Розділ «9.3. Управління фінансовими ризиками»

Рис. 9.1. Моделі та методи управління ризиками

портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного прибутку за рахунок сприятливої ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне завдання процесу управління за такого підходу — недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий (Я'). Така модель використовується, якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк, влаштовує керівництво, й основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля), узгодження термінів та розміру активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки, проведення операцій страхування ризиків. Цей підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

В абсолютизованому вигляді перша модель управління може бути проілюстрована діяльністю фондів з інвестування ризикових операцій на біржах і товарних ринках світу, які мають на меті одержання гіперприбутків, свідомо приймаючи на себе мегаризик. Найбільш успішними в цій сфері стали фонди: Everest Capital (М. Димитриджері) — 54,01 %; White Tiger (Д. Керл) — 45,44 % ; Long Term Capital (Д. Меріветер) — 35,1 % ; Quantum (Д. Сорос) із середньорічною нормою прибутку на капітал 28,84 %. Зміст такого виду бізнесу полягає в одержанні компенсації за прийнятий на себе фінансовий ризик, розмір якого обмежується тільки величиною наявного капіталу.

Реалізація ризиків — не таке вже й рідкісне явище, але, здебільшого, вона призводить до краху, як це сталося в жовтні 1997 р. з фондом Global System (В. Нідерхоффер) після програшу 50 млн дол. США на біржі Chicago Mercantile Exchange.

Згідно з класичною теорією управління, прибуток підприємств має формуватися за рахунок виробництва продукції або надання послуг, а менеджмент повинен намагатися уникнути ризиків, не пов'язаних з основною діяльністю. Таким чином, управління має здійснюватись за другою моделлю, адже стратегія хеджування дозволяє суттєво зменшити або повністю ліквідувати цінові ризики й отримати стабільні результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Але проведення операцій хеджування вимагає деяких (а іноді й значних) витрат, високої кваліфікації фахівців, і в той же час унеможливлює отримання переваг від сприятливої кон'юнктури ринку. Тому в практичній діяльності використовуються гнучкіші підходи до управління, що поєднують елементи обох стратегій і полягають у хеджуванні окремих активних, пасивних чи позабалансових позицій — мікрохеджуванні, на відміну від макрохеджування, яке створює імунітет для всього балансу. Згідно з останніми дослідженнями Комісії з торгівлі товарними ф'ючерсами, переважна більшість дилерів, які працюють на строкових ринках, використовують їх як для спекулятивних цілей, так і для хеджування. При такому компромісному підході до управління ціновими ризиками проблема вибору оптимальної стратегії поведінки на ринку значно загострюється, оскільки діапазон коливань величини ризику досить широкий — від майже нульового до катастрофічного. Вибір стратегії управління залежить від багатьох чинників, насамперед, від схильності до ризику, а успіх — від уміння передбачати майбутні зміни на ринку. За умов некерованої економічної та політичної ситуації, коли прогнозування стає неможливим по суті, краще по можливості уникати ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той рівень ризику, на який вони згідні піти з метою отримання прибутків, враховуючи, що успіх у досягненні поставленої мети значною мірою залежить від застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців проблема створення ефективних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати міжнародний досвід та пам'ятати, що процес становлення практики управління ризиками ще не завершений, а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, оскільки кожна компанія чи банк по-своєму унікальні, орієнтовані на власну ринкову нішу, можливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної конкретним учасником ринку, скоріше призведе до негативних наслідків. Але вже настав час усвідомити, що життєздатність кожного суб'єкта господарської діяльності значною мірою визначається досконалістю систем управління ризиками.

Список літератури

1. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. К.: Ника-Центр, 2001.

2. Гранатуров В. М. Економічний ризик: сутність, методи виміру, шляху зниження: Навч. посіб. — М.: Справа і сервіс, 1999.

3. Данілов О. Д., Іваншна Г. М., Чумаченко О. Г. Інвестування: Навч. посіб. — К., 2001. — 364 с.

4. Ивин Л. Н., Иванилов А. С. Введение в финансовый менеджмент. — К.: ИСИО, 1994. — 133 с.

5. Клапків М. С. Методи ідентифікації фінансових ризиків // Фінанси України. — 2000. — № 1.

6. Лапуста М. Г., Шаршукова Л. Г. Ризики в підприємницькій діяльності. — М.: Инфра-М, 1998.

7. ПлоткінЯ.Д. Інвестиційний менеджмент: Конспект лекцій для студентів факультетів економіки та менеджменту. — Л.: ДУЛП, 1996. — 63 с.

8. Примостка Л. Управління фінансовими ризиками // Економіка. Фінанси. Право. — 1999 — № 2. — С. 12.

9. Сердюкова И.Д. Управление финасовыми рисками // Рынок ценных бумаг. — 1995. — № 12.

10. Сивый В., Балыка С. Управление хозяйственным риском // Бизнес-информ. — 1998. — № 12. — С. 23—27.

11. Тарасова С. В. Инвестиционный менеджмент: Конспект лекцій. — М.: Приор Атлантик, 1998. — 64 с.

12. Управління підприємницьким ризиком / За ред. Д. А. Ште-фанича. — Тернопіль: Економічна думка, 1999. — 220 с.