Розділ «КРАЇНИ БАЛТІЇ»

У радянські часи їх називали "прибалтійські республіки", і багато хто плутав, яка столиця у кожної з них, адже їх сприймали як єдине утворення. Прибалтику називали "радянським зарубіжжям", і таке відчуття було у кожного радянського громадянина, хто туди приїздив. Союзні кінематографісти знімали там фільми про справжній "закордон", а прибалтійські актори грали у фільмах про Велику Британію або Америку.

У наш час вважається безтактністю розглядати країни Балтії — Латвію, Литву та Естонію — як ідентичні країни. їхні мови, етнічна належність та релігії суттєво відрізняються, так само, як обсяг і характер економік. Хоча зазвичай як у минулому, так і нині вони мають багато спільного. Три народи завжди ментально відчували себе частиною західної цивілізації. Значну роль, як і в інших народів, відігравала релігія. Прихильників протестантизму, а саме лютеранської церкви, в прибалтійських країнах, особливо в Естонії та Латвії, було і залишається більше, ніж на всій території колишнього Радянського Союзу. В Литві основною релігією є католицизм. Тому й відрізняється ментальність цих народів від ментальності сусідніх слов'ян.

Особливо слід відзначити, що протягом століть такі нечисленні народи зуміли зберегти самобутність у той час, коли їх країни мали незалежність трохи більше, ніж півстоліття. За останні п'ять століть держави Балтії входили до складу імперій своїх більш великих сусідів: Швеції, Данії, Німеччини, Польщі та Росії. Проте ці країни вижили, не кажучи вже про становлення їх як сучасних життєздатних держав.

Завдяки Росії їх об'єднує більше, ніж роз'єднує. Саме проти російського домінування вони виступили в авангарді боротьби за розвалення СРСР. Прибалти завжди позиціонували себе як чужинців серед радянських людей, що зумовлено багатьма причинами: від того, яким шляхом вони входили до складу "Союзу непорушного республік вільних" (фактична анексія за секретними протоколами пакту Ріббентропа — Молотова), до справжніх складностей в опануванні російською мовою і неспішності характеру, який не сприяв горінню ентузіазму виконувати настанови КПРС

Прибалти першими поставили під сумнів непорушність радянської імперії, наголошуючи на тому, що були "окуповані Радами" всупереч їхньому бажанню. Саме там вперше з'явилися національні фронти, мета котрих полягала у виборюванні незалежності й поверненні до Заходу. Прибалти найбільш послідовно рушили шляхом до незалежності. Бони були переконані у нежиттєздатності соціалізму, налаштовані на демократію і ринкову економіку, які обрали ще у 1918 р. Обраний поступ було насильно обірвано у 1940 р. і зупинено на 50 років. Тепер висувалася мета повернути колись обрані орієнтири і втілити їх у життя.

Країни Балтії, кожна окремо територіально, є дуже невеликими — за площею кожна з них дорівнює в середньому площі двох областей України; населення кожної — менше, ніж населення одного Києва. Проте на відміну від значно більших і багатших радянських республік вони не зазнали таких руйнівних наслідків у результаті переходу до незалежності. їхній досвід показує, що невеликі країни легше реформувати. Через досить нетривалий час там відбулося суттєве поліпшення політичного і соціально-економічного клімату.

Країни Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрали західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація. Велике значення для успішного початку і перебігу реформування мала національна самосвідомість і непохитна впевненість у необхідності незалежної держави. На відміну від Росії та України, у країнах Балтії через певні економічні, соціальні, психологічні і правові причини не сформувалися потужні фінансово-політичні групи або олігархії. їхня політична еліта лобіювала і розробляла загальнонаціональні проекти, у тому числі пов'язані з підвищенням рівня життя та європейським вибором. У цьому використали ті можливості, що існували у республік.

Стартові умови наприкінці 1980-х — початку 1990-х років були досить сприятливими. Насамперед, колись аграрні країни, які не мали природних ресурсів, окрім малородючих земель і лісів, за часів радянської влади зазнали індустріалізації. Традиційно в основі їхніх економік лежали торгівля, рибальство і сільське господарство. Після закінчення Другої світової війни тут побудували підприємства нафтопереробки, машинобудівної, електронної, легкої та харчової промисловостей, які на момент початку дезінтеграції СРСР переоснастили новітнім обладнанням. Оскільки ці країни мали незначний промисловий досвід, були відсутні сировина, енергія та робоча сила відповідної кваліфікації, все це йшло з інших республік Радянського Союзу, насамперед із Росії. Відповідно туди вивозилася готова продукція, тобто проблем зі збутом не існувало.

Естонія, Литва і Латвія, так само як і Росія, Україна, Молдова, Казахстан і Киргизстан, використали модель "шокової терапії". Для неї характерне намагання швидко адміністративними методами зруйнувати командно-адміністративну систему і запровадити ринкову економіку. При застосуванні цієї терапії здійснюється прискорена корпоратизація державної власності. Ринкові реформи перетворюються на самоціль. Суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. Намагання радикально та якнайшвидше реформувати економіку і суспільство призвело до руйнування командно-адміністративної системи управління і планування, глибокої економічної кризи (спад виробництва, гіперінфляція, зубожіння населення та ін.). Але застосування такої моделі мало різні наслідки для нових незалежних держав, які її використали. В одних її називали "шоком без терапії", в інших це справді стало терапією.

Шокова терапія

У країнах Балтії програми "шокової терапії" виражали інтелектуальну і політичну готовність до монетаристського світогляду разом із готовністю радикально покінчити з минулим. Це було щось на зразок страховки проти будь-якої спокуси шукати третій шлях — ринковий соціалізм. Уряди прибалтійських республік виключали будь-які думки про повернення до минулого і скористалися політичною та соціальною злагодою, щоб застосувати рішучі заходи, які одразу знизять рівень життя, разом із обіцянками швидкого відновлення.

Справді, з самого початку в економіці відбувся глибокий спад. Випуск продукції різко скоротився. У сільському господарстві протягом 1991—1992 рр. були практично знищені колгоспи. Були прийняті закони про реституцію, тобто про повернення власності, насамперед землі. Проте не виникло потреби насильно впроваджувати фермерство. Прибалти згадали довоєнні часи і легко повернулися до хутірського способу життя. Незважаючи на незрівнянно гірші ґрунти, ніж в Україні, місцеві селяни нині одержують у середньому вищі врожаї, ніж українські на своїх чорноземах. Розумне використання сільськогосподарських угідь і висока культура праці плюс добре налагоджена система переробки агропродукції дали змогу досить швидко наповнити місцеві магазини продуктами харчування власного виробництва.

Взявши на озброєння західноєвропейську модель соціально-економічного розвитку, Естонія, Латвія та Литва за успішністю економічного розвитку випередили інші пострадянські республіки. Прибалтійський досвід підтверджує, що в цілому швидкий розвиток підприємництва і ринкової економіки приносить великі переваги багатьом країнам, які перебували під владою комуністів до кінця 1980-х років. У країнах Балтії ринкова економіка і політична демократія "працюють" успішно. Своїм досвідом вони підтверджують висновок, який випливає з історії XX — початку XXI ст.: міра розвитку демократії у тій чи іншій країні залежить від того, наскільки успішно розвивається її економіка, і від того, наскільки глибоко вкорінилася західна, насамперед європейська культура.

Окремі кроки економічної реформи у Прибалтиці, а саме створення і розвиток індивідуальних підприємств і кооперативів, почалися ще за радянських часів, особливо за умов горбачовських спроб економічних перетворень. Та лише відновлення незалежності дало політичну та економічну основу глибоким економічних зрушенням, водночас стимулюючи більш швидке і радикальне перетворення господарства. Вже у 1990— 1991 рр. прибалти усвідомили й на практиці відчули, що їхні зусилля зміцнити національну незалежність не спиратимуться на усю повноту господарських зв'язків зі Сходом, насамперед на вигідні, майже дармові ціни на енергоресурси. Внаслідок різкого підвищення цін на них у 1991—1993 рр. багато прибалтійських підприємств виявилися боржниками, що дало можливість звільнитися від неефективного, енергомісткого виробництва і швидко пристосуватися до цін світового ринку. Проблему розв'язав приватний бізнес — встановили зв'язки на інших напрямках, і проблему було пом'якшено. Проте прибалтійські республіки і досі сильно залежать від імпорту енергоресурсів і чутливо реагують на зміну зовнішньоекономічного середовища.

Одна з головних особливостей економічних трансформацій Прибалтики полягала у тому, що чітко визначили мету — "повернення до Європи". Це призвело насамперед до розвитку вельми ліберального режиму торгівлі із західними країнами. З іншого боку, потрібно було зруйнувати радянську структуру промисловості, яка в середині кожної з союзних республік, прибалтійських теж, не виступала повністю національною структурою. Вона мала "провінційний" рівень і як частина народногосподарського комплексу СРСР повністю підпорядковувалася його інтересам. Діяла ускладнена й заплутана система поділу праці, інтеграції та кооперації, коли окремі деталі устаткування, яке випускалося, наприклад у Латвії, везли з уральських підприємств, а комплектуючі з Прибалтики відправляли на заводи України та ін. До того ж промисловий комплекс кожної республіки не базувався на власних ресурсах. Через це після розвалу Радянського Союзу промисловість національних республік зазнала дуже сильних ударів з усіма наслідками не тільки економічного, а й соціального планів.

Проте республіки Балтії за досить нетривалий час спромоглися перетворитися з повністю закритих економік на яскравий приклад швидкої дерегуляції та торгової лібералізації. Також вражала створена за короткий термін і ефективно функціонуюча юридична система, що відповідала ринковим умовам. Треба особливо підкреслити законослухняність населення, що пояснюється його ментальністю, на яку сильний вплив мало західне християнство. Прибалти з високою дисциплінованістю виконували прийняті рішення. Пунктуальність і надійність були однією з причин того, що сюди з більшою впевненістю вкладали кошти іноземні інвестори. Звичайно, це не єдина причина. Велике значення має стабільність економічної й політичної ситуації, низький рівень корумпованості. Іноземних інвесторів також вабить зручне геополітичне розташування, безпосередня близькість до величезного ринку Росії, порівняно низькі податки, ліберальна торгівля, добре розвинена транспортна інфраструктура, дешева і достатньо кваліфікована робоча сила. Наприклад, там найнижчі в Європейському Союзі мінімальна і середня оплата праці — 114 і 301 євро на місяць (станом на 2005 р.). Водночас тривалість робочого тижня становить 40 год. (для порівняння: у Франції — 35 год., у Німеччині — 35,9). Середня вартість людино-години у Латвії, наприклад, більше ніж у 6 разів нижча, ніж у Німеччині. Усе це належить до переваг у конкуренції умов господарювання. Звичайно, не обійшлося без спекуляцій на "російській загрозі", проте факт залишається фактом: рівень іноземної економічної допомоги та інвестицій у країни Балтії не можна порівняти з жодною іншою пострадянською республікою. Найбільші інвестори прибалтійських країн — Німеччина, Швеція та США.

Приплив іноземного капіталу також підвищує рівень культури бізнесу, адже інвестиції надходять із країн із розвиненими традиціями. Цивілізоване підприємницьке середовище, чесна конкуренція є необхідними умовами для діяльності іноземного бізнесу. 1995 р. у Прибалтиці був роком переходу від періоду "гарячих грошей" до загальноприйнятих нормальних відносин у бізнесі. Такий рух до нормальної і чесної конкуренції у середовищі підприємців також відіграв позитивну роль у зміцненні стабільності місцевої економіки. Дедалі важче стало приховувати прибутки, працювати з подвійною бухгалтерією, платити заробітну плату в конвертах. Усвідомивши, що величина пенсії залежить від розміру сплаченого соціального податку, співробітники дедалі активніше почали впливати на роботодавця, вимагаючи вказувати всю заробітну плату. Приховування прибутку позначається на одержанні банківського кредиту, оскільки підприємство вважається нерентабельним та ін.

Дуже уважно прибалти вивчають і використовують світовий досвід, що також дало свої результати. Вони спиралися на рекомендації Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку та інших установ. Проте іноді важко оцінити однозначно іноземні "поради". Зокрема, у грудні 2007 р. литовський парламент під тиском США прийняв поправки до закону про електронний зв'язок. Відтепер кожного литовця автоматично прослуховують спецслужби. Це зробили "заради боротьби з тероризмом", знайти який у Литві дуже проблематично.

На першому етапі незалежності та реформ гостро постало кадрове питання. Серед тих людей, які прийшли до влади, чимало було переконаних в автоматизмі змін на краще. Висунувши гасло "Не залишимо жодного комуніста при владі!", вони сильно послабили менеджмент у всіх галузях, оскільки за радянських часів керівником міг бути лише член КПРС. До таких керівників, серед яких було більшість національно свідомих і лояльних до нової влади людей, виявлялася тотальна недовіра, що вилилося у масові звільнення. Особливо це стосувалося державних службовців. До того ж, після 1945 р. значна частина управлінців і фахівців були етнічними росіянами, які масово приїздили до Прибалтики. На початку 1990-х років десятки тисяч російськомовних фахівців різного рівня, не бажаючи шукати собі місце за нових умов, просто виїхали з кожної республіки, насамперед до Росії. Серед них більшість мала фах енергетиків, транспортників, будівельників, металістів. До того ж почався масовий відплив спеціалістів на Захід. Вчені, медики, працівники сервісу охоче їхали за кордон, причому прибалтів серед них була абсолютна більшість. Зі вступом країн Балтії до Євросоюзу посилився відплив робітників на Захід, де вища заробітна плата. Ціни на батьківщині підвищилися, на старих місцях працювати стало невигідно. Задля заповнення "неприбуткових" робочих місць стали активно залучати заробітчан із пострадянських республік.