• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів;
• центральні банки підтримували стабільний курс своєї валюти відносно валюти країни-лідера (долара США) в межах +/- 1 % за допомогою валютних інтервенцій;
• зміна курсів валют здійснюється через механізми девальвації та ревальвації;
• організаційною ланкою валютної системи були МВФ та МБРР, котрі мали сприяти розвитку валютної співпраці країн і допомагати в зниженні дефіциту платіжного балансу1.
Наприкінці 60-х - на початку 70-х років виникла нагальна потреба реформування Бреттон-Вудської валютної системи внаслідок прояву кризових явищ, які були спричинені різними факторами, і зокрема загальним економічним спадом у низці провідних країн світу, що в свою чергу викликало відповідні негативні явища в економіках залежних від них країн. Так у Великій Британії дефіцит платіжного балансу призвів до того, що в 1964 р. була проведена девальвація фунта стерлінгів, щоб не спричинити цінову реакцію в стерлінговій зоні. В основі кризи цієї валюти як резервної одиниці лежить відносна слабкість англійської економіки, втрата Великою Британією панівного становища на зовнішніх ринках, нестійкість платіжного балансу, посилення інфляції. Сукупний дефіцит платіжного балансу Великої Британії за 1963-1967 рр. становив 1,8 млрд фунтів. 18 листопада 1967 р. курс фунта стерлінгів був знижений із 2,80 до 2,40 дол., тобто на 14,3 %. Слідом за Великою Британією ще 26 країн знизили курс своїх валют у різних співвідношеннях. Це були в основному малі країни, які економічно з нею пов'язані.
Наступний етап кризи Бреттон-Вудської системи був спричинений "золотою лихоманкою". 20 листопада 1967 р. в Лондоні було куплено 20 т золота, 21 листопада - 30, 22 листопада - 65,23 листопада - 100 т за звичайного середньодобового обороту 5-6 т. У результаті в березні 1968 р. був відмінений "золотий пул". Операції з золотом між центральними банками здійснювалися за офіційною ціною, а на валютному ринку - за вільною ціною залежно від попиту і пропозиції. Подібне комерційне рішення зв'язку долара і золота внесло лише тимчасову стабілізацію у валютній сфері.
У 1968-1969 рр. слабкою складовою валютної системи виявився французький франк. А важливою передумовою кризи франка - бюджетний дефіцит Франції, який досяг у 1968 р. 14 млрд франків. Це прискорило інфляційні процеси в країні. За 1957-1967 рр. французький франк знецінився на 30 %, за 196Я р. ціни зросли на 6,5 %. Введення жорсткого валютного контролю не змогло призупинити відплив капіталів із Франції. Це призвело до різкого скорочення офіційних золотовалютних резервів країни (з 6,8 млрд франків у травні 1968 р. до 2,6 млрд у серпні 1969 р.). Курс франка упав до найнижчого рівня, який був допустимий у той період - 4,97 фр. франка за 1 дол. США, а ринковий курс - до 5,3 франка. 8 серпня 1969 р. був знижений паритет франка на 11%, внаслідок чого курси іноземних валют зросли на 12,5 %1.
У травні 1971 р., після відносного спокою впродовж 20 місяців, на валютних ринках настав новий етап валютної кризи. В центрі уваги опинився долар США - резервна одиниця Бреттон-Вудської валютної системи. Купівельна спроможність долара в середині 1971 р. впала на 2/3 порівняно з 1934 р., коли був встановлений офіційний золотий паритет, виходячи з ціни золота в 35 дол. за унцію. Офіційні золоті запаси катастрофічно зменшувалися: з 24,6 млрд дол. у 1949 р. до 10,6 млрд дол. у 1971 р. У червні 1971 р. вони були меншими за встановлений стратегічний мінімум у 10 млрд дол. Криза американської валюти викликала падіння престижу долара на валютних ринках, масовий обмін на золото, падіння ринкового курсу. Однією зі специфічних особливостей валютної кризи є пов'язаність долара з ринком євродоларів. Євродолари масово "прийшли" на ринки Західної Європи і Японії. Центральні банки були вимушені скуповувати їх для підтримки курсу своїх валют у визначених межах. Це відразу привело до збільшення валютних ресурсів у країнах із активним платіжним балансом на 20,3 млрд дол. за 1971 р. (в Японії - на 10,7 млрд, Німеччині - на 5,1 млрд).
Друга міжнародна валютна система могла існувати лише доти, доки золоті запаси США могли забезпечувати конверсію закордонних доларів у золото. Проте до початку 70-х років відбувся перерозподіл золотих запасів на користь Європи. З'являються і значні проблеми з міжнародною ліквідністю, тому що порівняно зі збільшенням обсягів міжнародної торгівлі видобуток золота був невеликий. Довіра до долара як резервної валюти знизилась і внаслідок значного дефіциту платіжного балансу США. Утворилися нові фінансові центри (Західна Європа і Японія), що призвело до втрати США свого абсолютного домінуючого становища у світі. Чітко виявляється парадоксальність цієї системи, заснованої на внутрішній суперечності, відомій як парадокс, або дилема, Тріффена.
За дилемою Тріффена, золотодоларовий стандарт повинен поєднувати дві протилежні вимоги:
• 1) емісія ключової валюти має корелювати зі зміною золотого запасу країни. Надмірна емісія ключової валюти, не забезпечена золотим запасом, може підірвати оборотність ключової валюти в золото і згодом викликати кризу довіри до неї;
• 2) ключова валюта повинна випускатися в кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних угод. Тому її емісія повинна набагато перевершувати золотий запас країни.
• 15 серпня 1971 р. були оголошені заходи подолання кризи: на невизначений термін призупинявся обмін долара на золото, тимчасово був введений додатковий 10-процентний імпортний податок. Небажання США девальвувати долар загострило валютну кризу.
На сесії МВФ (осінь 1971 р.) західні країни вимагали девальвації долара і відміни додаткового імпортного мита в обмін на ревальвацію їх валют. Виходячи з умов, що утворилися, 18 грудня 1971 р. була підписана компромісна Вашингтонська угода Групи десяти. Були досягнуті такі домовленості:
• девальвація долара на 7,89 % і підвищення офіційної ціни золота з 35 до 38 дол. за унцію;
• ревальвація деяких валют;
• розширення меж коливання валютних курсів з 1 до 2,25 % в обидва боки від паритету;
• відміна 10-процентного імпортного мита США. Девальвація долара, що була проведена вперше після
• 1934 р., спричинила масову зміну паритетів валют. На кінець 1971 р. зі 118 країн - учасниць МВФ 96 встановили нове співвідношення своїх валют до долара. Курс 50 валют був підвищений різною мірою.
У більшості країн (крім Канади, Ємена, Південної Кореї) після укладення Вашингтонської угоди були поновлені фіксовані паритети валют з метою надання відносної стабільності валютній системі. Більшість західноєвропейських країн та Японія були вимушені підтримувати курс долара шляхом інтервенцій своїх центральних банків.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні валютно-кредитні відносини» автора Патика Н.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Бреттон-Вудська валютна система“ на сторінці 2. Приємного читання.
