Розділ «ПРИЧИНИ КРАХУ СРСР»

Особливістю історичного розвитку Російської імперії, як би її не називали, було те, що поштовх до реформ або революцій йшов не знизу, з периферії, а згори — з центру. Так сталося і в середині 1980-х років. Ініціатором став обраний на квітневому Пленумі ЦК КПРС Генеральним Секретарем М. Горбачов. Процес реформування соціалістичної системи в СРСР одержав назву "перебудова". За умов неможливості перебудувати радянський лад вона призвела до його краху. Розвалився і Радянський Союз. Це сталося насамперед через те, що він за сутністю був продовженням Російської імперії. Національні проблеми не розв'язувалися, а приховувалися під вивісками "дружби братніх народів" і "творення нової історичної спільноти — радянського народу". Проте навіть "нове мислення" не дало змоги молодому реформаторові усвідомити усю складність ситуації в національному питанні. З іншого боку, проголошені М. Горбачовим демократизація і гласність дали нові імпульси активізації національним рухам.

Перебудова почалася в умовах глибокої кризи, що посилила соціально-економічні негаразди, загальне зубожіння народів. Спад економіки призвів до зменшення ресурсів і зростання конкуренції за них між республіками і в середині республік. Значні екологічні спустошення, зумовлені індустріалізацією у радянському стилі, громадяни республік сприймали як результати керівництва Москви. Особливого значення набули катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції у 1986 р., екологічні лиха "Полігонстану" — Казахстану, де постійно випробовували різноманітні види зброї (від ядерної до хімічної), та інших республік. Втрачали значення старі ідеологічні догми, що спричинило глибоке психологічне потрясіння. Додавалися руйнування старих політичних структур, розкол і боротьба політичних сил стосовно національно-державного устрою своїх народів. За умов гласності почали більше акцентуватися культурно-мовні проблеми.

Одним із провідних напрямів своєї діяльності М. Горбачов визначив покращення керівних кадрів, боротьбу з тими, хто "ганьбив високе звання комуніста". У грудні 1986 р. було замінено корумпованого першого секретаря компартії Казахстану Дінмухамеда Кунаєва, який був також членом Політбюро ЦК КПРС. На його місце призначили чесного, але приїжджого росіянина. У республіці почалися масові безпорядки, що відбувалися під гаслами заперечення домінування росіян. У результаті М. Горбачову довелося фактично відступити: на це місце було призначено другого секретаря ЦК компартії Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Проте відомості про події у Казахстані сприяли формуванню в інших народів переконання, що вони теж могли б висунути свої вимоги.

У 1988 р. вибухнули гострі суперечності, пов'язані з Нагірним Карабахом — вірменським анклавом в Азербайджані. Цю область, населення якої на 80 % становили вірмени, у 1923 р. Й, Сталін передав Азербайджану. В умовах перебудови вірмени вирішили виправити ситуацію — подали клопотання про зміну статусу. Коли воно було відхилено, почалися масові мітинги і демонстрації під гаслами відокремлення від Азербайджану і приєднання до Вірменії Нагірно-Карабахської автономної області. Азербайджанці прореагували дуже жорстко: вірменські погроми, примусове вигнання, криваве введення військ до Баку, партизанська війна, економічна блокада.

Москва, не бажаючи змінювати кордони і побоюючись реакції на такі події в інших республіках, стала на шлях вичікування. Випробовувалися різні схеми надання Карабаху обмеженого спеціального статусу, але вони провалилися. В результаті серед вірменів посилилися антирадянські настрої і міцнішало бажання до незалежності. В Азербайджані на основі прагнення повернути собі Нагірний Карабах був створений Народний Фронт. Оскільки Москва не могла задовольнити жодну зі сторін, обидві республіки вирішили розібратися з проблемою самі. Протягом 1989 р. вони вели між собою маломасштабну війну.

У тому самому році етнічні конфлікти поширилися і в інших регіонах Кавказу. Піднявся рух за відокремлення від Грузії Абхазької автономної Республіки (створеної Й. Сталіним з метою зменшення розмірів і сили Грузії). У відповідь спостерігалося посилення грузинського націоналізму, що поступово переніс свою ворожість з абхазців на свого потенційного гаранта — радянський центр. 9 квітня 1989 р. обурений натовп вийшов на демонстрацію у Тбілісі, виступаючи за незалежність Грузії. Місцева влада була налякана і за мовчазною згодою Москви військові розігнали мітинг, замість зброї використовуючи саперні лопатки. 16 осіб, здебільшого жінок, убили на головному майдані столиці республіки (за іншими джерелами, загинуло понад 100 осіб). Отже, протягом 1988—1989 рр. усі три кавказькі республіки вийшли за межі перебудови у напрямку до розпаду СРСР.

Національно-визвольний рух у 1988 р. охопив прибалтійські народи. їхні Народні Фронти виступали за демократичні перетворення, господарську самостійність і мовно-культурну автономію. Особливою вимогою було припинення подальшого вселення росіян до Прибалтики. Подальшій активізації сприяла дискусія стосовно правомірності включення Естонії, Латвії та Литви до складу Радянського Союзу. Саме в той час було порушено питання про секретні протоколи пакту Ріббентропа-Молотова 1939 р. На порядок денний було поставлено вимогу про відновлення незалежності цих держав. Естонія стала першою республікою, яка восени 1988 р. проголосила свій суверенітет, у розумінні верховенства республіканських законів над союзними. На початку 1989 р. усі три фронти відкрито вимагали офіційної денонсації договору 1939 р., вважаючи, що це призведе до здобуття незалежності.

Литовська комуністична партія відокремилася від союзної компартії в грудні 1989 р. Бажаючи не допустити розколу рядів партії, у січні 1990 р. на переговори з місцевим керівництвом до Вільнюса приїхав М. Горбачов. Туди ж з усієї республіки прибули понад 250 тис. громадян, які хотіли продемонструвати свою підтримку ідеї незалежності. Аргументи Генерального Секретаря про важливість інтегрованості республіканської економіки у союзну заради інтересів Литви не знаходили підтримки. У лютому національно-визвольний рух "Саюдіс" виграв вибори. Було створено нову Верховну Раду, або Сейм, яка обрала лідера "Саюдіса" Вітаутаса Ландсбергіса президентом. 11 березня 1990 р. проголошено незалежність країни. Центральна влада організувала проти Литви економічну блокаду, припинила постачати туди газ. У січні 1991 р. у Вільнюсі мало місце зіткнення радянських військ із прибічниками незалежності республіки: під час військової операції із захвату будівлі литовського телебачення загинуло 16 осіб.

Парад суверенітетів

22 січня Борис Єльцин рішуче засудив застосування сили у Прибалтиці, Цей політичний діяч для більшості співвітчизників тоді став харизматичною особистістю. Його лідерство, боротьба проти М. Горбачова і комуністичного диктату, починаючи з літа 1990 р., відіграли роль каталізатора для розвалу радянської системи. У травні 1990 р. Б. Єльцина обрали головою Президії нової Верховної Ради Російської Федерації. Він переконав парламент проголосувати 8 червня за декларацію про суверенітет Росії як засіб передачі влади від центру їй та іншим республікам. Протягом наступних тижнів усі вони ухвалили подібні декларації. Цей період одержав назву "парад суверенітетів" 12 червня 1991 р. на перших всенародних виборах президента РРФСР вже у першому турі з 57,3 % голосів виборців переміг головний опонент М. Горбачова. Перемога Б. Єльцина також означала поразку комуністичної партії, зі спаду якої протягом попередніх п'яти років люди масово виходили.

В Україні піднесенню визвольного руху, особливо на Західній Україні, сприяли прибалтійські події, особливо дискусія навколо радянсько-німецького договору 1939 р. Було організовано "Рух", на якому спочатку порушувалися переважно мовно-культурні проблеми. До того ж не так швидко можна було підняти населення східної та південної частин України. У білорусів вже у 1988 р. національний рух набув суттєвого значення. Приводом цих процесів стало відкриття масових поховань жертв сталінських репресій.

У Середній Азії національні та ісламські рухи залишалися прихованими, а ініціатива національного звільнення йшла від керівних кадрів. Проте у цьому регіоні було зав'язано чимало гострих міжетнічних протиріч. Вони вилилися у криваві сутички між киргизами й узбеками, погроми у Ферганській долині депортованих сюди Й. Сталіним турок-месхетинців, конфлікти у Таджикистані. Національні рухи, що охопили у 1988—1990 рр. майже усі етнічні групи СРСР, були пов'язані з низкою інших конфліктів, які накопичувалися протягом тривалого часу і врешті-решт призвели до краху Радянського Союзу.

Особливо резонансним став страйк шахтарів, передусім вугільних басейнів Донбасу, Кузбасу і Воркути, що розпочався 1 березня 1991 р. Приводом стало різке збільшення — у два — п'ять разів — цін на споживчі товари. Шахтарі вимагали не тільки збільшення заробітної плати, а й відставки М. Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств і організацій, їх вимоги підтримали сотні трудових колективів, які приєдналися до страйкарів у містах країни. Зокрема, тільки у Білорусії їх чисельність у квітні становила понад мільйон.

Союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося зберегти єдність республік. У листопаді 1990 р. він мав проект нового союзного договору замість документів 1922 р. Пропонувалося змінити назву країни на Союз Суверенних Радянських Республік. Але за суттю реальна влада зберігалася за центром. Цей проект не підтримали республіки. Тоді 17 березня 1991 р. за ініціативою М. Горбачова проводиться референдум про збереження СРСР як "Оновленої федерації суверенних республік". Твердження було сформульовано невизначено, і йому було важко заперечувати. Грузія, Вірменія, Молдова, Латвія, Литва та Естонія відмовилися брати участь у референдумі. Більшість учасників (взяли участь дев'ять республік) висловилися на користь збереження Союзу: 76 % — "за", приблизно 22 % — "проти".

23 квітня 1991 р. М. Горбачов, який представляв союзний центр, і керівник дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан, Таджикистан, Азербайджан) підписали документ, відомий як "Заява 9 + 1". У цьому документі декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута згода була найважливішою умовою припинення конфлікту між головою Верховної Ради Росії Б. Єльциним, який очолював табір реформаторів, і президентом СРСР М. Горбачовим, який прагнув зберегти рівновагу між реформаторами і консерваторами, додержуватися інтересів центру перед зростаючими вимогами республік. Укладання нового союзного договору призначили на 20 серпня 1991 р.

Політична й економічна ситуації в країні надто погіршилася. Під приводом її поліпшення група консервативно налаштованих керівників партії і держави спробувала здійснити державний переворот, аби поставити хрест на реформах і повернутися до сталінських моделей. 19—21 серпня владу намагався взяти Державний комітет із надзвичайного стану. До Москви, а також інших великих міст, включаючи і Київ, були стягнуті військові частини. Проте з самого початку путчисти зіткнулися з масовим опором громадян. У Москві його очолив Б. Єльцин, 19 серпня він видав указ, відповідно до якого декрети ДКНС були заборонені на території Росії. Після невдалої спроби заколотників захопити будинок уряду в Москві в ніч з 20 на 21 серпня стало зрозуміло, що їхня поразка неминуча. 21 серпня комітет припинив свою діяльність.

Крах путчу став потужним каталізатором розпаду СРСР. Республіки, які на той час ще залишалися у складі СРСР, почали проголошувати незалежність. 24 серпня Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України. Цей процес завершився всеукраїнським референдумом 1 грудня, на якому 90,3 % учасників висловилися за незалежність України. Деякі аналітики вважають, що саме це фактично припинило існування СРСР. 8 грудня президенти Росії, України і Білорусі, зібравшись у Біловезькій Пущі, констатували, що "Радянський Союз більше не існує". Вони проголосили утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх держав колишнього СРСР. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті (куди, як і в Білорусь, М. Горбачова не запросили) до СНД приєдналися ще вісім республік, підтвердивши тим самим завершення існування СРСР. До складу СНД не увійшли країни Балтії та Грузія. М. Горбачову не залишилось нічого іншого, ніж у телевізійному зверненні 25 грудня оголосити про припинення виконання ним функцій президента СРСР у зв'язку зі зникненням самої держави. В той самий день в 19 год. 38 хв. на головній вежі Кремля червоний радянський прапор був спущений, а російський триколор піднятий. Росія оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу.

Дехто і досі вважає, що в усьому винні три лідери слов'янських республік, які зібралися у грудні 1991 р. у Біловезькій Пущі, домовилися між собою і розвалили велику державу. Дата, місце, діячі могли бути іншими. Але загальні результати — історичні й політичні — були вже незворотні. Крах Союзу Радянських Соціалістичних Республік зумовлений сукупністю взаємодіючих факторів.

Багатонаціональна імперія залишалася міцною, поки економіка могла підтримувати сильну централізовану державу. Понад 70 років у СРСР функціонувала радянська модель економіки, яка врешті-решт виявила свою неспроможність і прийшла до стану глибокої кризи. Цю модель можна визначити як модель неринкової, командно-адміністративної економіки, економіки тоталітарної держави із суперцентралізованим управлінням згори до низу, що замінила собою традиційні горизонтальні ринкові зв'язки. Для неї характерні: