Розділ «3. ЗМІСТ І СПРЯМОВАНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКИХ КУРСІВ ПРОФЕСОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ»

Видатний полеміст XVII ст. Баранович виступав проти унії і католицизму, вважаючи їх основою польсько-шляхетської агресії, високо цінив народну культуру, рідну українську мову, широко послуговувався народним гумором, обстоював національну і релігійну самостійність України. Він підтримував автономістичну політику Д. Многогрішного, якого рекомендував обрати гетьманом України, брав участь у посольстві Війська Запорозького до Москви 1669 р„ що обстоювало права і вольності українського народу, автономію України при входженні до Московської держави, проводив лінію тієї частини українського духівництва, яка вважала за краще залежати від константинопольського патріарха, ніж від російського. Разом з тим не був національно обмеженим, високо цінував науку І світську культуру польського народу, прагнув до встановлення рівноправних відносин між російським, українським і польським народами, захищав ідею єднання всього слов'янського світу для боротьби проти загального тоді ворога — татар і турків. Патріот своєї Вітчизни, Баранович вірив у просування Русі вперед, був глибоко переконаний у тому, що "прийде певний час, коли вони (руси. — Авт.) не будуть потребувати сторонньої допомоги і навіть будуть гребувати нею".

Погляди, близькі до поглядів Л. Барановича, захищав І. Галятовський.

Іоаникій Галятовський

І. Галятовський (рік нар. невідомий — помер 12 січня 1688 р.) — український письменник, суспільно-політичний і церковний діяч XVII ст. Освіту отримав у Києво-Могилянській колегії, після закінчення якої залишився у ній викладачем, а в 1657 р. став її ректором. З 1669 по 1688 р. — архімандрит Єлецького монастиря у Чернігові. Автор збірника проповідей "Ключ разумƀнія священником законным и свецким надлежащий" (К., 1659, 1660, 1985; Львів, 1663, 1665), "Мессия праведний Иисус Христос" (К., 1660), "Небо новое" (витримало три видання — 1665, 1667, 1669, останнє у Могильові), "Старий костьол" (1678). І. Галятовський видав польською мовою два трактати "Либідь" (Новгород-Сіверський, 1679) та "Алькоран" (Чернігів, 1683), спрямованих проти католицизму, унії і магометанства. Його вважають теоретиком та основоположником схоластичної проповіді, а його трактат "Наука або спосіб складання проповідей" відіграв помітну роль у розвитку церковно-релігійної літератури XVII — початку XVIII ст.

У постановці та розв'язанні філософських проблем 1. Галятовський стояв на позиціях теїзму з відчутним впливом ідей Арістотеля. Вважав, що Бог породжує всю багатоманітність світу, є внутрішнім світом усього сутнього. За І. Галятовським, людина є єдністю тілесного і духовного. Тіло складається з матеріальної субстанції, а душа — розумна, невидима, безсмертна. Вона становить сутність людини, пронизує все її тіло, єднає людину з Богом. Розглядаючи проблему співвідношення науки і релігії, він доходив висновку про те, що явища природи неможливо пояснити принципами теології. Відповідно до цього прагнув у межах можливостей того часу розмежувати філософію і теологію, розум і віру. Для доведення тих чи інших положень в ряді випадків звертався до природничих наук, хоча його природничо-наукові уявлення були інколи недостатніми. Однак він нерідко давав правильне пояснення таким природним явищам, як сонячне і місячне затемнення, походження грому, дощу, вітру тощо.

У галузі соціології І. Галятовський виступав із захистом феодальних відносин, хоча й тут він був непослідовним. Так, він бачив соціальну нерівність, говорив про існування багатих і бідних, вільних і рабів, проте вважав такий стан речей природним і справедливим, засуджуючи всілякі прояви соціального протесту селян, спрямованих проти кріпацтва. Виступи селян проти поміщиків розцінював як великий гріх. Однак і в багатстві українська думка XVII ст. вбачала тяжкий, але не непоправний гріх. На практиці доводилося мати справу з тим, що значну частину зарахованих до лику святих князів та імператорів аж ніяк не можна було запідозрити в бідності. Тому, щоб примирити теорію з практикою, доводилось часто давнім теологам і філософам давати тодішнім багатіям різні поради щодо того, як їм уникнути пекла за благополучне життя на землі, брати до уваги не тільки майновий стан своїх парафіян, не виважувати, хто з них має більше чи менше, а вдаватися до моральних оцінок їх вчинків, інтересів.

При такому підході поділ на багатих і бідних як гріховодних і доброчесних не вкладався в загальну ідеологічну схему, бо бідні нерідко поставали підлими і злими, тоді як багаті "невідомо чому" виявлялися схильними до милосердя і людяності. Саме цей момент використовував І. Галятовський для виправдання багатих, заявляючи, що "...многіи люде богатый были на світі, єднакь неба доступили. Богатый былъ Конъстантинъ, цесарь грецкій, єднакь въ небƀ знайдується. Богатый былъ Володимеръ, монарха рускій и той въ небƀ знайдується. Богатый былъ юань Милостивый, патріарха Александрійскій, и той въ небƀ знайдується, бо они въ богатствахъ своихъ бога не запоминали и не псовалися и добрымъ способомъ богатства набывали и добре богатства своего зажывали" [Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 146). 3 другого боку, I. Галятовський проповідував сувору "пуританську" поміркованість, яка, як справедливо зауважує А. Макаров, аж ніяк не зводиться до чернечої аскези, містичного осяяння й виходу людини за межі буденної свідомості, а постає розумним дотриманням міри в їжі і питві як практичного засобу збереження здоров'я [Макаров А. Людина бароко // Сучасність. — 1993. — № 7 — С. 146—147).

"Хто багато їсть і багато п'є, той небагато житиме на світі, — писав І. Галятовський, залишаючись вірним самому собі, — бо шлунок багатьма стравами й напоями наповнений, не може того стравити й розширюється й болить, потім біль від шлунка по всьому тілу розходиться і душу з тіла виганяє. Котрі ж люди мало їдять і п'ють, ті довго живуть на світі. Так, люди вбогі, котрі мало земних турбот мають, довго живуть на світі. Багаті люди, котрі багато багатства мають, не можуть довго на світі жити, бо вони часто бенкетують, їдять багато і п'ють й упиваються" (Там же. — С. 87).

У житті І. Галятовського була подія, яка аж ніяк не прикрашає його як людину, а тим більше церковного ієрарха. Коли брат гетьмана Д. Многогрішного Василь, чернігівський полковник і безпосередній патрон Галятовського, дізнався про намір царського уряду арештувати гетьмана і його прибічників, отримав наказ з'явитися до воєводи, утік і дістався до Єлецького монастиря, його архімандрит відмовився надати втікачу притулок. Цим архімандритом був І. Галятовський, який вчинив не краще за свого колегу, ігумена Київського Братського монастиря Василя Ясинського. Він виказав втікача київському воєводі Григорію Козловському. Той арештував Василя Многогрішного, допитав його й відправив до Москви.

Данило Туптало (Ростовський)

Сьогодні на сторінках публіцистичних та філософських праць все частіше зустрічаються посилання на збірних "Четы Мінеї" ("Книга житій святих"), цитування з нього. Цей чотиритомний збірник, виданий у 1689 р., написаний Данилом Савовичем Туптало (Дмитром Ростовським — 1651—1709), українським письменником, церковним та культурно-освітнім діячем. Народився він в м. Макарів (тепер Київська область), освіту отримав у Києво-Могилянській колегії, де навчався з 1662 по 1665 р. В 1668 р. постригся в ченці, прийнявши ім'я Дмитра. В 1675 р. Л. Баранович викликав його в Чернігів, а в 1681 р. призначив ігуменом Максаківського, а потім Батуринського монастиря. Відчуваючи потяг до релігійно-дослідницької письменницької діяльності, Д. Ростовський повернувся до Києво-Печерської Лаври, проте умовляння батуринського духовенства разом з гетьманом і. Мазепою змусили повернутись його до Батуринського монастиря. Він був ігуменом Глухівського, Кирилівського (київського), Єлецького (чернігівського) монастирів. У 1700 р. його було призначено митрополитом Тобольським, однак за станом здоров'я до Сибіру не поїхав, а став митрополитом Ростовським, де прожив до кінця свого життя. Російською православною церквою приєднаний до сонму святих. Крім названої вище праці Д. Ростовському належать "Рассуждение об образе божим и подобии в человеке", "Летописец", ряд морально-повчальних релігійних, драматичних творів, виданих протягом 1869—1872 рр. у п'яти томах у Києві і Чернігові.

Мислитель релігійного напряму, Д. Туптало був обізнаний з працями античних філософів, отців церкви й представників інших філософських течій того часу. Захищав розвиток освіти, схвалював прагнення українців до отримання знань за кордоном, завдяки чому вони "змудріли-ми повертаються". В тлумаченні Бога він був близьким до апофатичної теології і неоплатонізму, відкидаючи усі антропоморфні атрибути Бога, що вело до його деперсоналізації, підриву принципових положень ортодоксального християнства про Бога як верховного суб'єкта, носія волі і промислу усього сутнього. Центральне місце у творах Д. Туптала займала етична проблематика, у розв'язанні якої він стояв на позиціях етико-гуманістичного напряму. Основою його етичних поглядів стала ідея людини як мікрокосмосу, де він подібно до стоїків розрізняв в людині дві натури — духовну і тілесну, звертаючи основну увагу на внутрішній світ людини, її самопізнання та духовність. З цих позицій негативно ставився до матеріального, тілесного, вбачаючи в них перенасиченість плоті, розкіш, багатство, пригноблення. Звідси відмова від реального життя, елементи аскетизму його етики. Засуджуючи моральну деградацію верхів суспільства, Д. Туптало вбачав її основу в багатстві, що виникає в результаті насильницького привласнення праці неімущих. Як проповідник висловлював співчуття пригнобленим, таврував скупість і зажерливість багатіїв. Захищаючи принципи християнської моралі, він виходив на загальнолюдські її чинники. Був прибічником єдності слов'янських народів, України і Росії, вводячи історію останньої в контекст світової історії як її складової частини.

Іоасаф Кроковський

Стефан Яворський

З Києво-Могилянською академією пов'язане життя та творчість Ст. Яворського, українського та російського письменника, церковно-політичного діяча, філософа. Ст. Яворський (в миру Симеон Іванович) народився 1658 р. в м. Явір (тепер Львівська область) у родині дрібномаєтного шляхтича, яка згодом переїхала в с. Красилівку поблизу Ніжина. Початкову освіту отримав у Ніжині, закінчив Києво-Могилянську академію, а потім, прийнявши уніатство, вдосконалював свої знання в колегіях Львова, Любліна, Познані, Вільно. Повернувшись до Києва, відмовився від уніатства, поступив у ченці під іменем Стефана. Викладав у Києво-Могилянській академії поетику, риторику, філософію, теологію. В 1700 р. зводиться в сан єпископа і призначається митрополитом Рязанським, а після смерті патріарха Андріана (1702) — блюстителем патріаршого престолу Використовуючи повагу до Ст. Яворського як представника консервативних сил російського духівництва, Петро І призначив його Президентом Святійшого Правлячого Синоду, яким після реформи російської православної церкви 1721 р. замінюється патріарше правління, а одноособове єпископське управління єпархіями було замінено соборним синодальним управлінням через єпископа. Помер Ст. Яворський у Москві 16 (27) листопада 1722 р., заповівши свою бібліотеку Ніжинському монастирю.

Ст. Яворський був високоосвіченою людиною свого часу. За вірші українською, польською, російською і латинською мовами отримав звання "лавроносного поета". Як проректор Слов'яно-греко-латинської академії у Москві реформував у ній навчальний процес на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів, заснував при академії театр. У проповідях підтримував і обґрунтовував необхідність реорганізації армії, створення флоту, розвитку торгівлі та промисловості, поширення освіти. Автор багатьох творів релігійного та філософського характеру. На час написання роботи видано два томи творів Ст. Яворського, підготовлено до видання третій із запланованого тритомника.

Що стосується філософських поглядів Ст. Яворського, то вони знайшли свій відбиток у його філософському курсі "Філософські змагання...", який він читав у Києво-Могилянській академії в 1691—1693 рр. Філософський курс Ст. Яворського складався з трьох частин: логіки, фізики й метафізики, що відповідало тодішнім уявленням про структуру філософського знання. Помітне місце у курсі займала натурфілософія, в інтерпретації проблем якої він тяжів до другої схоластики. Незважаючи на теологічну спрямованість курсу, в ньому містилося багато положень та ідей, що перекликалися з новітніми досягненнями наукової й філософської думки того часу, близьких до поглядів Дж. Бруно, Ф. Бекона, Р. Декарта, не говорячи про прямі посилання та звернення до праць Р. Арріаги, Ф. Суареса, Фенсена, Толета.

Додержуючись загальної на той час теїстичної концепції про створення світу Богом, Ст. Яворський, як і інші представники української філософської думки, представлені професорами Києво-Могилянської академії, ототожнював Бога і природу, визнаючи матеріальність останньої. Саме поняття матерії він розумів у багатьох визначеннях: матір, тому що є матір'ю форм; суб'єктом, бо в ній суб'єктивуються всі зміни; масою, тому що, розділяючись на частинки, утворює різні сполуки; походженням, оскільки постає принципом породження речей; елементом, через те, що все з неї виникає і в ній перетворюється. З останнім Ст. Яворський пов'язував здогадку про кругообіг речей у природі. У співвідношенні форми і матерії першість відводив матерії, наголошуючи, що не форма породжує матерію, а навпаки, матерія є первинним суб'єктом, тому форма залежить від матерії. Матерія є причиною форми, залежить від неї лише апостеріорно. Ст. Яворський вважав, що матерія не бездіяльна. Вона діяльна, і ця діяльність вимірюється кількісно. Все в природі складається з матерії, бо в ній немає нічого більш раннього за першоматерію. Матерія має своє власне існування, відмінне від існування форми. Коли б матерія існувала завдяки існуванню форми, то вона створювалася б стільки, скільки створювалися форми, бо скільки разів вона набувала б усе інших форм, стільки разів вона гинула б і стільки разів переставали б існувати форми. Матерія, стверджує Ст. Яворський слідом за Арістотелем, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія є справжньою матеріальною причиною форми та поєднання, має не тільки потенціальне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Стосовно духовних форм, то, на думку Яворського, вони також похідні, вторинні і залежать від матерії.

Активність матерії Ст. Яворський пов'язував з рухом. Рух він ділив на чотири види, які збігаються з класифікацією Арістотеля: народження і загибель, ріст і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Цікаво, що, ставлячи питання про зміни речей, він використовував не просто поняття "заперечення", а "заперечення заперечення", хоча ще не надавав йому форми всезагальності, закону розвитку.

Визнаючи об'єктивний характер причинності, Ст. Яворський класифікував причини за Арістотелем: матеріальна, формальна, діюча, цільова, роблячи припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, виділяють самі себе у сутність речей, які виникають І тим самим визначають їх. При цьому він був переконаний у безпосередній залежності речей природи від Бога як творчої причини. У своєму курсі Ст. Яворський висунув ряд здогадок відносно співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує тільки завдяки інтелекту, він не тільки обстоював об'єктивність часу, пов'язував його з рухом, а й наголошував: час є рух відносно попереднього стану речей. На його думку, кожне неперервне тіло складається з часток, здатних ділитися до безконечності.