було сильного дисидентського руху. У 1985—1987 рр. тут почали з'являтися перші товариства і клуби з вивчення та переосмислення історії й культури азербайджанського народу. На їх основі у 1987—1989 рр. створювалися численні політичні організації, головною з яких став Народний Фронт Азербайджану. Як і в інших радянських республіках, на цьому етапі політичні організації Азербайджану поділялися на прокомуністичні та їхніх противників.

Серед пострадянських нових незалежних держав в Азербайджані відбулося найбільше державних переворотів і заколотів, зумовлених боротьбою різних політичних сил. Демократичні процеси, які започаткувала перебудова, дали змогу Народному Фронтові Азербайджану значно активізувати свою діяльність: ініціювати страйковий рух, організувати силовий тиск на владні структури республіки. Напруження посилилося, коли 20 лютого 1988 р. сесія Ради народних депутатів Нагірнокарабаської автономної області, де більшість була вірменами, звернулася до Верховної Ради СРСР з проханням передати НКАО Вірменії. На початку грудня в Баку почалися вірменські погроми. Через три дні після того, як вони закінчилися і вірменське населення евакуювалося, у Баку були введені війська під приводом захисту вірменів. У місті розпочалися бої між ними та загонами Народного Фронту, знищення структур якого було справжньою метою. Саме тоді в СРСР з'явилися слова "незаконні збройні формування".

Прем'єр-міністр Аяз Муталібов - перший секретар ЦК республіканської компартії

У січні 1990р. одразу після Бакинського кровопролиття першим секретарем ЦК республіканської компартії став прем'єр-міністр Аяз Муталібов, якому вдалося деякий час контролювати ситуацію в республіці. У травні того самого року його обрали президентом країни. 30 серпня 1991 р. Азербайджан оголосив про свою незалежність від СРСР. Компартія Азербайджану заявила про вихід зі складу КПРС, а потім і зовсім була розпущена. 8 вересня президентство А. Муталібова підтверджено виборами. 18 жовтня прийняли конституційний акт про державну незалежність Азербайджану. 29 грудня 1991 р. відбувся референдум: 95 % громадян, які взяли у ньому участь, схвально поставилися до встановлення власної держави.

У перші роки незалежності Азербайджан переживав період політичної нестабільності. її посилював збройний конфлікт із Вірменією через Нагірний Карабах і зростаючий тиск з боку опозиційного Народного Фронту. На противагу Верховній Раді, де переважали комуністи, опозиція сформувала паралельний орган — Національну раду.

У січні 1992 р. А. Муталібов спробував розпочати перетворення, зокрема лібералізацію цін. Проте після масової розправи над азербайджанськими мешканцями у Ходжалі (Нагірний Карабах) під тиском опозиції 6 березня 1992 р. він мав піти у відставку. Виконувачем обов'язків став обраний напередодні голова ВР, ректор медичного інституту Якуб Мамедов. Тимчасовий президент Я. Мамедов призначив новий уряд і зажадав від Верховної Ради надзвичайних повноважень для створення національної армії у складі 20 тис. військовослужбовців. На середину березня того року в азербайджанському війську нараховувалося лише 500 осіб. Гострою була проблема офіцерських кадрів — етнічних азербайджанців. Тому, як і в Грузії, неформальні напіввійськові групи відігравали головну роль у військових зусиллях Азербайджану. Найбільш відомим з усіх азербайджанських командирів ополченців був "полковник" Сурет Гусейнов. Велику частку бюджету спрямовували на мілітарні цілі, а також на утримування сотень тисяч біженців.

У Національній Раді на рівних правах брали участь представники уряду й опозиції, їх представник навіть зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Однак вже 14 травня 1992 р. Верховна Рада знов обрала А. Муталібова президентом. Він негайно запровадив надзвичайний стан у Баку, розпустив Національну раду і звільнив міністра внутрішніх справ. Народний Фронт відповів на ці дії збройним виступом, унаслідок якого через 4 дні А. Муталібов був скинутий. Він став єдиним лідером держави СНД, якого двічі усували з посади. Національна рада розпустила Верховну Раду, сформувала коаліційний уряд, призначила тимчасовим головою держави Icy Гамбара (один з керівників Народного Фронту Азербайджану, новий спікер Верховної Ради) і проголосила проведення нових президентських виборів.

Кандидат Народного Фронту Абульфаз Ельчибей

Г. Алієв - президент в результаті нових всенародних виборів

Правління Народного Фронту — націонал-демократів — завершилося. У серпні 1993р. усунення А. Ельчибея було схвалено на референдумі (90 % голосів), а в жовтні Г. Алієв став президентом в результаті нових всенародних виборів. У країні панував хаос. Сподівання населення на покращення життя не виправдалися. Значна його частина, особливо старше покоління, усвідомивши неможливість швидкого переходу до капіталістичного ринкового господарства, почало тужити за радянськими достатком, порядком і стабільністю 70-х років. Саме їхні настрої сприяли тому, що Г. Алієв і колишня номенклатурна еліта повернулися до влади. Новий президент поводився відверто авторитарно, йому вдалося стабілізувати політичне життя в країні. Невдовзі після його приходу до влади встановили цензуру преси радянського зразка, яку пізніше не послабили. Як НФА, так і комуністична партія були відсторонені від реєстрації на виборах 1995 р. На парламентських виборах у 1995 р. і надалі лідером стала його партія — "Ені Азербайджан" ("Новий Азербайджан"), заснована у 1992 р. Вона, по суті, — маскування мереж патронажу, на якому насправді ґрунтується алієвський режим.

Г. Алієв перетворився на повновладного правителя. Саме він спрямовував політичне життя в країні, визначав, хто буде депутатом у парламенті, які партії потрібні республіці та ін. Власне, відбувся перехід від авторитаризму до абсолютизму. І Г. Алієв міг з повним правом, як колись французький король Людовік XIV, сказати: "Держава — це Я". Разом з тим із приходом Г. Алієва у суспільстві знову відродилася клановість. Таке явище в Азербайджані має глибокі історичні корені. Проте поняття "клан" не завжди означає приналежність до певної сім'ї, а передбачає формування груп, об'єднаних поняттям "земляцтво". З цього не випливає, що належність до клану обов'язково визначається фактом народження у тому чи іншому регіоні Азербайджану. Для людини у клані достатньо мати батьків, які народилися у відповідній місцевості. Г. Алієв заклав основи панування свого нахічеванського клану ще у 1970-х роках. У 80-х роках цей клан встановив контроль над Азербайджаном. Проте як тільки Г. Алієв у 1987 р. був у Москві відсторонений від влади, клан втратив практично всі провідні позиції в Азербайджані. Інші угруповання, насамперед карабаські й бакинські, спробували його розгромити.

З поверненням Г. Алієва за принципом клановості почали формувати кадрову політику. Оточення президента, центральна влада республіки і навіть багато ü' місцевих структур на 70—80 % складалися і складаються з представників нахічеванського клану. Його фінансова база колосальна: він контролює практично всі сфери господарського життя Азербайджану, передусім нафту, митницю, зовнішньоекономічну діяльність, банки та ін. До осені 1995 р. цей клан оформився й політично — навколо головної правлячої партії "Ені Азербайджан". З іншого боку, за винятком деяких ключових посад, усі інші, як правило, продаються і купуються. Кожна з посад має свою "тіньову" ціну — від кількох сотень тисяч до мільйонів доларів. Фактично в країні відроджена система "кормління", що діяла у середньовічній Росії, коли цар призначав на місця чиновників без матеріального утримання, і ті посади мали "годувати себе", тобто грабувати своїх підлеглих. В Азербайджані сформувалася диктатура нахічеванського клану, який встановив тотальний контроль над країною. Нині є всі підстави оцінювати Азербайджан як кланову державу.

З приходом до влади Г. Алієва Азербайджан вступив до економічного співтовариства СНД. З 1 січня 1994 р. ввели нову грошову одиницю — манат. Проте ситуація залишалася дуже складною: у 1994 р. криза в економіці досягла найвищої точки. У банківській сфері панував хаос. Інфляція становила в середньому 34 % на місяць, інколи переростала у гіперінфляцію (500 % на місяць). Різко знизився життєвий рівень населення. Мінімальна заробітна плата на той час становила 2 тис. манатів, тобто приблизно 2 дол., тоді як прожитковий мінімум — 45 тис. манатів (45 дол.) у середньому на одну людину. Понад 90 % населення перебувало за межею бідності.

Затягувати економічні реформи було вже небезпечно, оскільки виникла загроза існуванню Азербайджану як незалежної держави. Нарешті після підписання у вересні 1994 р. "нафтового" контракту уряд Азербайджану під тиском МВФ на початку 1995 р., тобто пізніше, ніж у більшості нових незалежних держав, почав здійснювати реформи. Протягом 1995 р. уряд дотримувався політики жорсткого кредитно-грошового регулювання, рекомендованої МВФ. У результаті до початку 1996 р. вдалося взяти під контроль інфляцію, що знизилася до 4—6 % на місяць, і стабілізувати курс маната. Однак ВВП у 1995 р. скоротився на 38 %. Зовнішня заборгованість збільшилася у 6 разів, а внутрішня дорівнювала подвійному ВВП.

У 1996 р. розпочався процес так званої малої приватизації: без оповіщення громадськості майже 6500 підприємств торгівлі й побуту за заниженими цінами передали у власність представникам місцевої влади. Преса одразу назвала таку приватизацію "номенклатурною".