"Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

Філософія культури

Існування універсали як ідеальної конкретності (що викристалізувалася багато в чому завдяки Порфирію, а особливо Боецію) стає синонімом її "зримості" й не лише випереджає полум'яні алегорії пізнішої середньовічної культури, а й перегукується з деякими найважливішими моментами наукової методології сучасності. Тут доцільно нагадати ідею, висловлену П. Флоренським: визначеність упіверсалій дається в мисленні безпосереднім спогляданням; закріпленню ж цього слугує художньо-образне малювання побаченого типу.

Сукупність універсалій культури утворює словник-БутЬоІагі-ит із правилами поєднання елементів (парадигматика та синтагматика), дає міру валентності смислових схрещень (у режимах варіювання головних архетипів). Шляхи пошуку універсальних рис культури визначаються з народженням філософії історії (Вольтер, Гердер), міфологічними студіями німецьких романтиків, успіхами антропології та етнографії, психоаналізом, лінгвістикою універсалій, структурно-типологічними й семіотичними методами тощо.

Безперечно, ідея пошуку того, що називають "паралелями", тобто загальних рис, або універсалій, у культурі не нова. Уявлення про consensus gentium, про те, що є такі речі, які всі люди вважають правильними, нормальними, справедливими й приємними, й через те вони й справді такі — уявлення, притаманне суспільній думці Просвітництва, — тим чи іншим чином, мабуть, властиве людській думці за всіх часів. Його проникнення в культурну антропологію було вельми плідне. Тут можна згадати ідею "універсального культурного патерну " К. Віслера, пошуки "універсальних інституціональних типів " Б. Малиновського, виокремлення "загальних детермінант культури " Дж. Мердоком. Ці ідеї відроджуються й у найсучасніших дослідженнях культурантропологів і соціологів, у них простежується тенденція висування на передній план наукових досліджень "наскрізних", інваріантних структур суспільних процесів. Вирізнення певних структурних моментів, спільних для всіх культур упорядкованих "матриць", говорить про можливість розуміння іншої культури за умови визнання приципової однорідності міжкультурної та внутрішньокультурної комунікації.

Дж. Мердок, приміром, називає такі фундаментальні характеристики культури, що їх, незважаючи на історичне різнобарв'я, виявляють людські культури: 1) культура передається через навчання; 2) вона прищеплюється вихованням; 3) вона є соціальна; 4) вона ідеаційна (тобто концептуалізована у формі ідеальних норм, або патернів поведінки); 5) вона забезпечує задоволення; 6) вона адаптивна (пристосовується до географічного середовища, потреб людського організму та соціального середовища сусідніх народів); 7) вона інтегративна (тобто має тенденцію до утворення узгодженого й інтегрованого цілого) (див: Merdock G. P. Culture and Society. — Pitsburgh. 1965. — P. 80—86 або Мердок Дж. Фундаментальные характеристики культуры //Антология исследований культуры... — С. 49—55).

Універсальний, справді загальнолюдський характер культури, яка враховує загальне та індивідуальне й однаково "працює" з тим і тим, цінує все багатство сфери варіативного й "виняткового", не може не передбачати пошуків своїх інваріантів. І хоча універсальна духовна культура тепер, як, зрештою, й завжди, зрима лише in statu nascendi (в становленні), в сучасній науці дедалі продуктивнішим стає уявлення про інваріант, що зберігається за всіх перетворень такого типу. Ба більше, сам інваріант визначається сукупністю цих перетворень. Важливість такого розуміння особливо наочна для дослідження феномену міфу, епосу, казки, ритуалу, тощо й вона полягає, напевно, в тому, що, по-перше, вдається відтворити з найбільшою, раніше недосяжною повнотою синхронну схему, шо лежить в основі всіх текстів певного типу, по-друге, відтворена таким чином схема містить правила розгортання тексту, які можна інтерпретувати в синхронічному й у діахронічному плані, й, по-третє, набір трансформацій і послідовність їх дають можливість зробити важливі спостереження над окремими етапами еволюції відповідних текстів та інших знакових систем, на яких вони ґрунтуються (12, 44).

На нашу думку, безпосередньо з ідеєю інваріанту можна пов'язати, наприклад, центральну проблему, над якою працював відомий філолог О. М. Веселовський — проблему взаємодії форми та змісту, коли поняття форми витлумачувалося як низка незмінних елементів, які живуть вічно, переходять у спадок від покоління до покоління, мандруючи світом і являючи собою, зрештою, загальновживану й невідомо ким складену мову (койне). Зміст, навпаки, постійно змінюється, вливаючись у старі форми, він оновлює їх і наближує до культурно-історичних запитів відповідної епохи, ці історичні умови своєю чергою викликають до життя то одну, то іншу забуту форму. Отже, своєрідність — це поєднання нового змісту з видозміненими традиційними формами.

Методологічну ідею інваріантного опису досить змістовно розвиває сьогодні С. Хорунжий (див., напр.. Хорунжий С. С. Исихазм и история // Человек. 4. — 1991. — С. 73), вказуючи на те, що потенції та передумови "інваріантної" антропології закладені ще патристичною концепцією людини як мікрокосму, ізоморфного макрокосму. У сучасній філософії взірцем інваріантного опису він вважає екзистенціальну аналітику М. Гайдеї ера — досвід антропології, феноменологічний опис людського існування, який послідовно здійснюється в інваріантних категоріях. Першою й найважливішою з таких категорій є поняття "тут-буття", Ва5еія що означає індивідуалізоване людське існування, а заразом — і самий спосіб існування як такий, тобто онтологічний горизонт.

Загалом ідея інваріантності, що вперше була усвідомлена наприкінці 70-х років XIX ст. в казанській школі лінгвістики й продуктивно розвивалася на всіх рівнях лінгвістичного аналізу, стала згодом загальним топосом усієї структуралістської парадигми в методології гуманітарного пізнання — від Ф. де Сосюра та В. Проппа до К. Леві-Строса та М. Фуко ("епістема" якого також є своєрідний структурний інваріант).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу
  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст