Розділ «Карл Ясперс (1883-1969)»

2. Трансцендентність Бога-Творця; Подолання демонічного світу й магії приводить до усвідомлення трансцендентності Бога, що не має зображення, образу, не доступного думці. Ідея створення приводить світ у цілому в стан нестійкості. Світ безмежний й існує не із себе. Людина як одиничне у своєї екзистенції знаходить свою волю у світі як створене Богом; у своєму єднанні з трансцендентним Богом і тільки за допомогою цього єднання він незалежний стосовно світу.

3. Зустріч людини з Богом: Трансцендентний Бог має особистісний аспект. Він - особистість, до якої звертається людина. Існує прагнення до Бога, прагнення почути Бога. З цього виникає жагуче бажання людини шукати особистого Бога...

4. Заповіді Бога: 3 неповторною простотою висловлюються у десяти заповідях основні істини як заповіді Бога. Розходження між добром і злом виражено в абсолютній формулі: або - або. З часів пророків потрібна любов до ближнього, яка набуває свого вищого вираження в словах: люби ближнього свого як самого себе.

5. Усвідомлення історичності: Воно виникає в епоху політичних катастроф як універсальне історичне усвідомлення історії, що твориться Богом. Воно стає основою створення релігійного центру життя, що втягує в "тут і тепер" цілісність усього світу. Не випадковість нескінченного, а створене Богом сьогодення надає життю його значення.

6. Страждання: Страждання оволодіває гідністю, страждання постає шляхом до Божества...

7. Відкритість не вирішенням: Вірогідність віри якнайрішучіше випробовує себе. Здійснюється смілива спроба за даних релігійних позицій - а кожне висловлювання неминуче стає позицією - виявляти створене в ній невирішуване...

Кожна з цих основних рис пов'язана зі своєрідними відхиленнями:

1. Єдиний Бог стає абстрактним, і тоді він тільки негативний стосовно всього буття миру, його різноманіття й повноти. Одиничне умертвляє множинність.

2. Трансцендентний Бог виокремлюється від світу. Бог без творення є думка, в якій все зникає...

3. Зустріч із Богом стає егоїстичною або перетворюється в насолоду почуттям. Небезпека цієї молитовної релігії полягає в настирливості щодо божества за егоїстичної щиросердечної спрямованості.

Інша небезпека - схильність до впевненості в знанні волі Божої, котра стає джерелом фанатизму...

4. Заповіді Божі перетворюються з простих основ моральності в абстрактні юридичні норми й розвиваються в нескінченну законність особливих визначень.

5. Усвідомлення історичності втрачається в історично об'єктивному спогляданні. Тоді виникає претензія на право розпоряджатися світовою історією, чи то мисленнєво у вигляді знання цілого або навіть дійсно, виходячи з відомого діючого божественного промислу...

6. Страждання перетворюється в психологічному переосмисленні на мазохістське задоволення або садистично затверджується, або мислиться як жертовність у давно подоланих магічних категоріях.

7. Відкритість невирішеностям веде до розпачу або до нігілізму, до бунту дивовижної негативності.

<...>

Виявлення простору всеосяжного й вказівка на основоположення, які при висловленні змісту віри все-таки залишаються невизначеними, ще недостатні для характеристики філософської віри. Тому що філософствування істотно відбувається в часі. Філософія займає проміжне місце між витоками й ціллю. Щось у нас, що веде нас цим шляхом, спонукає за межі нашої суб'єктивності, притягує до об'єкта, не будучи само чимось відчутним, те, за допомогою якого ми, власне кажучи, і живемо у філософському розумінні, називається розумом. Розум ніколи не буває без розсудку, але нескінченно перевершує розсудок. У філософську віру розум входить як необхідний момент. Будь-яке почуття істини розкривається лише тоді в чистому вигляді, коли воно очищене в русі розуму.

Нам уявляється необхідним охарактеризувати розум. Розум зіставляє всі рівні істини, показуючи значущість кожного. Він перешкоджає замиканню істини в собі. Він розуміє, що кожна віра, яка ізолює й абсолютизує один із модусів всеосяжного, стає помилковою. Так, помиляється навіть "віра" свідомості взагалі, коли вона стверджує несуперечність самого буття. Тому свідомість взагалі може лише сказати, що для неї незбагненне те, що не дотримується її законів, таких як закон суперечності. Однак усі доступні змісти свідомості взагалі - ще не саме буття, а лише спосіб його появи в категоріях загальнозначущого мислення.

Розум забороняє зупинятися на якому-небудь смислі істини, що не містить у собі всю істину. Він забороняє потрапляти в глухі кути, задовольнятися вузькістю, якою б звабною вона не була, забувати або проходити повз що-небудь, чи то реальність, значущість або можливість. Розум вимагає нічого не упускати, вступати в співвідношення з усім, що є, шукати за межею будь-якої межі те, що є й, мабуть, охоплювати навіть протилежності й завжди осягати цілісність, усяку можливу гармонію.

Але разом з тим розум намагається також у кожній цілісності знайти можливість необхідного прориву. Він забороняє завершену гармонію. Він доходить до крайнощів, щоб пізнати справжнє буття.