Розділ «МОЛДОВА»

За часів розвиненого соціалізму Молдавію називали тільки "квітучою", "республікою — садом", де жодних невдоволень існуючим ладом не висловлювалося. Навіть у сучасній літературі важко знайти прізвища дисидентів. Першим етапом відходу Молдавії від СРСР було висунення питання про мову. У журналі "Ністру" (друкований орган Спілки письменників республіки), у № 4 за 1988 р., уперше була оприлюднена приблизна платформа молдавського національного руху, що передбачала насамперед реформи у сфері мови, заміну шрифту з кирилиці на латиницю, визнання ідентичності румунської і молдавської мов та ін. Як і у випадку інших радянських республік, головним виразником націоналістичних настроїв виступив Народний Фронт (НФМ). Його заснували прорумунськи налаштовані представники творчої інтелігенції 20 травня 1989 р., він домагався легалізації дуже активно, збирав юрби прихильників на демонстрації з різних приводів: права жертв сталінських репресій, повернення нерухомості православній церкві, підтримка перебудови тощо.

Влітку 1989 р. у Кишиневі пройшли багатолюдні демонстрації під гаслом "Молдавія — молдаванам!". Демонстранти вимагали політичної та економічної самостійності Молдавії, анулювання наслідків німецько-радянського договору 1939 р., визнання за молдавською мовою статусу офіційної. Незадоволення спрямувалося проти російськомовного населення, яке становило 36 % загальної чисельності. На його адресу на масових мітингах лунало: "Валіза — вокзал — Росія!" Інтереси російськомовних громадян захищала партія "Единство". Вона теж починала з мовного питання. У серпні 1989 p. у столиці Молдавії мітингували прихильники НФМ, росіяни й окремо від них гагаузи.

31 серпня 1989 р. Верховна Рада МРСР проголосила молдавську мову офіційною в "політичній, економічній, соціальній і культурній сферах". Був прийнятий Закон "Про повернення молдавській мові латинської графіки". Хоча за меншостями резервувалося право розмовляти рідними мовами, офіційні особи на місцях мали використовувати молдавську і їх звільняли, якщо вони не відповідали вимогам екзамену.

У серпні — вересні 1989 р. йшли жорстокі дебати стосовно статусу російської мови. У столиці республіки прихильники НФМ убили російського підлітка. Восени було розорено і спалено редакцію "надто московської" "Молоді Молдавії". 7 листопада 1989 р. зірвали парад. 10 листопада величезний натовп прибічників НФМ учинив масові безпорядки і штурмував будинок республіканського МВС. Понад 100 його співробітників поранили.

25 лютого 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради Молдавської PCP. Більшість місць одержали прихильники Народного Фронту. У квітні 1990 р. зібрався новий молдавський парламент. НФМ міг приймати рішення простою більшістю голосів, він поставив своїх депутатів на чолі всіх 16 постійних комісій Верховної Ради і в його керівництві. Свою лінію Фронт проводив різними способами — як парламентськими, так і непарламентськими, такими як погрози і фізичний вплив на деяких депутатів, образи, вимикання мікрофонів, відверте нехтування позицією меншості та ін. Будинок BP постійно пікетували сотні прихильників НФМ, котрі піддавали російськомовних депутатів обструкції та фізичному тискові. В хід було запущено гасло "Шлях до демократії через насильство" і пояснення: "У нас на всіх, хто проти, в'язниць вистачить". Депутати, опозиційні Народному Фронтові, багато з яких було з Придністров'я, 24 травня вийшли зі складу парламенту.

27 квітня 1990 р. було змінено державну символіку і запроваджено як державний прапор синьо-жовто-червоний триколор, схожий на румунський. 23 червня 1990 р. Молдавія заявила про суверенітет, а 27 серпня 1991 р. на основі рішення Великих Національних Зборів, що відбулися у столиці республіки, парламент прийняв Декларацію про її незалежність. Більшість впливових діячів НФМ активно обстоювали об'єднання з Румунією. Проте не всі жителі Молдови на це погоджувалися.

У жовтні 1990p., як реакція на взятий владою Молдавської PCP курс на об'єднання з Румунією, утворилася самопроголошена Гагаузька республіка, яка постановила почати вибори до Верховної Ради Гагаузії. Це стало приводом для відрядження у Гагаузію автоколони з активістами Народного Фронту Молдови і "волонтерів" з Румунії в супроводі загонів міліції з метою зірвати вибори і придушити гагаузький рух за незалежність. Лунали небезпечні слова про "новий Карабах" і "криваву лазню". "Похід на Гагаузію" очолив прем'єр-міністр Молдавії Мірча Друк. Під час акції були численні жертви з боку гагаузів. Ескалації конфлікту вдалося уникнути завдяки втручанню частин Збройних сил СРСР.

Гагаузи вимагали свого національного вираження, національної автономії. Вони її одержали пізніше — 23 грудня 1994 р. парламент Республіки Молдова прийняв закон про територіальну автономію Гагаузи(Гагауз Ері). Гагаузи згодилися залишитися частиною Молдови.

Наприкінці 1990 р. після безальтернативних виборів за підтримки НФМ першим президентом Молдови стає Мірча Снегур (з 1985 р. — секретар ЦК КП Молдавії, з квітня до вересня 1990 р. — голова Президії Верховної Ради Молдавії). 23 травня 1991 р. Молдавська PCP була перейменована у Республіку Молдова. М. Снегур не підтримав Народний Фронт у прагненні приєднатися до Румунії. Проте виявив жорстку позицію з придністровського питання, що призвело до загострення конфлікту.

Придністров'я становить 12,2 % території Республіки Молдова, на якій сконцентровано понад 40 % її економічного потенціалу. Тут живе трохи більше, ніж півмільйона представників різних народів: молдавани, українці, росіяни, болгари, євреї та ін. Етнічні молдавани складають меншість — 32 %, більша частина населення — росіяни й українці (відповідно 31 і 29 %). Проте лівий берег Дністра протягом кількох століть був військовим форпостом Російської імперії, а російська мова і культура згуртовували багатоетнічне населення. Тому населення значно орієнтоване на Росію, а молдовську мову знає незначна меншість. Тут особливо гостро постало питання про мову. У 1989 р. на підприємствах Придністров'я почалися акції протесту і страйки у відповідь на рішення молдовської влади позбавити російську мову статусу державної.

Декларації намірів приєднатися до Румунії також додали гостроти ситуації. Під час Другої світової війни Придністров'я опинилося під владою союзниці фашистської Німеччини — Румунії. Румуни відзначилися тут як жорстокі окупанти. їхня жорстокість була настільки сильною, що німецькому командуванню доводилося іноді втручатися, аби зупинити бузувірства.

У січні 1990 р. пройшов міський референдум, у результаті якого Тирасполю, столиці Придністров'я, надали статус самостійної території. Потім такі самі рішення прийняли інші райони лівобережної Молдавії. До моменту розвалу СРСР Придністров'я вже мало деякі атрибути держави, зокрема президента, парламент, міліцію. Після серпневих подій у Москві 1991 р. Молдова проголосила незалежність, на що Придністров'я відповіло таким самим актом, оформивши свою сецесію референдумом 1 грудня (98 % голосів проголосували "за") й утворивши Придністровську Молдавську Республіку зі столицею у Тирасполі. За побоюваннями румунських порядків і лінгвістичних незручностей стояли і суто економічні інтереси.

Як і в інших радянських республіках, на той час вже йшов процес набування реальної економічної влади місцевими елітами. Структура промисловості Придністров'я, де розміщувалося чимало великих промислових підприємств і високотехнологічних галузей виробництва, потребувала високоосвічених управлінських і виконавських кадрів. Такі кадри, а також партійна номенклатура формувалися тут в основному не з молдаван, а з кола загальносоюзної номенклатури, жителів великих міст Росії та України. До того ж економічно виробництво тісно пов'язувалося з іншими республіками, здебільшого з Росією та Україною. Придністровська номенклатура розійшлася з молдавською спочатку ідеологічно, оскільки не уявляла життя без Радянського Союзу. Коли останній захитався, на перший план вийшли намагання утримати у своїх руках насамперед економічну владу. Місцевій еліті вдалося об'єднати навколо себе широкі верстви населення, використовуючи не тільки етнічний фактор, а й принцип "радянськості". Людей дуже турбувала загроза втратити звичний життєвий уклад.

Після набуття Молдовою незалежності її керівники спробували повернути повсталу територію силою. З цією метою навесні 1992 р. із терміново викликаних резервістів створили перші частини молдовської армії, в озброєнні якої взяла участь Румунія. Ввечері 19 червня 1992 р. ці частини атакували місто Бендери. Штурм спричинила сутичка між молдовською поліцією і придністровськими ополченцями. В місті почалися бої. Можливо, такого і не сталося б, якби кожна зі сторін не відчувала за собою підтримки іншої держави: Молдова — Румунії, Придністров'я — Росії.

У середині 1992 р. збройні сутички між урядом і придністровцями досягли кульмінації і переросли у громадянську війну. Розгорнулися бої між урядовими військами і гвардійцями Придністров'я за Дубоссари, в Бендерах, під час яких гинули люди з обох сторін. За приблизними підрахунками, під час бойових дій з 1 березня до закінчення липня 1992 р. загинуло 1000 осіб. Більша частина міста Бендери — епіцентр конфлікту, була зруйнована, тисячі біженців залишили цей район. На боці сепаратистів виступила 14-та російська армія, яка роздавала зброю придністровській гвардії, а потім сама брала активну участь у бойових діях, використовуючи танки, артилерію і ракети. Саме ця армія на чолі з генералом Олександром Лебедем, який прибув з Москви 23 червня 1992 р., забезпечила збереження самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Генерал висловився конкретно: "В разі агресії ми зуміємо захистити Придністров'я".

2 липня 1992 р. керівник Республіки Молдова М. Снегур звернувся до Москви за посередництвом. 21 липня того самого року в Москві він підписав з Б. Єльциним (без представників ПМР) "Угоду про принципи врегулювання конфлікту у Придністровському районі". Згідно з цим документом бойові дії припинялися, зона конфлікту демілітаризувалася, створювалася об'єднана комісія з нагляду, і сторони брали на себе зобов'язання утримуватися від нападів на 14-ту армію. Остання мала чітко дотримуватися нейтральної позиції. З цього моменту конфлікт між Кишиневом і Придністров'ям вступив у стадію деескалації.

Московська угода 1992 р. сформулювала політико-правові принципи, на яких мав будуватися процес врегулювання придністровського конфлікту:

— повага до суверенітету, незалежності й територіальної цілісності Республіки Молдова;

— неухильне додержання прав людини, включаючи права осіб, які належать до національних меншин;