Розділ «РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»

Жити поруч із такою велетенською сусідкою, як Росія, і бути вільним від неї, неможливо. Ті, хто стверджує протилежне, або блефують, або помиляються. Тому особливо важливо з'ясувати специфіку тих процесів, що відбувалися і відбуваються в ній після розпаду Радянського Союзу, в якому вона була основою, як тоді говорили: "Старшим братом". Радянський гімн починався словами: "Союз нерушимый республик свободных сплотила на веки великая Русь...". Як показала історія, кожна пара слів тут була неправдивою.

Історичний парадокс полягає також у тому, що сама "метрополія", якщо Радянський Союз розглядати як імперію, виступила ініціатором її руйнування. Перші вільні демократичні парламентські вибори у Росії — Російській Радянській Соціалістичній Федеративній Республіці — відбулися у 1989 р. Однак вони проходили за умов однопартійної системи, коли досить сильні позиції ще зберігала КПРС. Кроком уперед до демократичного устрою стало запровадження в РРСФР З'їзду народних депутатів.

На межі 1980-х і 1990-х років у Росії відбулася ліберально-демократична і водночас антикомуністична революція.

яка здійснилася за підтримки суспільства ненасильницьким шляхом, в основному за допомогою виборчих бюлетенів. Ідей-но-політичним авангардом цієї революції виступили радикали. У 1989 р. вони створили Міжрегіональну депутатську групу, у 1990 р. — рух "Демократична Росія". В той час діяли три активні громадські групи:

— відносно невелика група дисидентів на чолі з академіком Андрієм Сахаровим;

— велика частина наукової і творчої інтелігенції, ядро якої становили шістдесятники;

— частина радянсько-партійного істеблішменту на чолі з Б. Єльциним (у 1990 р. вийшов зі складу КПРС).

Надалі вони виявлять різні інтереси, між ними виникатимуть суперечності й суперечки. Проте у горбачовський період радикали були єдині та змогли досягти довіри широких верств. Народ, змучений спочатку антиалкогольною кампанією, браком тютюнових виробів, а потім зростаючим дефіцитом на все необхідне для елементарного життєзабезпечення, згоден був дати будь-який кредит довіри тим, хто обіцяв зміни.

29 травня 1990 р. Перший з'їзд народних депутатів РФ обрав Б. Єльцина Головою Верховної Ради РРСФР. Його першим заступником став Руслан Хасбулатов. Визначена Б. Єльциним і його однодумцями стратегія утвердження та розширення суверенітету Росії шляхом радикального скорочення повноважень уряду СРСР стала головною силою, що розхитувала союзну державу. В тексті Декларації містилися положення, які не тільки суперечили Конституції СРСР, а й ставили під сумнів саму можливість існування Радянського Союзу. Саме російська Декларація про суверенітет, схвалена 12 червня 1990 р., оформила процес "параду суверенітетів" союзних республік. Остаточно доля Союзу була вирішена 8 грудня 1991 р. на зустрічі у Біловезькій Пущі, коли Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич підписали договір про утворення Співдружності Незалежних Держав.

Як свідчить минуле, на всіх етапах — дорадянському, радянському і пострадянському — в Росії, яка завжди мала авторитарний характер, принципово важливу роль відігравала перша особа держави у визначенні суспільно-історичного розвитку країни (якщо це не була зовсім невпливова фігура, як Костянтин Черненко — Генеральний Секретар ЦК КПРС до М. Горбачова). Так сталося і з приходом до влади Б. Єльцина. 12 червня 1991 р. відбулися прямі президентські вибори в Росії. Претендентами виступили Б. Єльцин, Микола Рижков — ставленик ЦК КПРС і лідер Ліберально-демократичної партії Володимир Жириновський. Вже у першому турі з 57,3 % голосів виборців перемогу одержав Б. Єльцин. Приймаючи присягу, він обіцяв "мирний, правовий, демократичний шлях перетворень". Саме завдяки йому після серпневих подій 1991 р. і розвалу СРСР Росія справді швидко стала на шлях змін. Він зосередив усю повноту влади у країні, радикали на чолі з Б. Єльциним почали форсований перехід до ринку: запустили три головні реформи: лібералізацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі, вільне ціноутворення (відмову від адміністративного регулювання цін), масову приватизацію. Авторами програми ліберальних економічних трансформацій виступили члени нового уряду Єгор Гайдар, Анатолій Чубайс, Геннадій Бурбуліс та ін. Вони вважали, що потрібно мінімізувати втручання держави в економіку. її варто "лікувати шокотерапією19: нерентабельні підприємства збанкрутують, а ті, які витримають це, випускатимуть конкурентоспроможну продукцію. "Шокотерапія" могла "вилікувати" і людей, налаштувати їх на виживання власними силами у нових умовах, не сподіваючись на опікування державою. Тогочасні газети писали: "Майбутнє принесе нам нові ціни і забуті товари".

З 1 січня 1992 р. ціни на більшість товарів і продуктів були відпущені. їх зростання було катастрофічним: тільки протягом того самого року ціни збільшилися у 36 разів. Восени 1991 р. середня заробітна плата у Москві становила 7 дол. США. її зростання і збільшення соціальних виплат не встигали компенсувати зниження купівельної спроможності населення. Усі заощадження людей миттєво знецінилися. Переважна більшість населення опинилася за межею бідності і шукала способи виходу з неї. 29 січня 1992 р. набув чинності указ президента "Про свободу торгівлі", згідно з яким російські громадяни могли займатися підприємництвом у сфері торгівлі. Маса людей кинулася вести торгово-посередницьку діяльність. Проте збільшення торгово-посередницьких операцій відбувалося на тлі падіння обсягів промислового виробництва.

Лібералізація цін потягла за собою різке зростання тарифів на перевезення, цін на енергію, сировину тощо. Почалося скорочення попиту на багато товарів і видів продукції. Спостерігалося значне падіння виробництва: за 1992 р. — на 25 %, за 1993 р. — на 20 % і т. ін. З 1991 до 1999 р. зменшення обсягів промислового виробництва становило 55 %, а скорочення ВВП — приблизно 45 %. Загроза банкрутства постала перед цілими галузями. В особливо важкому становищі перебував військово-промисловий комплекс. У сільському господарстві через дорожнечу палива, техніки, хімікатів зросли ціни на продукцію. Фермерський рух наштовхнувся на опір як "червоних баронів" — голів колгоспів, так і самих селян, які не могли припустити, щоби хто-небудь жив краще, ніж вони. Сільськогосподарське виробництво згорталося. Російські сільгосппродукти стали дорожчі ніж імпортні, що вело до занепаду агропромислового комплексу загалом. Російський ринок заповнювали імпортні товари, а власне господарство набувало все більше паливно-сировинного характеру.

Не виправдалися сподівання на фінансову підтримку Заходу. Замість обіцяних 24 млрд. дол. Росія одержала вдвічі менше у вигляді кредитів на закупівлю продовольства у тих самих західних країн. Замість нечисленних радянських магазинів з порожніми полицями з'явилося багато нових із товарною ряснотою. Російська роздрібна торгівля за асортиментом товарів уже практично не відрізнялася від західної, особливо у великих містах. Іноземні товари потекли до Росії, що означало початок її активного входження у світове економічне співтовариство. Проте країна стала майже виключно постачальницею нафти, газу, металів, лісу, які тільки і були конкурентоспроможні у глобальній економіці.

Лібералізувавши ціни, уряд взявся за приватизацію державних підприємств. Формальна схема відповідала принципам "народної приватизації". У 1992 р. громадяни Росії, які досягли певного віку, одержали по одному приватизаційному ваучеру вартістю 10 тис. руб., що давав право на придбання акцій підприємств, а державні підприємства перетворювалися на акціонерні товариства. По всій країні створювалися чекові інвестиційні фонди, завданням яких було накопичення коштів населення і забезпечення інвестицій у виробництво. Проте у зв'язку з інфляцією ваучери швидко знецінилися. Фонди оголосили себе банкротами і зникли. Підприємства, в котрі вкладалися ваучери, вважали збитковими і вони не приносили прибутків акціонерам. Люди за безцінь віддавали їх різним махінаторам. Вуличні маклери обмінювали їх на пляшку горілки. В результаті більша частина приватизаційних чеків опинилася в руках керівництва та його оточення. Для переважної більшості населення "народна приватизація" закінчилася нічим.

"Шокова терапія" спричинила зростання соціального напруження. У квітні — травні 1992 р. страйкували або загрожували страйками авіадиспетчери, залізничники, шахтарі, вчителі й лікарі. Влітку 1992 р. уряд здійснив широку грошову емісію та надав підприємствам значні кредити, що різко збільшило інфляцію й уповільнило темпи економічних перетворень. У грудні 1992 р. під тиском VII з'їзду народних депутатів Росії у відставку відправили уряд Єгора Гайдара. Посаду нового прем'єр-міністра зайняв Віктор Черномирдін (колишній керівник нафтової і газової промисловості СРСР). Новий уряд при збереженні загального напряму руху в бік ринкових відносин зробив ставку на підтримку державних підприємств, тобто головною рисою його економічної політики став протекціонізм.

Уряд гостро потребував "живих грошей", і тому замість ваучерної форми приватизації державної власності він вдався до заставних аукціонів. Уряд передавав пакет акцій за заниженою вартістю у заставу, як правило, великому комерційному банкові. В разі неповернення державою боргу, що часто спостерігалося, банк ставав повноправним власником не тільки акцій, а й усього підприємства. Саме так відбулося вже після першого заставного аукціону в 1995 р. ОНЕКСІМ-банк за 170 млн. дол. придбав контрольний пакет акцій Норільського нікелевого комбінату — світового флагмана виробництва нікелю, хрому, кобальту, платини. А вже у 2001 р. чистий прибуток цього підприємства становив понад 1 млрд. дол., а його капіталізація перевищила 10 млрд. Показовим було те, що на аукціоні відхилили заяву банку "Російський кредит", який запропонував державі суму, вдвічі більшу, ніж ОНЕКСІМ-банк. У тому самому році на заставному аукціоні Михайло Ходорковський та його група "Менатеп" придбали контрольний пакет акцій (78 %) державної компанії "КЖОС" за 350 млн. дол., а вже у 1997 р. ринкова капіталізація корпорації досягла 9 млрд. дол.

Протягом 1992—1999 рр. держава віддала у приватну власність 133 200 підприємств і отримала за це 9 млрд. 250 млн. дол. Отже, середня вартість однієї оборудки становила 69 444 дол. і 44 центи. Тобто приватизувати морський порт за ринковою ціною трикімнатної квартири було звичайною справою. Фактично відбулося безкоштовне розподілення державного майна. Власниками державної власності стали "червоні директори", державні чиновники, насамперед вищої ланки, російські й іноземні фінансові корпорації, спритні фінансові спекулянти, кримінально-тіньові структури. У Росії вкрай рідкісні випадки, коли з'являлися мільйонери, які зробили себе самі. Проте було й багато таких, хто урвав свій шмат.

Гострою проблемою був дефіцит бюджету. Щоб підтримати хоча б на попередньому рівні фінансування соціальної сфери, охорони здоров'я, освіти, культури, доводилося збільшувати дефіцит. Нездатність уряду покривати свої витрати з податкових надходжень змушувала його збільшувати зовнішні і внутрішні запозичення. Практично вся емісія Міністерства фінансів складалася із державних казначейських зобов'язань (ДКЗ) під 120 % річних. Але короткотермінові цінні папери потребували постійного оновлення замість погашених. Потрібно було все більше грошей для погашення відсотків. Висока прибутковість ДКЗ відтягувала гроші з реальної економіки і призводила до подальшого падіння інвестиційної діяльності. Адже інвестування у виробництво приносило 20 % річних, а ДКЗ — 120. До того ж курс рубля був завищений, що не відповідало низькій ефективності російської економіки.

До внутрішніх причин економічних негараздів у 1998 р. додалися і зовнішні, зокрема азіатська фінансова криза і зменшення світових цін на нафту. Останнє негативно вплинуло на російський бюджет, котрий, які в радянські часи, спирався в основному на прибутки від експорту палива і багатьох видів сировини. Азіатська фінансова криза породила недовіру до фінансових ринків, що розвивалися, зокрема до російського, а також втрату 2 млрд. дол., інвестованих підприємцями з Південно-Східної Азії.