Розділ «Пол Феєрабенд (1924-1996)»

Пол Карл Фейєрабенд - американський філософ, представник постпозитивізму. Він розробив методологічний принцип, за яким учений має створювати, поширювати, "проліферувати" теорії, несумісні із загальновизнаними в науці.

Наука, за П. Феєрабендом, - це одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому самому сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Вчений обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від "диктату науки" та надало всім соціокультурним практикам рівні права.

Аналітичний покажчик

Вступ

Наука є по суті анархістським підприємством: теоретичний анархізм гуманніший і прогресивніший, ніж його альтернативи, що спираються на закон і порядок.

Цей твір написаний у переконанні, що, хоча анархізм, мабуть, і найпривабливіша політична філософія, він, безумовно, необхідний як епістемології, так і філософії науки.

Підстави цьому знайти неважко.

"Історія взагалі, історія революцій зокрема, завжди багатша змістом, різноманітніша, різностороння, живіша, "хитріша"", ніж можуть уявити собі навіть найкращі історики й методологи1. Історія повна "випадковостей і несподіванок", демонструючи нам "складність соціальних змін і непередбачуваність віддалених наслідків будь-якої дії або рішення людини". Чи можемо ми насправді вірити в те, що наївні й хисткі правила, якими керуються методологи, здатні охопити цю "павутину взаємодій?"11 чи не очевидно, що успішна співучасть у процесі такого роду можлива лише для крайнього опортуніста, який не зв'язаний жодною приватною філософією і користується будь-яким відповідним до випадку методом?

Саме такого висновку повинен дійти знаючий і вдумливий спостерігач. "Звідси, - продовжує В.І, Ленін, - випливають два дуже важливі практичні висновки: перший, що революційний клас для здійснення свого завдання повинен уміти оволодіти всіма, без щонайменшого вилучення, формами або сторонами суспільної діяльності... другий, що революційний клас повинен бути готовий до найшвидшої і несподіваної зміни однієї форми другою"2. "Зовнішні умови, - пише Ейнштейн, - які (для вченого. - П. Ф.) встановлені фактами досвіду, не дозволяють йому при побудові концептуального світу надмірно строго дотримуватися якоїсь однієї епістемологічної системи. Тому послідовному епістемологу вчений повинен здаватися чимось на зразок несумлінного опортуніста...". Складна обстановка, що є результатом несподіваних і непередбачуваних змін, вимагає різноманітних дій і відкидає аналіз, що спирається на правила, які встановлені наперед без урахування умов історії, які постійно змінюються.

Звичайно, можна спростити обстановку, в якій працює вчений, за допомогою спрощення головних дійових осіб. Урешті-решт, історія науки зовсім не складається тільки з фактів і виведених висновків. Вона включає також ідеї, інтерпретації фактів, проблеми, створювані інтерпретаціями, що змагаються, помилки тощо. За ретельнішого аналізу ми знаходимо, що наука взагалі не знає голих фактів, а ті "факти", які включені в наше пізнання, вже розглянуті певним чином і, отже, істотно концептуалізовані. Якщо це так, то історія науки має бути так само складною, хаотичною, повною помилок і різноманітності, як ті ідеї, які вона містить. У свою чергу ці ідеї мають бути так само складними, хаотичними, повними помилок і різноманітності, як і мислення тих, хто їх вигадав. Навпаки, невелика "промивка мізків" може примусити нас зробити історію науки біднішою, простішою, одноманітнішою, зобразити її "об'єктивнішою" і доступнішою для осмислення на базі суворих і незмінних правил.

Відома нам сьогодні наукова освіта ставить саме цю мету. Вона спрощує "науку", спрощуючи її складові елементи. Спочатку визначається галузь дослідження. Вона відокремлюється від решти історії (фізика, наприклад, відокремлюється від метафізики і теології), і задається її власна "логіка". Повне оволодіння такою "логікою" виявляється необхідною умовою для роботи в цій галузі: вона робить дії дослідників одноманітнішими й разом з тим стандартизує великі відрізки історичного процесу. Виникають стійкі "факти", які зберігаються, незважаючи на всі зміни історії. Істотна частина вміння створювати такі факти полягає, мабуть, у придушенні інтуїції, яка може привести до розмивання встановлених меж. Наприклад, релігія людини, її метафізика або її відчуття гумору (природне відчуття гумору, а не вимучена і найчастіше жовчна професійна іронічність) не повинні мати жодного зв'язку з її науковою діяльністю. її уява обмежена, і навіть мова не є її власною. Це у свою чергу знаходить віддзеркалення в природі наукових фактів, які сприймаються як незалежні від думки, віри та основ культури.

Таким чином, можна створити традицію, яка підтримуватиметься за допомогою суворих правил і до певної міри стане успішною. Але чи бажано підтримувати таку традицію і вилучати все інше? Чи повинні ми передати їй усі права у сфері пізнання, так що будь-який результат, одержаний будь-яким іншим методом, слід одразу відкинути? Саме це питання я маю намір обговорити в цій роботі. Моєю відповіддю на нього буде тверде й рішуче "ні!"

Для такої відповіді є дві підстави. Перша полягає в тому, що світ, який ми хочемо досліджувати, є значною мірою невідомою сутністю. Тому ми повинні тримати очі відкритими і не обмежувати себе наперед. Одні епістемологічні розпорядження можуть показатися блискучими порівняно з іншими епістемологічними розпорядженнями або принципами, проте хто може гарантувати, що вони вказують якнайкращий шлях до відкриття достовірно глибоких секретів природи, а не декількох ізольованих "фактів"? Друга підстава полягає в тому, що описана вище наукова освіта (як вона здійснюється в наших школах) несумісна з позицією гуманізму. Вона вступає в суперечність із "дбайливим ставленням до індивідуальності, яке тільки і може створити всебічно розвинену людину"1. Вона "калічить, як китаянки калічать свої ноги, затискаючи в лещата кожну частину людської природи, яка хоч скільки-небудь виділяється", і формує людину відповідно до того ідеалу раціональності, який випадково виявився модним у науці або у філософії науки. Прагнення збільшити свободу, жити повним, теперішнім часовим життям і відповідне прагнення розкрити секрети природи і людського буття приводять, отже, до заперечення будь-яких універсальних стандартів і відсталих традицій. (Природно, що це призводить і до заперечення значної частини сучасної науки.)

Просто дивно, наскільки професійні анархісти не помічають безглуздого ефекту "законів розуму", або законів наукової практики. Виступаючи проти обмежень будь-якого роду і за вільний розвиток індивіда, не обмежений будь-якими законами, обов'язками або зобов'язаннями, вони проте покірливо приймають усі ті суворі рамки, які вчені й логіки накладають на наукове дослідження та будь-який вид пізнавальної діяльності. Закони наукового методу або те, що окремі автори вважають законами наукового методу, іноді проникають навіть у сам анархізм. "Анархізм є світом понять, що спирається на механістичне пояснення всіх феноменів, - писав Кропоткін. - Його метод дослідження є метод дослідження точного природознавства... метод індукції й дедукції". Зовсім "не очевидно, - пише сучасний "радикальний" професор з Колумбії, - що наукове дослідження вимагає абсолютної свободи слова і дискусій. Практика швидше показує, що певного роду несвобода не перешкоджає розвитку науки...".

Зрозуміло, є люди, для яких це не "очевидно". Тому ми почнемо з розгляду основ анархістської методології та відповідної анархістської науки'1.

Не слід побоюватися, що зменшення інтересу до закону і порядку в науці і суспільстві, характерне для анархізму цього роду, призведе до хаосу. Нервова система людей для цього дуже добре організована1. Звичайно, може настати година, коли розуму буде необхідно надати тимчасове переважання і коли він мудро захищатиме свої правила, відставивши у бік усе інше. Проте, на мою думку, поки ця година ще не настала.

1

Це доводиться й аналізом конкретних історичних подій, і абстрактним аналізом відношення між ідеєю та дією. Єдиним принципом, що не перешкоджає прогресу, є принцип " е припустимо все" (anything goes).

Ідея методу, що містить жорсткі, незмінні й абсолютно обов'язкові принципи наукової діяльності, зазнає великих труднощів при зіставленні з результатами історичного пізнання. При цьому з'ясовується, що не існує правила, яким би правдоподібним чи епістемологічно обґрунтованим воно не здавалося, - яке в той або інший час не було б порушене. Стає очевидним, що такі порушення не випадкові та не є результатом недостатнього знання або неуважності, яких можна б було уникнути. Навпаки, ми бачимо, що вони необхідні для прогресу науки. Справді, одним із найчудовіших досягнень недавніх дискусій у сфері історії і філософії науки є усвідомлення того факту, що такі події й досягнення, як винахід атомізму в античності, коперниканська революція, розвиток сучасного атомізму (кінетична теорія, теорія дисперсії, стереохімія, квантова теорія), поступова побудова хвильової теорії світла, виявилися можливими лише тому, що деякі мислителі або свідомо вирішили розірвати пута "очевидних" методологічних правил, або мимоволі порушували їх.