Розділ «5.2. Головні причини та наслідки інфляції»

Інфляційні процеси в Україні з часу здобуття нею незалежності й до сьогодні були спричинені цілим комплексом факторів. Не поділяючи погляди деяких економістів, що наголошують на однозначності чинників, які викликали інфляцію в Україні (надлишкова емісія або зростання світових цін), вважається доцільним розглядати ці фактори в системі, оскільки їх визначення є досить умовним, а в економічних системах перехідного типу одні чинники інфляції переростають в інші або діють паралельно з ними (інфляція попиту та витрат), а іноді причини та наслідки цього процесу міняються місцями (кумулятивна спіраль: "заробітна плата – ціни – інфляція").

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Вже у 1991 p., коли був проголошений курс на незалежність, Україну охопила глибока інфляція (390 % за рік)*113.

*113: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Початок гіперінфляції в Україні припав на 1992 р. У січні цього року Росія, Україна й інші країни колишнього Радянського Союзу провели "лібералізацію цін". Ініціатором цього можна вважати уряд Росії. В СРСР в умовах централізовано-планової системи ціни на більшість товарів та послуг встановлювалися державою. Трансформація економіки у змішану систему потребувала формування повноцінного ринку. Як відомо, ціни у змішаній економіці переважно визначаються ринком. "Лібералізація цін" означала передачу функцій ціноутворення безпосередньо виробнику продукції. До використання таких заходів значною мірою підштовхував дефіцит споживчих товарів: вітрини крамниць були майже пустими. Дефіцит товарів був давно відомий споживачам у СРСР, проте тоді його масштаби досягли небаченого рівня. Все це було виявом інфляції попиту.

Швидке поглиблення інфляції від пригніченої до гіперінфляції протягом 1991–1993 pp. було зумовлено, з одного боку, вкрай незадовільною структурою виробництва, його низькою ефективністю, падінням темпів зростання, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого – нарощуванням дефіциту державного бюджету зі зменшенням надходження доходів та збереженням на попередньому рівні або зростанням державних витрат. Результатом цього була безперервна емісія, а річні темпи інфляції становили:

– у 1992 р. – 1308,0 %;

– у 1993 р. – 4834,9 %;

– у 1994 p. –992,0%;

– у 1995 p. –253,5%.

За даними Кабінету Міністрів України, у 1994–1995 pp. інфляція в Україні приблизно на 86 % визначалась збільшенням обсягів грошової маси та швидкістю її обігу і на 14 % – зниженням обсягів виробництва. Насправді цей вплив був більш багатобічним і глибоким. Він діяв також через співвідношення попиту і пропозиції, експорту й імпорту, валютний курс тощо.

Досвід розвитку української економіки показує, що слід виважено і з наукових позицій підійти до обмежень темпів інфляції та бюджетного дефіциту. Без комплексу активних і супроводжувальних дій вони пригнічують платоспроможність як підприємств, так і населення. При цьому потрібен особливий механізм фінансування для того, щоб грошові ін'єкції застосовувались безпосередньо для виробництва і за жодних умов не йшли на погашення боргів, нагромаджених підприємствами значно раніше.

В умовах ринкових відносин можливості штучного стримування інфляції різко скорочуються. Разом з тим непослідовність у прийнятті рішень з переходу до ринку, непродуманість деяких кроків поглиблюють наявні труднощі, підсилюють інфляційні процеси.

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію суто негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи. їх ідея "контрольованої" інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання у платоспроможний попит (дефляційна політика). Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на військово-промисловий комплекс, посилення податкового тиску на доходи. Необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик. Підвищуючи дисконтну ставку ДБ, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.

Ідея регульованої інфляції практикувалась у 50–60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років уже не піддавалися регулюванню. Тому надійнішою виявилася чітко виражена антиінфляційна політика*114.

*114: { Береславка О. Вальвація гривні: вплив на інфляційні процеси в Україні та рівень доларизації економіки / О. Береславка // Вісн. НБУ. – 2006. – № 6. – С. 20–24.}

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції. Досвід високорозвинутих країн показує, що інфляцію не можна ліквідувати.

У світі вже накопичено певний досвід боротьби з інфляцією. Особливо після 60–70-х років XX ст., коли у високорозвинутих країнах почали істотно підвищуватися ціни. І хоча рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10–15 % на рік), він став суттєвою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. Тому в кінці 1970-х – на початку 1980-х років у розвинутих країнах Заходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії грошей, який не перевищував би за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала політика президента США Р. Рейгана, яка отримала назву "рейганоміки". Її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіциту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган зменшив чисельність державного апарату на 100 тис. осіб. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено податкову реформу, яка дала змогу корпораціям спрямувати значні кошти на збільшення виробництва продукції і переоснащення виробництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Все це дало позитивні результати і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4–5 % річних.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих індустріальних країнах, до яких належить, зокрема, і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції за провадив пакет надзвичайних економічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отримали назву "Нова Бразилія". В основу цих заходів покладено завдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову в співвідношенні 1:1. Але це стосувалося тільки готівкових грошей. Щодо тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати їх, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу або не більше визначеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не міг отримати ці гроші раніше ніж через 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях грошових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.