Розділ «ДОДАТОК ДОРАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ»

Грузія

У НІ тис. до н. е. на території Грузії мешкала картвельська етнічна група, яка була основою державотворчих процесів. У І ст. до н. е. римські легіони під командуванням Помпея Великого встановили у Колхіді владу Риму і змусили Картлі підписати з ним договори. Приблизно у 330 р. н. е. у Картлі введено християнство. З IV ст. посилюється наступ Сасанідів і у 523 р. Картлійське царство підкорено Персією. У 562 р. Колхідське царство приєднано до Візантійської імперії. Пізніше до неї відійшло і Картлі. З середини VII до IX ст. значну частину грузинських земель захопили араби. Однак під керівництвом Вах-танга І Гаргасала іранський наступ був відбитий. У УШ—X ст. формуються великі князівства — Картлі, Кахеті, Бреті, Тао-Кларджетське царство, а також Абхазьке князівство. Подальша боротьба між окремими князівствами у середині X ст. завершилася об'єднанням грузинських земель у єдину державу на чолі з Багратом III (його нащадки Багратіди правили Грузіт єю до 1801 р.).

Періодом найбільшої політичної могутності середньовічної Грузії, розквіту її економіки та культури вважаються XI—XII ст. У XII ст. за царя Давида Будівничого (1089—1125 рр.) Грузія спромоглася визволити значну частину Закавказзя. За царювання Георгія III (1156—1184 рр.) і Тамари (1184— 1213 рр.) вплив Грузії поширився на Північний Кавказ і Східне Закавказзя, Іранський Азербайджан, Вірменію і Південно-Західне Причорномор'я. У XII ст. встановлюються культурно-економічні та політичні відносини з Київською Руссю. Однак у XIII ст. Грузію також підкорили монголо-татари, що завдало їй великої шкоди.

У XV ст. Грузія розпалася на незалежні царства — Картлійське, Кахетинське, Імеретинське. До XVI ст. в Імеретинському царстві виокремилися незалежні князівства — Мегрельське, Гурійське, а на початку XVII ст. — Абхазія. У XVI—XVIII ст. Грузія перетворилася на арену боротьби Ірану і Туреччини за панування у Закавказзі, що супроводжувалося великими людськими жертвами і розоренням, які несли кожна з цих держав. Заради позбавлення від засилля Османської імперії та Персії Грузія звернулася за допомогою до Росії. У 1783 р- Ірак лій П уклав з російською імператрицею Катериною II Георгіївський трактат про встановлення протекторату Росії над Картлійсько-Кахетинським царством. У 1801 р. Росія анулювала договір і включила до свого складу Східну Грузію. Протягом 1803— 1864 р. до складу російської держави включено і Західну Грузію. Проте невдовзі почалися масові селянські виступи проти насадження кріпацтва та інших порядків "рятівниці". На тлі поступового розвитку капіталізму міцнішає національно-визвольний рух, очолюваний І. Чавчавадзе, А. Церетелі та іншими діячами.

На 1905 р. грузинська секція Російської соціал-демократичної робітничої партії виявилася найсильнішою соціалістичною організацією у Російській імперії. Після того, як у 1903 р. РСДРП розділилася на більшовиків і меншовиків, більшість грузинських марксистів приєдналися до меншовиків.

Після Лютневої революції 1917 р. влада у центрі перейшла до рук Тимчасового уряду, а у Грузії — до рад, в яких домінували меншовики.

25 квітня 1918 р. створено Закавказьку республіку, яка проіснувала місяць, потім розпалася на три держави: Грузію, Вірменію та Азербайджан. 26 травня 1918 р. було декларовано незалежність Грузії. Радянська Росія навіть визнала її незалежність. Проте це не завадило Червоній Армії перейти її кордон 12 лютого 1921 р., скинути меншовицький уряд і сприяти "встановленню радянської влади" у вигляді проголошення Грузинської Соціалістичної Радянської Республіки. Таке державне утворення було об'єднано ще з двома закавказькими республіками у федерацію 11—12 березня 1922 р. на зборах, які відбулися у Тифлісі. Федерація увійшла до складу СРСР наприкінці 1922 р. В об'єднаному вигляді три республіки існували до 1936 р., після чого були розділені й одержали статус союзних.

Естонія

Розрізнені племена естів, які населяли територію сучасної Естонії, займалися головним чином землеробством, скотарством і рибальством. За віруваннями вони були язичники і завзято опиралися прийняттю християнства. Потрібно було багато десятиріч і хрестових походів, аби охрестити їх.

Просунення німців у східному напрямку в XII ст. вплинуло на долю естонців: протягом ХІП—XVI ст. їхні землі завоювали німецькі хрестоносці, їх включено до складу Лівонії — конфедерації німецьких князівств. Південна частина країни у 1224 р. була розділена між Лівонським орденом, Дерптським та Езельським епископствами, а північна належала Данії. В країні панували тевтонські лицарі, землевласницька аристократія і місцеві єпископи католицької церкви, яких підтримували міські торговці. Самі естонці були переважно селянами і все більше закріпачувалися. Католицька віра мала невелике значення для них, оскільки церква не виявляла інтересу до їхніх мови та культури. Ставлення до релігії почало змінюватися тільки з проникненням до Естонії Реформації (1521 р.) і залученням населення до лютеранської церкви.

В результаті війни 1558—1583 рр. Лівонський орден розпався: північна частина Естонії опинилася під владою шведів, південна — Речі Посполитої. Острів Сааремаа залишився у Данії. 31645 р. уся територія Естонії увійшла до складу Швеції.

У XVIII ст. з інтересами Швеції у Балтійському регіоні зіткнулися інтереси Росії. Хоча росіяни намагалися захопити ці землі й раніше. У 1570 і 1577 рр. війська Івана Грозного підступали під стіни Таллінна, проте обидва рази облога завершилася нічим. З 1700 р. почалася Північна війна. Вона закінчилася у 1721 р. перемогою Росії, яку цар Петро І проголосив імперією. Одним з трофеїв війни стало приєднання до неї Естонії, поділеної на дві губернії. Естляндська губернія була створена на території північної Естонії. Південна її частина увійшла у Ліфляндську губернію.

Реформи Олександра II (роки правління 1855—1881) сприяли зародженню естонського національного руху. Однак у 1880—1890-х роках посилилися тенденції до адміністративної і культурної русифікації. Під впливом революційного руху 1905 р. у Росії Естонією теж прокотилася хвиля масових робітничих страйків. Національна буржуазія виступила з вимогами проведення ліберальних реформ. Організовані виступи робітників поновилися у 1912 й особливо у 1916 рр.

Під впливом Лютневої революції 1917 р., яка почалася у Петрограді, Таллінні та інших естонських містах утворилися Ради робітничих і солдатських депутатів. У квітні того самого року естонські землі стали автономною провінцією. Перші вибори до естонського парламенту відбулися 7—8 липня 1917 р. Губернська Земська рада 24 лютого 1918 р. проголосила незалежність Естонії. Проте увійшла Червона Армія, яка за підтримки революційно налаштованих естонських стрільців сприяла проголошенню 29 листопада 1918 р. Естонської Радянської Республіки, названої Естляндською трудовою комуною. Водночас по всій Естонії за підтримки Великої Британії та США розгорнулася масова збройна боротьба проти загонів Червоної Армії. Естляндська трудова комуна припинила своє існування. 19 травня 1919 р. Установчі збори проголосили створення незалежної Естонської Республіки.

Після 13-місячної війни проти Радянської Росії (28 листопада 1918 р. — 3 січня 1920 р.) 2 лютого 1920 р. було підписано мирний договір із РСФРР. Згідно з цим документом радянський уряд "добровільно і назавжди" відмовлявся від Естонії. Це не зашкодило більшовицькому керівництву відповідно до таємних статей договору Ріббентропа — Молотова анексувати Прибалтику, ввівши туди свої війська. 28 вересня 1939 р. Радянський Союз уклав з Естонією договір про взаємодопомогу. Аналогічні договори були підписані у тому самому році з двома іншими прибалтійськими республіками. Сценарій включення цих республік до складу СРСР був ідентичним. До весни 1940 р. радянський уряд виконував свої зобов'язання стосовно них, не втручаючись у їхні внутрішні справи. Потім їх урядам було висунуто низку звинувачень у порушенні умов договору. Після цього під тиском Радянського Союзу, який увів на територію Естонії військові сили 17 червня 1940 р., її уряд подав у відставку. Відбулися вибори до парламенту на безальтернативній основі, в результаті яких до нього увійшли депутати відверто прорадянської орієнтації. Новий парламент 21 липня 1940 р. проголосив Естонську Соціалістичну Радянську Республіку і звернувся до радянського уряду з проханням прийняти її до Радянського Союзу. У серпні того самого року її було прийнято до складу СРСР.

Казахстан

Письмові джерела свідчать про союз сакських племен, які населяли територію сучасного Казахстану в середині І тис. до н. е. Вони мали численні контакти з Ахеменідським Іраном, а також вели героїчну боротьбу з арміями Кіра й Александра Македонського. Політична й етнічна карта Казахстану значно змінилася в епоху Великого переселення народів і особливо за часів раннього Середньовіччя (VI—VIII ст.). Важливу роль у процесі етногенезу казахського народу відіграв Тюркський каганат, під владою якого перебували землі від Босфору до Єнісею. Формувався тюркський етнос у III—IV ст. у районі Східного Туркестану й Алтаю. Однак через внутрішні міжусобиці каганат розпався.

Наприкінці X ст. на території Кашгару і Семиріччя виникає держава Караханідів, в якій було прийнято як державну релігію іслам. Такі міста, як Отрар, Тараз, Сигнак і Баласагун перетворилися на центри міської культури, за чисельністю населення вони перевершували тогочасні міста Європи. Проте у XIII ст. сюди також накотилася хвиля татаро-монгольського завоювання, і до XV ст. історія цієї землі була тісно пов'язана із Золотою Ордою. Вона стала одним з улусів імперії Чингізха-на. Коли вона розпалася, то на її місці утворилося багато держав, серед них і Казахське ханство, засноване у 1463—1466 pp. Найбільше посилення казахської держави відбулося за часів хана Касима. Господарською основою було кочове і напівкочове скотарство.

Посилення казахської держави відбувалося у боротьбі за національний суверенітет і незалежність із сусідніми великими державами: Ойратською державою, Китаєм та Росією. У дуже складній обстановці хан Абулхаїр відрядив до Росії посольство з метою здобути російське підданство, яке і було надано із входженням до складу імперії 10 жовтня 1731 р.

Цей процес не проходив легко. Мали місце численні повстання. Особливу силу набув виступ під приводом Кенесари Касимова у 1837—1845 pp. Лише у 60-х роках XIX ст. завершилося приєднання Казахстану до Російської імперії. Проте це не означало заспокоєння серед місцевих кочових і напівкочових племен. Сильно спалахнули заворушення серед населення Казахстану і Середньої Азії у 1916 p., що зумовлено драматичними суперечностями між скотарями-кочівниками і підтриманими російським урядом європейськими переселенцями в їхній боротьбі за родючі землі, які місцеве населення використовувало як літні відгінні пасовиська. Відповіддю російського уряду був указ від 25 червня 1916 p., що зобов'язував 390 тис. "інородців" до служби в армії (в той час йшла Перша світова війна). Це завдавало удару традиційній системі звільнення азіатських інородців від військової служби. Результатом стало масове повстання, яке охопило майже усю Середню