Розділ «БІЛОРУСЬ»

Білорусь випадає із загальних тенденцій, що мали і мають місце на терені європейських посткомуністичних країн. Зокрема, вона стала наочним доказом оборотності демократичних процесів. Разом із деякими іншими пострадянськими утвореннями, такими як Росія або Туркменістан, країна демонструє можливість історичної інволюції, тобто зворотного розвитку.

В СРСР не було республіки, менш готової, насамперед — культурно і психологічно — до незалежності, ніж Білорусія, на яку розвал Радянського Союзу, незалежність, демократія і необхідність переходу до ринку буквально "впали з неба". Це було не очікувано, оскільки навіть не висували питання про створення незалежної держави. З усіх "титульних" народів радянських республік білоруси мали найнерозвиненішу національну свідомість. Лише невелика їх чисельність відчувала себе народом, що відрізняється від росіян. Населення повною мірою відчуло на собі всі катаклізми історії СРСР: кожен п'ятий житель Білорусії був репресований у 1937—1941 рр., кожен четвертий загинув у період німецько-фашистської окупації, кожний третій був опромінений в результаті аварії на

Чорнобильській АЕС (70 % радіації від вибуху 26 квітня 1986 р. віднесено атмосферними потоками у тому напрямку). Разом із тим радянська влада чимало дала Білорусі.

Якщо в середині 1980-х років система в цілому вичерпалася, то в Білорусії — "найбільш радянській з усіх радянських республік" — вона ще мала певний запас міцності І могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Білорусія була однією з найрозвиненіших республік і немовби вітриною радянської влади. Досить успішно розвивалася економіка. Після війни спорудили чимало підприємств машино- і приладобудування. Достатньо сказати, що 30 % електронно-обчислювальної техніки і 23 % радіопромислової апаратури усього СРСР випускалося саме тут. Білорусія в Союзі була "складальним цехом", тобто тут випускалося чимало кінцевої продукції із сировини та напівфабрикатів, що надходили з різних куточків держави. Разом із тим вона більше, ніж інші республіки, була інтегрована в єдину економічну систему. Рівень сільськогосподарського виробництва був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м'яса і молока на душу населення республіка майже досягла показників європейських держав. Продукти харчування постачалися власному населенню у такій кількості, про яку не могла й мріяти більшість радянських громадян. Загалом, у повоєнний період відбулося різке зростання добробуту, освіченості і тривалості життя. За рівнем національного доходу на душу населення Білорусія посідала перше місце у Радянському Союзі.

Вищий, ніж в інших республіках, рівень життя визначався не тільки кількісно, а й якісно. Не було корупції, як у Москві, Закавказзі або Середній Азії. Білоруська номенклатура намагалася на практиці втілювати в життя офіційно задекларовану мету та засади КПРС. Не випадково Микита Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусія першою прийде до комунізму. Люди щиро вірили у справедливість влади. їм був притаманний радянський патріотизм.

Від початку горбачовської перебудови Білорусія показала себе суспільством більш консервативним, ніж інші республіки, таким, що накопичило значно менший антирадянський потенціал. Слід сказати, що у політичному житті Білорусії зовсім не брали участь дисиденти — їх майже не було (єдиний відомий дисидент, якого ув'язнили, — Михайло Кукобака). Білоруське суспільство було не готове до реформ, навіть горбачовських. І досі більшість білорусів вважає, що демократію і ринок їм штучно привнесли із Заходу через його агентів і тут насильницьки намагалися впровадити. У людей — психологічне відторгнення нових форм суспільного устрою.

Пробудження громадської активності в Білорусії почалося з різного роду товариств і клубів, зайнятих екологічними і культурними проблемами (особливо популярна була тема охорони пам'яток старовини). 2 грудня 1987 р. ці клуби здійснили першу масову акцію — День пам'яті білоруських діячів культури, знищених у роки сталінського терору. Початком "відкритого" політичного життя вважається літо 1988 р., коли у газеті білоруських літераторів "ЛіМ" була надрукована стаття археологів Зенона Позняка і Євгена Шмигальова "Куропати: дорога смерті". В ній ішлося про урочище під Мінськом, що стало місцем масових страт, здійснених НКВС. У липні 1988 р. у Куропатах відбувся масовий мітинг, де вперше пролунали заклики організувати свій "Народний Фронт на підтримку перебудови" за зразком вже створеного Народного Фронту Естонії.

19 жовтня 1988 р. у Мінську в Будинку кіно відбулися збори інтелігенції, на яких було засновано товариство "Мартиролог" і створено Оргкомітет білоруського Народного Фронту (БНФ). До його складу увійшли З. Позняк і декілька відомих діячів еліти інтелігенції: В. Биков, О. Трусов, М. Ткачов та ін. Фронт став відомим, коли організував мітинг-реквієм ЗО жовтня 1988 р. у Куропатах, який розігнали сили міліції та внутрішніх військ, що спричинило протести за межами Білорусії.

БНФ — перша масова громадсько-політична організація, опозиційна правлячій КПБ/КПРС. Білоруська партійна верхівка зустріла його вкрай агресивно. Через протидії влади перший установчий з'їзд БНФ відбувся у липні 1989 р. у Вільнюсі за запрошенням литовського "Саюдіса". Головою білоруського Фронту обрали Зенона Позняка. Головною метою БНФ проголосили перетворення Білорусії на нормальну незалежну національну європейську демократичну державу, яка входила б до європейських структур. З часом маска "підтримки перебудови" відкидається. На конференції БНФ ЗО червня — 1 липня 1990 p. у Мінську приймається Декларація про державну незалежність Білорусії, в якій від Верховної Ради вимагається денонсувати Союзний договір 1922 р. і не укладати новий. Також висувається вимога "підтвердити незалежність Білорусії згідно з Третьою уставною Грамотою Ради БНР від 25 березня 1918 p.".

27 липня 1990 р. Верховна Рада БРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет Білоруської PCP. У ній проголошувалося верховенство на території республіки білоруських Конституції та законів. Таким чином було покладено початок політичній самостійності Білорусії. Хоча на референдумі 17 березня 1991 р. 82,6 % населення республіки проголосувало за збереження СРСР.

Незалежність їй приніс провал московського "серпневого путчу", підтриманого білоруською партійною верхівкою, яка після цього перебувала у стані жаху та повної деморалізації. БНФ одразу категорично засудив заколот ДКНС у Москві і 20 серпня організував мітинг протесту на площі Леніна (нині Незалежності). Після поразки путчу під тиском Фронту повністю розгублений парламент обрав своїм головою замість Михайла Дементея, який скомпрометував себе підтримкою путчу, Станіслава Шушкевича (вченого-радіофізика, академіка). Верховна Рада "призупинила" діяльність компартії, а також надала Декларації про державний суверенітет статус конституційного закону.

19 вересня під тиском БНФ позачергова сесія Верховної Ради БРСР прийняла рішення змінити назву республіки й іменуватися "Республіка Білорусь" або "Білорусь". Ухвалили також Закони "Про державний прапор РБ" і "Про державний герб РБ". Колишній прапор замінений на біло-червоно-білий, що був символом Білоруської Народної Республіки 1918 р. Новим гербом став історичний герб Великого Князівства Литовського "Пагоня".

8 грудня 1991 p. С. Шушкевич від імені Білорусі підписав Біловезькі угоди, згідно з якими припинили існування СРСР і Білорусь стала повністю незалежною державою. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада РБ ратифікувала Угоду.

Якщо інші народи ставали незалежними, принісши на вівтар свободи великі жертви, пройшовши тривалий шлях національно-визвольної боротьби, білоруський народ здобуття незалежності вважав "подарунком долі", та, як виявилося, від нього не всі раділи. Білорусь було буквально "виштовхнуто" у незалежність всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Проте остання швидко зорієнтувалася. Якщо в деяких постсоціалістичних країнах колишню керівну еліту усунули від влади, у Білорусі партійно-державна номенклатура залишилася при владі. "Партія влади" лише змінила свою керівну структуру (місце ЦК КПБ посіла Рада Міністрів тощо). Новій-старій владі важко було пристосуватися до умов, що змінювалися. Керуючись інстинктом самозбереження, вона відмовилася від комуністичних догм і підтримала ідеї політичної демократії та ринку. Реформи були підмінені "прихватизацією". Відбулися обуржуазнення номенклатури, об'єднання чиновників і підприємців.

Все це відбувалося на тлі загальної системної кризи, погіршення ситуації в країні. На початку 1992 р. у промисловості все відчутніше падали обсяги виробництва. Значний удар завдало зростання цін на енергоносії, внаслідок чого збільшилася собівартість білоруської продукції, виникли труднощі зі збутом. Внаслідок руйнування господарських зв'язків з іншими республіками, які теж переживали тяжкі часи, білоруську економіку почало лихоманити. Протягом 1991—1995 рр. валовий внутрішній продукт скоротився на 37 %, обсяг капітальних вкладень — вдвічі. Кількість збиткових підприємств наприкінці 1996 р., за офіційними даними, становила понад 25 %. Негативні явища посилювалися у кредитно-фінансовій сфері. Зростали ціни на споживчому ринку: тільки у 1992 р. ціни на товари та послуги збільшилися в 11 разів. Загрозливих обсягів досягла інфляція. Шляхом емісії вводилася все більша кількість грошей, не забезпечених товарами. Падіння виробництва призвело до безробіття. Різко погіршився рівень життя населення, що посилило соціальну напруженість. Загальну негативну ситуацію ускладнювало і те, що з 1993 р. вперше за весь мирний період історії Білорусі почалася депопуляція її населення (за той рік її чисельність зменшилася на 11 тис. осіб).

Як реакція на всі зазначені процеси почали зростати протестні настрої у суспільстві. Парадоксально, але незадоволення спрямувалося проти самої незалежності. Вона прийшла іззовні, викликавши шок. Роздратування зростало від білорусизації, коли намагалися примусити білорусів розмовляти забутою рідною мовою, а також від демократії та ринкових умов, що сприймалися як "наступ капіталізму". Загальним настроєм стає "Назад до СРСР!".

Білоруська опозиція, зосереджена навколо Народного Фронту, не змогла налагодити стосунки з Верховною Радою. її інтелігентний голова С. Шушкевич не знайшов спільної мови з радикально налаштованим лідером Фронту З. Лозняком, а також керівником комуністів М. Калякіним. У республіці замість конструктивної державотворчої роботи почалося "з'ясовування відносин". С. Шушкевич, який раніше виконував функції своєрідного "буфера" і посередника між "партією влади" і демократами, був замінений на посаді голови Верховної Ради фігурою суто номенклатурною — Мечиславом Грибом. Для остаточного закріплення своєї влади білоруська номенклатура вирішує запровадити посаду президента. До того ж введення цієї посади здавалося їй запорукою виправлення ситуації, яка на той час характеризувалася високою інфляцією та падінням виробництва, що сприймалося як неефективність радянської системи управління. На посаді президента номенклатура вже бачила свого ставленика — прем'єр-міністра В'ячеслава Кебича. 15 березня 1994 р. новий спікер парламенту М. Гриб підписав Конституцію незалежної Білорусі. Основний закон передбачав упровадження посади президента країни з дуже широким колом повноважень.

Був даний старт президентській кампанії. Аби встигнути до відпускного сезону, як виняток, порушили щойно прийнятий Закон про президента, скоротивши термін підготовки і проведення виборів. Вибори 1994 р. були унікальні, адже Білорусь залишалася єдиною державою в Європі, де при владі перебувало керівництво, обране ще за часів комуністичного режиму. Змінилася епоха, а тут час зупинився. Враховуючи значні повноваження президента, у цих виборах йшлося про "вибір Білорусі", тобто про модель її державності, вектор розвитку і зовнішньополітичну орієнтацію. До того ж вибори президента стали першим у білоруській історії актом дійсно самостійного і вільного народного волевиявлення.

Кандидатами у президенти були зареєстровані: