Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

Філософія культури

У пошуках промовистих прикладів розробки методології осмислення соціокультурного процесу звернемо увагу на ґрунтовне дослідження Ю. Павленка. Воно базується на взаємній додатковості принципів стадіальності, полілінійності та цивілізаційної дискретності історико-культурної послідовності (20).

Культурантропологи розглядають культурний процес як єдиний потік, у якому взаємодіють різні рівні культурних процесів — від розвитку культури загалом до розвитку або змін певних культурних рис чи явищ, від еволюції культурної системи до аккультурації, асиміляції, консолідації, міжетнічної інтеграції тощо. "Культурний процес, що охоплює матеріальний субстрат культури (тобто артефакти), соціальні зв'язки, які пов'язують людей (тобто стандартизовані способи поведінки) й символічні акти..., — за авторитетним свідченням Б. Малиновського, — являє собою щось цілісне, тобто самостійну систему" (19, 687). Зрозуміння, — конкретизує цю проблему Л. А. Вайт, — є культурний процес. Розвиток науки є культурним процесом так само, як і розвиток музичного стилю, типу архітектури або форм корпоративної організації в бізнесі є культурні процеси. У цих процесах взаємодії кожний елемент — інструменти, вірування, звичаї — впливає на інші, а ті теж впливають на нього. Це процес змагання: інструменти, вірування та звичаї можуть застаріти і їх буде усунено. Час від часу запроваджуються нові елементи. Постійно утворюються нові комбінації та синтези — відкриття й винаходи — культурних елементів.

Детальніше оформлення концепції культурного процесу (еволюційні, циклічні тощо) отримують у типологічному вимірі. Скажімо, Вайт, будучи еволюціоністом, розрізняв часовий, формальний (позачасовий) і формально-часовий типи культурних процесів, яким відповідають історичний, структурно-функціональний та еволюційний підходи до інтерпретації культури. Подібно до того, як біологи, досліджуючи процес життя в загальному плані, вважали за доцільне виокремити більш обмежені процеси (такі, як травлення, дихання, кровообіг тощо), культурні антропологи в своєму дослідженні вважали доречним розкласти цілісний культурний процес на такі складові, як еволюція, винахід, дифузія, аккультурація, інтеграція, сегментація та багато інших (див.: 12, 424). Отож, якщо поглянути на культурний процес під кутом зору синтезу, а не аналізу, то маємо зазначити, що він складається з дрібніших процесів, які, функціонуючи за власними правилами, взаємодіють з іншими процесами.

Вивчаючи культуру загалом або в одному з її моментів, ми розглядаємо її в русі, так би мовити, в "повздовжньому розрізі" (або діахронії). Скажімо, своєрідною діахронною типологічною концепцією, характеристикою ліній розвитку культури, є спостереження за "конфігураціями культурного зростання " А. Крьобера, які він визначає як загальні патерни (взірці), що властиві траєкторіям історичного розвитку культур.

Проте ми не відмовляємося й від характеристики того, що вивчається в "поперечному розрізі", тобто від синхронічного розгляду. У самому динамічному (діахронічному) методі виразніше чи менш виразно завжди виявляється також статичний (синхронічний, хоча й синхронію не можна зводити до статики). Якщо ми беремо одну культуру в її співвідношенні з іншими, то вона постає перед нами у своїй статиці. Динамічне вмиротворюється тим, що стає культурно-історичним феноменом, своєрідним музейним експонатом. Для нас уже не важливий "внутрішній" рух цієї культури, ми намагаємося, відволікаючись від часової послідовності, вловити рух на вищому щаблі — переливання однієї культури в іншу.

Розглядаючи обмежений процес — розвиток духовної світської культури XIV — XVI ст., тобто добу Відродження, пише в своїй "Філософії історії" Л. Карсавін, ми спочатку пізнаємо його динамічно, і статичне в ньому не помічається, але згодом приходить пора великого осмислення — Ж. Мішлє і Я. Буркгардта — і з'являється "загальна характеристика" Ренесансу. Ренесанс отримує визначення з його ідеї. І діалектика ідеї вбачається вже не стільки у хронологічній послідовності моментів розвитку, скільки у внутрішньому їх співвідношенні. Динаміку заступає статика (ІЗ, 230). Осягаючи культурний "образ" доби як певне ціле, як єдине, що відбите в багатьох моментах, дослідник неминуче встановлює певні ієрархічні співвідношення між індивідуалізаціями. Визнається, що якісь із цих співвідношень краще виявляють момент, інші — меншою мірою. Учений може зупинитися на такому статичному розумінні, а може просунутися далі — в бік динамічного розуміння (див.: 13, 231).

Таким чином, "генетичній історії" з її пошуками формальних каузальних зв'язків між розрізненими й різнорідними явищами Л. Карсавін протиставляє так звану статичну історію. Конструктивним моментом для такої історії є пошук у зібраних фактах "внутрішнього ладотворчого засновку". Головне полягає в тому, щоб виявити й вивчити той "загальний фонд", із якого виростав "культурний стан епохи". Отже, історичне дослідження виступає синтезом уже за самою своєю суттю і є також історико-культуро-логічним, бо культура, за Карсавіним, — це ІІісторія взагалі".

Міркування Л. Карсавіма щодо "статичної" історії та культури цікаво порівняти з ідеями Я. Голосовкера, в дослідженнях якого сталість як основоположний принцип культури виголошується базовою тезою.

Показово, що Д. Фрезер у книзі "Золота гілка", проводячи аналогію між магічним і науковим мисленням, бачить її в тому, що в обох випадках послідовність подій, цілковито визначена й повторювана, підпорядкована дії незмінних законів, прояв яких можна точно вирахувати й передбачити. Отож із перебігу природних процесів вилучається мінливість, несталість і випадковість.

У пошуках прецеденту застосування методу синхронії звернімося, приміром, до "бретонських" романів Крет'єна де Труа ("Ланселот", "Персеваль" та ін.), які прийнято розглядати в діахронії, як складний зигзагоподібний творчий шлях автора, частково підказаний "замовленнями" впливових осіб — Марії Французької та графа Філіпа Ельзаського. Втім, набагато продуктивніше описувати ці романи як певну синхронічну систему, окремі ланки якої перебувають у співвідношенні додаткової дистрибуції, дзеркально відбиваючись один в одному. Вони містять набір багато в чому тотожних мотивів і тотожну структуру в межах композиційної дихотомії.

Вказаний підхід має бути застосований і до аналізу вітчизняної культури. Скажімо, один із найпомітніших творів української полемічної літератури початку XVII ст. "Пересторога" (автор невідомий) чітко відбиває діахронічний зріз літописної розповіді, оповідаючи сучасникам і прийдешнім поколінням православних східної церкви про історичні передумови — з екскурсами в минуле історії рідного краю — Брестської унії та про зрадницькі дії частини єпископів, малюючи картину наступу католицько-єзуїтської експансії в усьому світі. Водночас цей твір у синхронічному вимірі є оригінальний літературний твір, у якому неповторно переплітаються історико-хронікальної розповіді зі вставними фольклорними новелами про всілякі "чудеса", а також промовами, монологами та діалогами.

Типологічний аспект має на увазі виявлення специфіки конкретних історичних форм культури на тлі інших станів культурного розвитку (етапів чи форм культурної самосвідомості). Адже ми маємо стверджувати перемогу дискретного, особливого (як пов'язаного з культурою) над безупинно-неперервним (як віддзеркаленням хаотичного первня природи). При цьому аналізовані явища (скажімо, феномен Просвітництва чи Романтизму) мисляться як самостійні, іманентно організовані в структурному плані культурні світи. Сприймаючи культуру стародавнього Риму як щось цілісне (попри те, що вона існувала кілька сторіч), ми можемо дозволити собі певну позаісторичність, якої припустився, скажімо, Петрарка, змальовуючи Нуму й Помпея як сучасників. Адже й ми в глибині душі схильні вважати, що всі давні римляни жили в тому самому місці й часі — у давньому Римі. Така синхронізація з усією притаманною їй позаісторичністю — це форма культурфілософського методу, який неодмінно доповнює історичний: давньоримську культуру справедливо можна розглядатися як цілісність, як феномен (текст, написаний мовою даної культури), в якому все історичне (приватне) є засіб реалізації структуротворчого (загального).

Проте, чи знаємо ми, коли закінчив своє існування давній Рим? Визначний історик Античності А. Момільяно в 60-ті роки XX ст. виголосив на одному історичному конгресі: "3 упевненістю повідомляю вам, що Римська імперія більше не існує — а от коли настав її кінець, цього й досі ніхто не знає". І потім він запропонував присутнім на вибір декілька дат цього "кінця" — цілком конкретних, але з інтервалом у півтора тисячоліття, й останнім датуванням був 1809 р., коли, після перемоги Наполеона над Австрією, з географічних карт остаточно зникли слова "Римська імперія". Зрозуміло, що справжня імперія зникла раніше, але коли?

Отже, сприйняти ту чи ту культурну епоху з узагальнено-культурологічних позицій — означає сприйняти її саме як цілісний феномен. Позаісторичність є форма (нехай не завжди коректна) загалом продуктивного культурологічного методу.

Водночас, твердячи про значущість синхронізації, чи можемо ми нехтувати діахронією? Структуралізм, що, як відомо, недооцінив діахронію й не виробив аналітичних інструментів, які б уможливили пояснення внутрішніх переходів між послідовними культурно-історичними формами, цілком логічно на місце спадкового розвитку поставив дискретну множинність самодостатніх культур, які не мають ані загального смислового центру, ані транстемпоральної сполучної нитки. Наприклад, К. Леві-Строс, вилучивши з історії разом з ідеєю прогресу будь-яку динаміку, перетворив світову цивілізацію на статичну "коаліцію" самобутніх культур і тим самим, за оцінкою Ж. Деріда, повернувся до аісторизму на зразок концепції Русо.

Наші міркування з приводу синхронного та діахронного вимірів культури мають враховувати кількісну та якісну концепції часу. Кількісна (квантитативна) концепція пов'язана з лічбою та виміром часу, починаючи від стародавніх календарів і закінчуючи параметричними уявленнями в математичному апараті сучасної науки. Це статичний аспект часових уявлень. Якісна (квалітативна), динамічна концепція містить думки значно складніші й менш знайомі європейцям, що звикли до "тік-так" часу (вислів Д. Д'юї); це дало підставу І. Пригожину назвати цю групу уявлень "забутим виміром". Якщо спробувати узагальнити, то засадничий висновок, до якого приходить динамічна концепція часу, полягає в тому, що в принципі кожний процес можна розуміти як певний час, а будь-який час — як певний процес. Розвиток цієї ідеї передбачає висновок: час під динамічним кутом зору по суті є синонім становлення й процесу як такого. І Гераклігове "все тече", цілковито може бути замінене на гусерлівське "все часує" (рос: "временится").

Отже, з погляду динамічних часових уявлень будь-який факт культури у своєму становленні не тільки розгортається у відокремленому від нього зовнішньому "чистому" або "фізичному" часі, а й сам по собі є специфічною функцією часу. Недарма М. Мамардашвілі, перефразувавши Паскаля, казав, що у Європи немає віку, вона завжди перебуває в стані народження.

Власне вже Августин дійшов висновку, що послідовний плин часу відчуває лише дух людини, яка, ґрунтуючись на своїй свободі, зберігає певну дистанцію.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення
  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст