Статус цивілізації у триванні культури

Філософія культури

Намагаючися надати категоріального статусу слову "цивілізація", Тойнбі показав, що цивілізація як самобутній соціокультурний індивід виникає як сукупність відгуків (реакцій) на "виклики середовища " (виклик холоду, виклик безмежних континентальних відстаней, виклик перенаселення, виклик релігійного поділу, виклик мовного поділу тощо) та дослідив механізми й засадничі етапи ЇЇ існування. Поняття "виклику" як справжнього рушія історії, є тут ключовим; кожен виклик — це ніби запитання сфінкса: відповідай або тебе з'їдять. Поки існують творчі осередки, спроможні давати правильні відповіді на ці запитання сфінкса, цивілізація живе. Концепція "Виклику-відповіді" вибудовується Тойнбі як ключ до розуміння історії загальнолюдської цивілізації й локальних цивілізацій, з яких вона складається. Ця концепція настільки міцно вкоренилася в західній ментальності, особливо в її американській модифікації, що постійна готовність дати відповідь на виклик стала вважатися тим підґрунтям, що формує виняткову динамічність американської історії й навіть американського національного характеру. Challenge (виклик) — слово, яке настільки же виявляє суть сучасної американської цивілізації, наскільки varieta (різноманіття) — суть італійського Відродження.

Концепція А. Тойнбі цікава ще й тим, що в ній є досить чітко сформульовані критерії визначення цивілізаційної ідентичності. Він називає релігію, історію, мову, звичаї та культуру. Особливе значення А. Тойнбі надає релігії, яку вважає "цільною й спрямованою в один бік порівняно з різноманітною й повторюваною історією цивілізацій"(26, 524).

С. Гантінгтон у відомій статті "Зіткнення цивілізацій і новий світовий порядок", у якій "ожили" концептуальні ідеї А. Тойнбі (ті самі критерії цивілізаційної ідентичності, з акцентуванням уваги на ролі релігії), фіксує важливий момент: цивілізації постійно конкурують між собою за два ресурси — територію та людей. Цивілізація живе остільки, оскільки є люди, що її відтворюють. Вона живе в людях, вкладаючи в їхню свідомість імператив вірності "своїй" цивілізації, всіма силами прив'язуючи до себе людину, накладаючи певні табу, караючи. Скажімо, для справжнього мусульманина стати християнином гірше, ніж умерти. Так "працює" цивілізація.

І, зрозуміло, вона живе на території; без неї, як і без людей, цивілізація неможлива. Конкуренція — процес постійний і якнайрізноманітніший, він обіймає й війни, й міграції. Але поряд із конкуренцією виявляється й протилежна тенденція —- кооперативність, так само як поряд із законом дивергенції (тобто зростанням різнобарв'я та складності цивілізацій як систем), зростає їхня взаємозалежність, що веде до уніфікації багатьох рис (ця тенденція особливо помітна нині). Цивілізація — це не лише система, а й елемент іншої системи, й у разі руйнування зв'язків з елементами множини — з іншими цивілізаціями — стрімко зростає можливість деградації. Хрестоматійний приклад: загибель шумерської цивілізації як типовий наслідок ізоляції, та, навпаки, багаторазове відродження єгипетської цивілізації щоразу пов'язане зі вторгненням чужих народів (полон євреїв, нашестя народів моря тощо).

Характеризуючи еволюцію історії людства як історії конфлікту та вбачаючи специфіку сучасного етапу як конфлікту цивілізацій (на відміну від інших етапів: конфлікту між правителями, націями, народами, ідеологіями), Гантінґтон твердить, що динаміка конкуренції за людей і території, а отже, конфлікт цивілізацій — це універсальний принцип; зіткнення цивілізацій існувало завжди. Конкурентний діалог —- обмін і збагачення ідеями, технологіями, товарами — це умова існування цивілізацій. Поняття "цивілізація" Гантінґтон визначав таким чином: цивілізація — це певна культурна сутність. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні спільноти — всі вони мають особливу культуру, що відбиває різні рівні культурної неоднорідності. До того ж цивілізація — це культурна спільнота найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей. Цивілізації визначаються наявністю спільних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є різні рівні самоідентифікації: наприклад, мешканець Риму може схарактеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людину Західного світу. Цивілізація — це найширший рівень спільності, з яким він себе співвідносить. Культурна самоідентифікація людей може змінюватись, і, як наслідок, змінюються склад і межі тої чи тої цивілізації (32, 33). Прикметним є те, шо у С. Гантінгтона з'являється новий критерій виокремлення цивілізацій: принципове розв'язання глобальних міжнародних проблем.

Показово, що Гантінґтон, як і Тойнбі, вбачає головний напрям цивілізаційного протистояння в конфлікті між Заходом, тобто європейською цивілізацією, яку розуміє досить широко, та рештою світу. При цьому він зазначає, що світ уже переситився цивілізаційним експансіонізмом Заходу.

Утім, слід пам'ятати, як слушно зауважив А. Крьобер, що вивчення цивілізацій навряд чи може стати справді науковим і грамотним, доки не буде відкинуте емоційне ставлення до кризи, занепаду, краху, загибелі.

Підсумуємо словами Ф. Броделя: "Цивілізації створюють зв'язки, цебто лад, між тисячами благ культури, фактично, на перший погляд, чужих собі, — від тих, що пов'язані з духовним життям і розумом, до предметів і знарядь повсякденного життя" (6, 484).

З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу цивілізація розглядається як певна, відносно автономна, переважно поліетнічна соціокультурна система, що має свої просто-рово-часові виміри, базові духовно-культурні засади, відносно сталі структури економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків.

П. Рікер твердить, що глобальний феномен цивілізації охоплює три реальності: знаряддя, інституції та цінності. Під знаряддями він розуміє все, що може розцінюватись як нагромадження досвіду. Це інтелектуальний, моральний, духовний досвід, що нагромаджується у вигляді творів, матеріальних пам'яток, бібліотек тощо. Розглянута в такий спосіб цивілізація є єдиною. Технологічна історія людського роду являє людство єдиною людиною, тією, про яку Паскаль казав, що вона мислить вічно й безперервно. Вводячи феномен інституцій, ми вводимо множинність історичних досвідів; слово "цивілізація" відтепер має вживатись у множині. Інституції репрезентуються правовою системою окремого суспільства (це статика суспільства), а також, розглянуті під кутом зору соціальної динаміки, — політикою. Зрештою, третій рівень, цінності — це субстанція життя народу. Вона виражається в практичних звичаях, під оболонкою яких знаходимо традиції — живу пам'ять цивілізації, а в глибині те, що, мабуть, становить ядро феномену цивілізації —- ансамбль уявлень і символів. На цьому рівні відмінність цивілізацій є найглибша. Можна сказати, що кожна історична група має свій етос, певне етико-міфічне ядро, етичну відокремленість, яка є можливістю творення, пов'язаною з традицією, пам'яттю, архаїчним укоріненням (23, 292—307).

Підбиваючи підсумки, зазначимо: якщо культура покладає цільові та ціннісні настанови цивілізації як її внутрішній елемент, то цивілізація забезпечує соціально-організаційні й технологічні засоби функціонування та розвитку культури. Цивілізація — це форма впорядкування культури й усього суспільного життя. Вступаючи в життя, кожний індивід застає і засвоює певний запас знань, вірувань, навичок, взірців мислення й поведінки, які не просто вироблені культурою й відбиті в певних символах, а й санкціоновані, закріплені, тиражовані цивілізацією. Таким чином, цивілізація інституціоналізує культуру.

Культура — це вся сфера буття людини, що ініціюється й спрямовується Духом, й орієнтована (усвідомлено чи несвідомо) тільки на творче, морально повноцінне, духовно наповнене життя. Ширша сфера діяльності людини як homo sapiens, яка має свободу волі й постійно вдосконалюється в напрямі раціональних науково-технічних досягнень, позначається нами як цивілізація. Культура в такому розумінні — складова цивілізації, її головна, сутнісна частина. Природно, що зі сфери культури не вилучається діяльність людини, спрямована на задоволення її матеріальних потреб, адже людина є духовно-тілесна істота. Однак культура передбачає саме духовні пріоритети, що відсутні в цивілізаційних полях. Ба більше, у власне цивілізаційних процесах центральне місце посідає матеріально-споживчий егоцентристськи орієнтований вектор. Саме тому досягнення цивілізації часто використовуються чи навіть створюються на шкоду людині, тоді як феномени та процеси культури в принципі аж ніяк не можуть бути шкідливі для людини та універсуму загалом.

Зауважимо також слідом за Т. Адорно, що культура не може й не повинна говорити зрозумілою мовою (якої від неї, зокрема, вимагають англо-американські філософи). Смисли в культурі приховані в підтекстах, натяках, герметичних алюзіях. На противагу цьому цивілізація прагне зробити мову якомога елементарнішою, пропагуючи ідеологію ідейного спрощення.

У статті присвяченій аналізові тенденцій у розвитку пунктуації, Т. Адорно зазначає, що цивілізація свідомо й несвідомо прагне дискваліфікувати довгі речення і скоротити пунктуацію до мінімуму. Цю тенденцію він проектує на протистояння між аналітичною та континентальною філософією. Якщо континентальна філософія використовує примхливий і вишуканий синтаксис, закручуючи речення в гегелівську спіраль і здійснюючи інші словесні сальто-мортале, то аналітична філософія, навпаки, прагне приборкати емоції й оголошує сувору синтаксичну аскезу. Поступова синтаксична аскетизація простежується в присмерках великих інтелектуальних епох європейської історії (Adorno Т. Punctouation Marks, in Notes to Literature. Vol. 1 / Ed. Rolf Tiedemann and trans. Shierry Weber Nicholson. — New York, 1958. — P. 97—98).

Визначний німецький історик культури К. Гурліт, артикулюючи максиму "культура — це не цивілізація", зачіпає цікавий аспект проблеми. Культура — це не досягнуте, а те, що досягається, не готове, не зріле, а те, що постає, визріває. Вона існує більше в намірі, ніж у наявному, в утворенні поняття про мету людського буття, світоспоглядання, що містить моральне прагнення; шлях до істини виявляється в образі, який захоплює широке коло сучасників. Отже, культура має бути збагнена як рух і мета, тип культури визначається за типом її головних тенденцій і за системою конкретніших актуальних потреб.

Не випадково Ф. Шлегель висував на перший план процес становлення взагалі на противагу всьому, що вже постало. Гадаємо, що його твердження про те, що можна лише ставати філософом, а не бути ним (бо як тільки людина думає, що стала філософом, вона втрачає це право) стосується не лише філософії. У цьому контексті особливої ваги набувають слова В. Гумбольдта про те, що мову слід розглядати не як мертвий продукт, а як процес творення. Мова — чи то окреме слово, чи зв'язне мовлення — є "акт духу", "постійно відновлювана робота духу"; це — спрямований уперед розвиток, рушієм якого є духовна сила кожного мовця. А відтак "актом духу" є й культура.

Отже, не культура, а цивілізація має на меті "функціоналізацію" досягнень людської творчості, їх зведення у площину утилітарного використання в інтересах самозбереження соціуму в його історично даній формі. То чи не слід погодитися з В. Біблером у тому, що для участі в культурі необхідно вистрибнути з матриці цивілізації, опинитися аутсайдером цивілізації, стати її прочанином?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус цивілізації у триванні культури“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури
  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст