П. Рікер пропонує звернутися до Канта, не заради вдосконалення опису Іншого, а для того, щоб зрозуміти сенс існування, висловленого в явленні особи. Звернімося до другого формулювання категоричного імперативу: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, й так само у особі іншого як до мети и ніколи не ставився б до нього як до засобу" (17, 205). Говорячи про людство, Кант обґрунтовує, що воно не є "суб'єктивна мета", воно — "об'єктивна мета". Те саме стосується й особи, вона є "мета, що існує в собі" й розташована в полі особистостей, інакшість кожної з яких ґрунтується на тому, що вони не зводяться до засобів. Коли Інший втрачає етичний вимір, абсолютну цінність його, тоді особа стає "просто природною істотою".
Слід також зважити на те, що кантівське висловлювання "розумна істота існує як мета сама в собі" — це постулат, що належить до поняття царства мети (в якому легко впізнається й августинівське поняття Царства Божого, й ляйбніцівське поняття царства милосердя). Існування будь-кого може бути лише існуванням-цінністю. Тому існування Іншого засадничо належить устремлінням доброї волі. Інший є той, на шкоду кому я не повинен діяти.
Завдяки автономії власної волі і ставленню до автономії Іншого, ми переносимося в інтелігібельний світ. Проте, вступаючи в цей світ, я втрачаю здатність бачити й відчувати себе в ньому. Чи не виявляє Кант таким чином межі феноменології? Я можу бачити або відчувати явлення речей, особистостей, цінностей, проте абсолютне існування Іншого, модель усіх екзистенцій, не може бути результатом чутливості. Вона сповіщає про себе, використовуючи власну яву Іншого в поведінці, мові, вираженні, діяльності. Проте ява Іншого є недостатня, щоб сповістити про нього як про буття в-собі. Його буття має покладатися практично, як те, що обмежує прагнення моєї симпатії редукувати особу до властивостей, бажаних для мене, й саме обґрунтовує власну яву (див.: 33).
В останніх працях П. Рікер дедалі більше уваги надає герменевтиці відносин. Відносини, підкреслює він, входять до структури вчинку та до матерії тексту. Відсутність будь-яких відносин між країнами, культурами є гірша, ніж брак "спільної мови". Ними може бути ворогування, не тільки дружба, але й це краще, ніж відсутність будь-яких стосунків взагалі. Адже культура будь-якої епохи не є механічний набір жанрів і стилів, знаків і символів, які співіснують або змінюють один одного, а система їх. Коли ж це саме система, то між елементами цієї системи завжди наявна певна взаємодія. Ця взаємодія набирає різних форм, і вона зовсім не обов'язково відбиває "дружні" стосунки. Різні культурні традиції можуть взаємодіяти й через обопільне відштовхування, й, перебуваючи в постійному конфлікті, взаємозбагачуватись. Досить часто в історії культури ми спостерігаємо не стільки заміну одного стилю, традиції, символу іншим, скільки перерозподіл функцій, невпинну зміну питомої ваги кожного з них у культурно-історичному процесі.
Уболіваючи за рівновагу між надлишком і частковою втратою колективної пам'яті, Рікер розмірковує про феномен "колективної пам'яті", заглиблюючись у поняття ідентичності. Це не тільки те, що вирізняє мене з маси й відрізняє від інших, а й те, що складає тотожність собі. На цьому рівні колективна пам'ять відбиває переживання й відчування нами своєї ідентичності-тотожності. Інша риса колективної пам'яті — відчуття наступності й безперервності: спільнота живе не лише актуальними подіями, які переживаються в теперішньому, а й спогадами про минуле, вона зберігає сліди минулого й несе в собі почуття обов'язку. Отже, "вступати на поле історії" необхідно "разом із чистою гіпотезою полярності індивідуальної й колективної пам'яті", поєднуючи її водночас із "гіпотезою потрійної атрибуції пам'яті: про самого себе, про близьких, про інших" (34, 163). "До близьких, — уточнює він, — я зараховую навіть тих, хто не схвалює мої дії, проте не мого існування" (Там само).
Не можна заперечувати, приміром, що є підстави й для християнства, й для юдаїзму вважати відмінності між їхніми релігійними догматами суттєвими. Вони, поза будь-яким сумнівом, дуже суттєві. Проте має йтися не про припинення конфліктів між ними, а про зміну стилю діалогу. Незгода людей — це дуже серйозна річ, але незгода і ворожість — вельми різні поняття.
Отже, саме в діалозі на ґрунті взаєморозуміння створюється певна спільна реальність, яка охоплює Я і Ти. На цей момент указували і Г. Ґ. Гадамер, і Ю. Габермас, для яких метою діалогу є консенсус — єдино можливий горизонт життя людства. Для Гадамера істинне місце герменевтики лежить між чужістю та знайомістю. "Вимога поставити себе на місце іншого, щоб зрозуміти його, — зазначає Гадамер, — здається цілком виправданою гермсневтичною вимогою". Проте застерігає: "визнання інак-шості іншого, яке перетворює цю інакшість на предмет об'єктивного пізнання, є принципова лризупинка його претензій на істину" (12, 358, 359).
Цікаво — послуговуючися розмислами А. Ґлюксмана — визначити особливу модальність прийому іншого в нас, і нас в Іншому, зважаючи на існування постійної загрози нелюдськості, коли інакшість переважає над ідентичністю. Таке ставлення здобуло адекватне поняття в античній Греції, тобто поняття друга і любові до нього, phylos, philein (ІЗ, 266). Як свідчить Е. Бенвеніст, ідея філоса сповідує обов'язкову поведінку члена спільноти стосовно xenos, "іноземного гостя". Будь-яка дружба передбачає компонент неприязні. Відповідати своїй дружбі, згідно філейн, — це означає виявити гостинність іноземцеві, засадничо ворожому, бо той, хто народжений зовні a priori є ворог; щоб установити між мною й ним дружні стосунки, необхідні певні зобов'язання. "Дружба зв'язує дві істоти, що є чужими, вони підтримують гетерогенність, домовляючись про неї, вони братаються, вони обмінюються своїми гарними манерами, зброєю, кров'ю, й зовсім не всупереч, а завдяки факту, що вони залишаються небезпечними один для одного" (ІЗ, 267).
Не можна оминути той факт, що проблема Іншого набула нового звучання під впливом кардинальної спроби рішучого перегляду уявлення про структуру особи в теорії З. Фройда. Зокрема, саме від Фройда бере початок найвпливовіша в постмодерніст-ських колах концепція фрагментарного суб'єкта. Приміром, Ж. Лакан стверджував, що людина ніколи не тотожна якомусь своєму атрибутові, її Я, яке завжди перебуває в пошуках самого себе, здатне репрезентуватися лише через Іншого, через свої стосунки з людьми. Але при цьому ніхто не може вичерпно пізнати ані себе, ані Іншого, оскільки в основі психіки лежить несвідоме. Психіка, за Лаканом, має складну й суперечливу структуру та являє собою взаємодію трьох інстанцій: Реального (це є сфера недиференційованих потреб, шо вимагають нагального задоволення, але ніколи не можуть бути задоволені остаточно). Уявного (це образ себе, який має кожний індивід) і Символічного (сукупність соціальних настанов). Інстанція Символічного являє собою сферу соціальних і культурних норм та уявлень, настанов і заборон, які індивід засвоює переважно несвідомо. Символічне — це "лад культури", який, власне, й виконує регулятивну функцію, персоніфікуючись у фігурі того Іншого, який означає для індивіда зустріч із культурою як соціальним, мовним інститутом людського існування.
Звідси випливає перегляд класичного поняття суб'єкта. Якщо в межах картезіанської традиції суб'єкт — суверенний носій свідомості й самосвідомості, ціннісна точка відліку в культурі, то, за Лаканом, суб'єкт є функція культури, точка перетину різних символічних структур. Індивід — "атрибут культури", що промовляє за допомоги суб'єкта. Сам же суб'єкт — порожнеча, ніщо, яке заповнюється змістом символічних матриць. Несвідоме — це "дискурс Іншого", проте цей дискурс постійно редагується "Уявним".
Варто зазначити також той факт, що крізь призму феномену Узагальненого іншого"Дж. Г. Мід пояснює механізм формування універсалій як результат прийняття настанов Інших та подальшої їх кристалізації в єдине настановлення — настановлення "узагальненого іншого". Опанування цього настановлення виступає попередньою умовою розвитку самості й фундаментальним засновком виникнення універсального дискурсу як загальної системи універсально значущих символів. Феномен "узагальненого Іншого" постає як реалізація здатності "приймати роль Іншого", що дає змогу забезпечити соціально-інтегративну взаємодію (див.: 22).
Отже, проблематика діалогічності, іншології в царині соціальності та культури голосно означена в сучасній філософії. За зусиллями, спрямованими на розуміння Іншого/Чужого, можна розгледіти й тіні пошуку універсальності.
Р. Варт одного разу звернув увагу на претензії західноєвропейського суспільства щодо створення образу "універсальної, вічної людини" (2, 110). І ці ідеї цілком узгоджуються зі спробами антропологів визначити завдання культурної антропології в найближчому майбутньому з урахуванням принципу універсальності, й, зокрема, з розумінням "європейського' як певного регулятивного ідеалу, ниви для свідомої роботи з конструювання ідентичності.
Цю ідею висловлює, наприклад, відомий французький антрополог Г. Гослен (див.: 30,404—408).
* * *
Гадаємо, що метод ізольованого вивчення окремих типів культур нині вже вичерпав свої перспективні можливості. Він був притаманний раннім стадіям розвитку науки, доки не було усвідомлено той факт, що ми вже є досить "досвідчені", аби знати, наскільки ми є різні. Більш актуальним і плідним виявився метод паралельного вивчення та порівняльного аналізу різних культурно-історичних типів, символів і архетипів, спрямований на з'ясування не стільки того, що роз'єднує й відрізняє різні культури, скільки того спільного, надійного, універсального, що їх об'єднує. І хоча представники соціальної антропології наголошують на "важливості розбіжностей для соціальної антропології як для порівняльної дисципліни", оскільки "соціологічне пояснення вимагає саме розбіжностей" (30, 667), не слід забувати про інше, не менш нагальне завдання. Воно було сформульоване ще засновником американської антропологічної школи Ф. Боасом як порівняльний метод, завдяки якому та чи інша особливість культурного розвитку розглядається як окремий випадок певної загальної, універсальної тенденції. Отже, філософію культури цікавить сьогодні не стільки підкреслювання розбіжностей, скільки ідея єдності культури, цивілізації, що пробивається крізь ці розбіжності.
Як різні нації Європи, зберігаючи своєрідність свого духовного образу, темпераменту й традицій, рухаються спільним шляхом тривання культури, так і Україна має знайти своє місце в цьому загальному русі. Саме тому настільки актуальним є питання про сутність Європи як особливого культурного простору, про механізми створення європейської ідентичності, про аспекти, на яких ця ідентичність може сьогодні формуватися й аналізуватися (історія, освітня політика, стандарти наукової спільноти, рівень повсякденної культури тощо).
Дуже важливо зазначити межу допустимих розбіжностей в ім'я збереження цього засадничого принципу універсальності, що дає змогу різним культурам вступати в діалог. Ми маємо відчувати себе не тільки розділеними, а й згуртованими ситуацією діалогу, що забезпечує взаєморозуміння; адже має бути якийсь мінімум солідарності, що об'єднує людей просто тому, що вони люди. Поняття ж "розрізнення", або навіть "різноголосся" в розвитку культури, наочно заступаючи марксистське поняття "суперечності", дає підставу говорити про цілком відмінне бачення Іншого, вироблене Європою наприкінці XX ст., про multicultural studies, про невипадковість численних теорій комунікації, залучених до розгляду, зокрема й ідеї діалогу та рівноправних голосів, а в широкому сенсі — про методологічні стратегії діалогізму в гуманітарних науках.
Контрольні запитання та завдання
• 1. У чому полягає альтернативність концепцій культури у філософському трансценденталізмі та діалогічній філософії?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії“ на сторінці 2. Приємного читання.
