Розділ «РЕСПУБЛІКИ ЗАКАВКАЗЗЯ»

Після розпаду СРСР і утворення незалежних закавказьких республік — Вірменії, Азербайджану і Грузії — усі вони пройшли через найтяжчу економічну кризу, відчувши наслідки громадянських війн, політико-етнічних конфліктів, припинення звичних економічних зв'язків. До середини 1990-х років становище почало поступово стабілізуватися. В усіх трьох державах відбулися парламентські і президентські вибори. Основу їхньої виконавчої влади становлять президенти, які спираються на "партії влади", що мають парламентську більшість і особливий, ненормальний вплив та авторитет. Говорячи про "партії влади", слід мати на увазі, що це не формально правлячі пропрезидентські партії, а часто й неоформлене об'єднання людей і структур, допущених до владної вертикалі.

Певний час більшість коментарів стосовно політичного розвитку Закавказзя акцентувала домінування націоналістичних проблем. Вважалося, що найуспішнішими політиками і політичними партіями є ті, які можуть переконати електорат у тому" що вони найбільш ефективно відстоюватимуть його національний інтерес, порівняно з вимогами інших національностей.

Тому уявлення про Закавказзя складалося насамперед із конфліктів у Нагірному Карабасі, Південній Осетії та Абхазії.

Проте націоналістичні рухи, що виникли у трьох закавказьких республіках наприкінці 1980-х років, пережили зміну свого характеру після приходу до влади. На першому етапі вони прагнули мобілізувати масову підтримку своїх програм, які передбачали зовсім новий політичний і соціальний порядок. На другому вони виявилися зайнятими зміцненням своєї влади. Це, крім використання компромісів стосовно радикальних ідей їхньої первісної програми, також посилює боротьбу між групами у керівництві того чи іншого руху за контроль над ресурсами.

Після 1995 р. політична влада у трьох республіках виявила багато рис другого етапу консолідації режимів. Однією з найважливіших складових було встановлення державної монополії на засоби примусу на території країни. Цей процес виявився дуже складним. Адже вихід на передній план етнічних конфліктів на першому етапі політичного розвитку супроводжувався дисперсією державної влади до різних неформальних груп — типово напіввійськових організацій, пов'язаних з організованою злочинністю. Початковий етап консолідації режимів у Закавказзі характеризується боротьбою між політичним керівництвом і цими "мафіями".

Ціною у такій боротьбі є контроль над державним апаратом, що дає доступ до більшості, якщо не до всіх, ресурсів закавказьких республік. Адже держава може укладати контракти з іноземними компаніями на експлуатацію природних ресурсів, надавати ліцензії на зовнішню торгівлю, діяти як одержувач іноземної фінансової допомоги. Вона також контролює податкову систему і внутрішню торгівлю тощо. Контроль над міністерствами й урядовими агентствами дає широкі можливості для здійснення патронажу. Як правило, середньомісячна заробітна плата чиновників у всіх закавказьких республіках була дуже низькою, навіть нижчою, ніж офіційний прожитковий мінімум. Тобто мовчки передбачалося, що урядові чиновники доповнюватимуть свої прибутки хабарями. Тому, замість того, аби виплачувати більшу заробітну плату, державні діячі високого рангу віддають перевагу найманню такого штату, який залежав би від них і підтримав би у боротьбі проти політичних опонентів. Тобто, крім надання широких можливостей особистого збагачення, контроль над державним бюджетом є важливим інструментом для тих політичних груп, котрі прагнуть підтримувати свої позиції проти суперників.

У міру того, як режим консолідується, політичні групи обмежуються мобілізацією невеликої групи своїх прихильників, які вже займають впливові політичні й економічні позиції. Така політична боротьба зміцнює авторитарні тенденції через слабкість громадянського суспільства, корумпованість правової системи та особливо відсутність сильного середнього класу.

Консолідація режиму — необхідна умова демократії. Якщо режим не може забезпечити основних гарантій особистої безпеки своїх громадян і створити бюрократію, яка функціонує відповідно до послідовних правил, то не може бути питання про демократичні вибори. Проте у Закавказзі ті політики і політичні рухи, котрі були найуспішнішими у консолідації нових режимів, виявилися найменш успішними у здійсненні демократизації.

Від інших пострадянських республік закавказькі відрізняються надзвичайними станами, з якими вони стикалися ще до здобуття незалежності, а також боротьбою за придушення напіввійськових організацій. Встановивши контроль над прибутковими природними ресурсами і виконанням програм приватизації, а також зміцнивши вплив на ресурси примусу ("силові структури"), політичне керівництво, навіть перебуваючи у скрутному становищі, має потужні стимули і засоби маніпулювання демократичним процесом, аби залишитися при владі. Приклад історії нових незалежних держав ще раз підтверджує тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку, появою незалежного середнього класу і демократизацією.

Внутрішні та зовнішні проблеми трьох закавказьких республік мають як деякі спільні риси, так і відмінності, зумовлені характером влади, прийнятими керівництвом економічними і соціальними програмами, їхньою зовнішньою орієнтацією. Розпад СРСР і утворення незалежних закавказьких республік призвели до суттєвої зміни їхнього геополітичного становища. У зовнішньополітичній орієнтації закавказькі держави, які втратили через відсутність транспортних шляхів через зони політико-етнічних конфліктів російські ринки, все більше схиляються в бік географічно близьких їм країн Близького і Середнього Сходу. В рази зростає товарообіг між Азербайджаном і Туреччиною, Туреччиною і Грузією, одним з головних зовнішньоторгових партнерів Вірменії став Іран.

Ще однією особливістю Кавказу є висока "конфліктогенність" регіону, закладена у його природі, вона триває принаймні декілька століть. Поділені за етнічними, релігійними та іншими ознаками кавказькі народи, по суті, ніколи не жили в абсолютному мирі і злагоді. За роки радянської влади ці конфлікти були приглушені, проте зовсім вони не зникли і при першій нагоді обернулися вибухами, людськими жертвами, взаємними звинуваченнями та, нарешті, багаторічною напруженістю, країна перебувала у стані "ані війни, ані миру". Тому треба розуміти, що повного миру і спокою тут не буде ще дуже довго. Ситуація погіршується характерним для регіону низьким рівнем політичної культури і високим рівнем мілітаризовавості населення. В особистому користуванні населення має дуже багато зброї, і ще не відійшли у минуле традиції кревної помсти.

Окрім усього іншого, слід пам'ятати, що у світі є регіони, такі як Близький і Середній Схід, Кавказ та ін., які викликають підвищену увагу тих держав, що борються за світову гегемонію. Сполучені Штати Америки мають на меті підтримати створення "Балтійсько-Чорноморського альянсу" з колишніх республік СРСР, який має бути поза сферою російського впливу і забезпечувати стратегічне стримування Росії на західному напрямі. Вірменія, Азербайджан і Грузія входять до цього регіону, тому і зрозуміла зростаюча увага Заходу до цих країн. Росія ж звикла вважати цей регіон зоною виключно власних інтересів. Після вступу до НАТО держав Балтії вона негативно ставиться до будь-яких розмов стосовно вступу інших незалежних держав до цієї організації, оскільки їй не подобається перспектива "життя в оточеній фортеці".

Регіони Близького і Середнього Сходу, а також Кавказ є або джерелами сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв, які постійно зменшуються, або перехрестям вже існуючих і майбутніх міжнародних комунікацій. Вони, як правило, нестабільні і роздираються міжнаціональними конфліктами. Кавказ знаходиться на стику геополітичних інтересів багатьох міжнародних сил" передусім США, Азербайджану, Туреччини, Грузії, з одного боку, Росії, Вірменії та Ірану — з іншого. Закавказзя має виключно важливе розташування: територія держав, розміщених між Чорним і Каспійським морями, — найкоротший транспортний, насамперед трубопровідний, коридор із Центральної Азії до Європи. Саме тому вважається, що той, хто контролюватиме територію Азербайджану, Вірменії та Грузії, одержить доступ до практично ще не освоєних природних багатств басейну Каспійського моря і Середньої Азії. Тобто цінність російської нафти зменшилася б і не було 6 такої сильної залежності від неї. На Кавказі з 1992 р. почалася трубопровідна геополітична війна, яка охопила весь регіон. V межах цієї війни Нагірно-Карабаський конфлікттим інструментом, за допомогою якого можна створити нову геополітичну карту Закавказзя, змінивши державні кордони Вірменії та Азербайджану. Врегулювання цього конфлікту дало б змогу запустити проекти зі створення нафто- і газопровідних комунікацій напряму і зробити Вірменію транзитною країною. Тому битва за Вірменію тільки починається.

Нагірнокарабаська Республіка

Щоб розуміти ситуацію на Закавказзі, дуже важливо з'ясувати проблему Нагірного Карабаху. Нагірнокарабаська Республіка (НКР) — держава, яка виникла у процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) — національно-державного утворення у державній структурі СРСР і Шаумянського району, населеного вірменами. Столиця — Степанакерт. НКР була проголошена 2 вересня 1991 р.

Нагірний Карабах розташований на північному сході Вірменського нагір'я, здавна його вважали однією з провінцій історичної Вірменії. У 1805 р. ця територія разом із величезними районами Східного Закавказзя перейшла до Російської імперії. Після ЇЇ розвалу Нагірний Карабах у 1918—1920 рр. перетворився на арену жорстокої боротьби між Республікою Вірменія та Азербайджанською демократичною республікою, яка від моменту свого створення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя й у своєму прагненні не цуралася влаштовувати масові вірменські погроми. Через це Азербайджанській демократичній республіці у 1920 р. було відмовлено у прийнятті до Ліги Націй. Тоді ж остання до остаточного врегулювання конфлікту визнала Нагірний Карабах спірною територією, з чим погодилися всі втягнені до нього сторони, серед них і Азербайджан.

Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося запровадженням нових політичних порядків. На територію Нагірного Карабаху були введені підрозділи Червоної Армії. Радянський Азербайджан задекларував відмову від зазіхань на цю територію. На основі угод між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія у червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії надрукували не тільки у місцевій пресі, айв азербайджанській. Цей акт вітала як Ліга Націй, так і радянський Уряд.

Проте незабаром більшовицьке керівництво змінило своє ставлення до карабаського питання. У контексті сприяння "світовій комуністичній революції", в якій Туреччині відводилася роль "смолоскипа революції на Сході", Москва змінює своє ставлення до етнічно спорідненого Туреччині Азербайджану і до проблеми "спірних територій", зокрема Нагірного Карабаху. Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює претензії на цей район. У 1921 р. під безпосереднім тиском з боку Й. Сталіна Нагірний Карабах насильно забрали у Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії з широкими правами у складі Азербайджанської PCP. Нагірний Карабах було роздроблено: на одній його частині було сформовано автономію, а решту розчинили в адміністративних районах Азербайджану таким чином, аби ліквідувати фізичний та географічний зв'язки між вірменською автономією та Вірменією. Протягом десятиріч штучно стримували соціально-економічний і культурний розвиток вірменського населення, систематично порушували його права, ображали національні почуття, свідомо паплюжили і руйнували стародавні пам'ятки, послідовно здійснювали політику виживання вірмен з їхніх споконвічних земель з метою вселення туди азербайджанців. У результаті у Нагірному Карабасі систематично відбувалося скорочення вірменського населення: у 1921 р. воно становило 94,4 %, у 1926 р. — 89,2, у 1959 р. — 84,4, у 1970 р. — 80,5, у 1979 р. — 75,9, у 1989 р. — 75 %.

Таким чином, карабаську проблему не розв'язали, а заморозили на понад 70 років. Вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталася з петиціями до центральної влади у Москві, вимагаючи анулювати рішення 1921 р. і розглянути можливість передачі цього району до складу Вірменії.