Розділ 3. Категорії філософії, їх зміст і функції

Аристотель (384-322 до н. е.)

Аристотель Стагірит - давньогрецький філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей).

Першим із мислителів античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Він поділяв філософію на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; поетичну, творчу - знання заради творчості.

Основу онтології Аристотеля становлять; категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості і реальності.

Аристотель розумів під категоріями родові висловлювання про буття, а "оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі - якість, треті - кількість, четверті - "де", п'яті - "коли", то відповідно до кожного з них ті самі значення має і буття. Перелічуючи категорії Аристотель вдається до розділового "або"; "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке"..." - і таким чином перебирає десять відомих категорій. У його тлумаченні категорії - це висловлювання, які відображають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові й знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної.

Категорії

Глава п'ята [Сутність]

Глава шоста [Кількість]

Стосовно кількості, то одне перервне, інше безперервне, й одне складається з частин, що мають конкретне місце один щодо одного, а інше - з частин, що не мають такого положення. Перервні, наприклад, число і слово, безперервні - лінія поверхня, тіло, а крім того, час і місце. Справді, у частин числа немає загальної межі, де стикалися б його частини; наприклад, якщо п'ять є частиною десяти, то п'ять і п'ять не стикаються і на певній загальній межі, а знаходяться окремо; також і три й сім не стикаються і на певній загальній межі. І взагалі у числі не можна вказати загальну межу його частин; вони завжди знаходяться роздільно, тому число належить до окремих кількостей. У такий самий спосіб і слово належить до роздільних кількостей. Що слово є кількістю, це зрозуміло: адже воно вимірюється коротким і довгим складом. А маю я на увазі слово, вимовлене голосом: адже його частини не стикаються і на певній загальній межі, тому що немає такої загальної межі, де стикалися б склади, адже кожний із них стоїть роздільно сам по собі.

Лінія безперервна, тому що можна вказати загальну межу, де стикаються її частини, - крапку, а в поверхні - лінію: адже частини площини стикаються на деякій загальній межі. У такий самий спосіб і в тіла можна вказати загальну межу - лінію або поверхню, де стикаються частини тіла.

Також і час і місце належать до таких кількостей: дійсний час стикається з минулим і з майбутнім часом. У свою чергу й місце належить до безперервних кількостей: адже частини тіла, які стикаються на деякій загальній межі, займають конкретне місце; отже, і частини місця, які займає кожна з частин тіла, стикаються на тій самій межі, де стикаються й частини тіла. Тому й місце, можна сказати, безперервна кількість: адже його частини стикаються на одній загальній межі.

Далі, одні кількості складаються з частин, що мають своє положення відносно одна одної, а інші - з частин, що не мають такого положення; так, частини лінії мають конкретне місце одна відносно одної: адже кожна з них розташована десь і можна було б розрізнити й указати, де кожна знаходиться на площині й з якою частиною з інших вона стикається. Так само мають своє положення й частини площини: можна так само вказати, де міститься кожна з цих частин і які частини стикаються одна з одною. І так само - частини тіла й частини місця. У числі не можна показати, як його частини мають певне положення одна відносно одної або де вони перебувають, а також які частини стикаються одна з одною. Не можна це показати й у частин часу: адже жодна частина часу не нерухлива; а як може те, що не нерухоме, мати певне положення? Скоріше можна було б сказати, що час має деякий порядок у тому розумінні, що одна частина часу існує раніше, а інша - пізніше. Те саме стосується і числа - у тому розумінні, що одиницю вказують при рахуванні раніше, ніж два, а два - раніше, ніж три; і саме в цьому розумінні в числа є, мабуть, деякий порядок, а положення [для нього] зовсім не можна вказати. І так само вимовлене слово: жодна частина його не нерухлива, але вже вимовлена, і її вже не можна схопити; тому в частин слова немає положення, якщо жодна з них не нерухома. Отже, одні кількості складаються з частин, що мають певне положення, інші - з частин, що не мають положення.

Кількістю у власному розумінні називається тільки те, що зазначено вище, а все інше називається так прообразом дійсно, маючи на увазі те, які були зазначені, ми називаємо кількостями й інше; так, біле називається великим, тому що поверхня велика, а дія - тривалою, тому що вона відбувається довго, і так само рух - значним: кожне з них називається кількістю не само по собі. Так, якщо хтось указує тривалість дії, він визначає її часом, зазначивши, що ця дія відбувається рік або щось у цьому роді; так само, вказуючи, що біле є деякою кількістю, він визначить його через поверхню: наскільки велика поверхня, настільки за величиною, скажеш ти, і біле. Отже, тільки зазначене раніше називається кількістю у власному розумінні й саме по собі; з усього ж іншого ніщо не називається так само по собі, а якщо й називається, то прообразом.

Далі, кількості ніщо не протилежне; коли йдеться про певні кількості, то зрозуміло, що немає нічого протилежного їм, наприклад довжині у два або три лікті, або тій чи іншій поверхні, або чомусь подібному: адже їм ніщо не протилежне, хіба тільки якщо сказати, що "численне" протилежне "нечисленному" або "велике" - "малому". Однак усе це не кількість, а скоріше порівняння; справді, жодна річ не називається великою або малою сама по собі, а лише настільки, наскільки її порівнюють з іншими, як, наприклад, [окрему] гору називають малою, а просяне зерно - великим, оскільки останнє більше інших зерен, а перша менша інших гір. Таким чином, має місце порівняння з іншим: адже якби річ називалася великою або малою сама по собі, то гора ніколи не називалася б малою, а просяне зерно - великим. Так само ми говоримо, що в селищі багато людей, а в Афінах мало, хоча тут їх у багато разів більше, ніж там; і що в будинку багато людей, а на виставі мало, хоча їх тут набагато більше. Далі, довжина у два або три лікті й усе тому подібне означає кількість, тим часом "велике" або "мале" означає не кількість, а скоріше порівняння. Насправді, велике і мале розглядаються відносно іншого; тому очевидно, що те й інше належить до порівняння. Далі, чи визнає їх хто-небудь кількістю або не визнає, принаймні немає нічого протилежного їм; справді, як можна назвати щось протилежним тому, що може бути взято не само по собі, а [лише] у порівнянні з іншим? Далі, якщо "велике" і "мале" будуть протилежностями, то з'ясується, що те саме допускає у той самий час протилежності і що речі протилежні самі собі: адже іноді буває, що щось у той самий час і велике, і мале, тому що порівняно з одним воно мале, а порівняно з іншим воно велике; тому те саме буває в той самий час і великим, і малим, отже, воно допускає у той самий час протилежності. Але, потрібно вважати, ніщо не допускає в один і той самий час протилежностей, як ми бачимо відносно сутності: вона, треба думати, здатна приймати протилежності, але принаймні ніщо не буває в той самий час хворим і здоровим, як не буває разом білим і чорним; і серед усього іншого немає нічого, що допускало б у той самий час протилежності. Отже, виходить, що речі протилежні самі собі. Справді, якщо велике протилежне малому, а те саме в той саме час велике і мале, то воно, можна сказати, протилежне само собі. Але бути протилежним самому собі - це щось безглузде. Отже, "велике" не протилежне "малому" і "численне" - "нечисленному". Тому якщо навіть зараховувати їх не до порівняння, а до кількості, всеодно вони не будуть мати нічого протилежного.

Протилежність за кількістю, потрібно вважати, є головним чином у місця. Справді, "верх" вважають протилежним "низу", називаючи місце в середині "низом", тому що відстань від середини Всесвіту до її меж найбільша. Очевидно, і визначення інших протилежностей запозичиться від цих: як протилежні одна одній визначають ті речі з одного роду, які найбільше віддалені одна від одної.

Кількість, вважатимемо не допускає більшу і меншу міру, наприклад довжина у два лікті: справді, одне має довжину у два лікті не більшою мірою, ніж інше. Так само й число: одна трійка, наприклад, нітрохи не більшою мірою трійка, ніж інша, й одна п'ятірка нітрохи не більшою мірою п'ятірка, ніж інша, один проміжок часу не називається часом більшою мірою, ніж інший. І взагалі за жодним із перелічених видів кількості не говориться, що воно в кількістю більшою або меншою мірою. Отже, і кількість [так само як сутність], не допускає більшого й меншого ступеня.

Головна особливість кількості - це те, що про неї говорять як про більшу й меншу; справді, про кожну із зазначених кількостей говориться як про те, що дорівнює і не дорівнює; так, говорять, що одне тіло дорівнює або не дорівнює [іншому] і що один проміжок часу дорівнює або не дорівнює [іншому]. Так само й про кожну з інших зазначених кількостей можна говорити як про ту, що дорівнює і не дорівнює.

Про інше, що не є кількістю, зовсім, очевидно, не можна говорити як про те, що дорівнює і не дорівнює; так, про одне розташування зовсім не говорять, що воно дорівнює або не дорівнює [іншому], а скоріше, що воно подібне [з іншим], і про щось одне біле не говорять, що воно дорівнює або не дорівнює [іншому білому], а говорять, що воно однакове [або неоднаково] біле. Таким чином, головна особливість кількості - це те, що про неї говориться як про те, що дорівнює або не дорівнює.

Глава сьома [Співвідношення]